Одержимий німець Вольфганг Нікс.
Поїзд поступово набирає хід... Кожен день, близько опівночі, він відправляється з Берліна-Ліхтенберга до Києва. Поїздка триває 24 години, але мені треба далі. Моя мета: Світловодськ, маленьке місто на Дніпрі — сюди 8 років тому до України переїхав мій батько, бо закохався. Наталя, його теперішня дружина, не захотіла жити в Німеччині. З того часу я його відвідую у Світловодську. Це місто з'явилося на голому місці за соціалістичним зразком у 1954 році для робітників нової електростанції, яка мала забезпечувати навколишні міста електроенергією. Звідси й назва міста: світла вода. З усіх союзних республік сюди з'їхались люди, щоб будувати електростанцію і нове місто. Після роботи майбутні жителі разом співали й танцювали, бригадами виїздили гуляти на природу. Настрій панував піднесений. Але водночас у жертву штучно створеному Кременчуцькому морю віддали старе місто Новогеоргіївськ. Люди розповідають, що не всі жителі бажали лишати свої оселі. А тому й захлинулися у своїх будинках під водою. Тільки сьогодні говорять про це відкрито. Коли сюди приїхав мій батько, Україна тільки-но стала на шлях незалежності, потерпаючи від хаосу. «Перший час на кордоні було більше цивільних, ніж митників. Вони слідкували за тими, хто мав гроші, щоб зненацька пограбувати. Автомобілі їздили без світла. І тоді я подумав: «мама мія», куди ти потрапив», — згадує мій батько.
Батьківщина мого батька — Зельхов, маленьке село біля Бранденбурга. Вже немолодим повернувся він до схожого йому устрою: живе звичним, як у дитинстві, життям, змістивши власну точку відліку більш як на 2000 кілометрів. Живе зі своєю дружиною, її сестрою, чоловіком і дочкою під одним дахом у приватному секторі Світловодська. Завжди там щось трапляється. Два роки тому на розі згорів будинок. Жінка, яка пророкувала моєму батькові майбутнє, загинула у катастрофі. Дотепер ніхто так і не знає, як це трапилося. Навскic, в автогаражі, живе п'яничка Мишко зі своїм псом. Він збирає все, що тільки можна. Час від часу отримує кілька гривень від мого батька. Нічого не приховаєш на вулиці 8 Березня. На ній моєму батькові затишно. Берлін, навпаки, став для нього чужим, безликим, галасливим, строкатим. Раз на рік він відвідує місто, в якому жив раніше. Проте за тиждень йому набридає і знову хочеться назад, додому, на свою нову батьківщину. Коли мій батько перетинає кордон, його серце б'ється частіше. Він співає і насвистує. Його очі палають. Життя без українських степів, безкраїх соняшникових полів, що ростуть обабіч доріг, він не уявляє. Як і 100 років тому, їх обробляють селяни. А мій батько не перестає насвистувати якусь мелодію. Він знає кожен клаптик, кожне дерево вздовж дороги, розповідає про них історії. А своє місто він здебільшого знає краще, ніж старожили. «Раніше тут було багато туристів. Звiдусiль приїздили вони до Світловодська, бо місто справді було відоме. А які тут мальовничі місця: ліс, річка! Є чимало готелів. Магазини раніше завжди були наповнені товарами. Правда, сьогодні магазини теж з товарами, але немає туристів. Потроху це упущення треба надолужувати», — резюмує він.
Спочатку мій батько вивчився на столяра. Згодом перекваліфікувався і в часи НДР займав посаду директора комбінату водопідготовки і постачання. Він полюбляє і зараз майструвати. Коли переселився до Світловодська, спершу пофарбував старий паркан. Посходилися сусіди, дивувалися. Сусідка позичила трохи фарби. І за тиждень її паркан теж був пофарбований. Але то був тільки початок. Він повиривав технічні культури, засіяв газон (що не притаманно Україні) і розбив сад. Потім навколо старої хати Наталчиних батьків він збудував просторіший будинок. Це підбурило сусідів по вулиці до нових дій, що покращують їхнiй побут. З плином часу дещо змінилося не тільки на вулиці, а й в усьому місті. Поступово життя покращилось. В Україні зареєстровано економічне зростання. Це радує мого батька. Базар, на якому кілька років тому на дверях вантажівок висіли свинячі голови, помітно набув ринкових ознак. Тепер на ньому в одну лінію вишикувались невеликі прилавки. Мій батько не знає тутешньої мови. Він показує на те, що бажає купити, активно жестикулюючи. І йому це вдається. Зазвичай його закликають продавці до себе. У місті він — людина відома, бо не кожен німець добровільно переїде жити до України. Адже потік переселенців пролягає, як відомо, в іншому напрямку. Але моєму батькові це не завада. Він має радість від свого заняття і знає, що тут йому краще жити на німецьку пенсію, ніж тим, хто за прилавками. Серед них є лікарі, інженери. А ще він з Наталею заснував фірму, яка сприяє налагодженню стосунків між підприємствами України та Німеччини. Від Ющенка він очікує економічного підйому, подолання корупції і європейського розвитку. «Багато-багато років тому на цьому місці, де зараз у садку росте трава, стояла церква, святе місце, до якого притягує кожного, хто хоч раз тут побував»,— говорить Наталя. Однак для мене причина в іншому — один раз на рік побувати у Світловодську. Люди, з якими живе мій батько, стали для мене членами родини.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
