«Вусатий нянь»

      Узагалі-то він безвусий. Але казати про себе «вусатий нянь» може все одно, тому що справа тут не в наявності вусів, а в суті. І в робочий, і навіть у вільний від роботи час 20-річний Сергій Сердюк «нянькається» з дітьми чернігівського притулку «Надія». Тому що прикладом йому слугує власна історія... Їй-богу, не історія, а просто втілення сценарію відомого радянського фільму «Вусатий нянь» у життя. Колись у цей самий дитячий притулок він потрапив випадково і не з власної волі. Потім навіть і до армії два роки тому забирали саме звідси. Проводи були — теж як у кіно: усім притулком, діти й вихователі зі сльозами на очах. І вони ж писали йому листи до військової частини.

      ...А потім він повернувся. Вже у новій якості та іншою людиною. Причому людиною, яка змінила себе сама. І тепер намагається змінювати навколо себе світ.

Чому він перестав себе жаліти

      Перед нами сидить сучасний молодий хлопець. Одягнений у спортивному стилі. Плюс коротка стрижка й сережка у вусі. Худорлявий і не дуже високий, але з дуже спокійним та впевненим виразом обличчя. Руки не сіпаються, очі не бігають. І це в той час, коли розповідає такі особисті речі, що вони навіть не для друку, залишатимуться «між рядків». От що значить розібратися в собі, прийняти рішення і мати спокій у душі.

      ...Два роки тому Сергій, хлопець із нормальної сім'ї, потрапив у притулок через родинні обставини. Дома він виявився зайвим. Конфлікти рідної матері з сином-одинадцятикласником набули таких форм, що втрутилася школа. За її рішенням хлопця сюди і влаштували. До речі, тепер Сергій дуже вдячний співробітникам притулку:

      — Я до них потрапив у стані дуже серйозного стресу. Але поступово заспокоювався, бо мною і психолог постійно займався, і вихователі. Можна сказати, завжди був охоплений великою увагою і піклуванням.

      Зрозуміло, що з вихованців дитячого закладу такий «парубок» був найстаршим. Але це його якраз не шокувало.

      — Найменша вікова різниця з іншими вихованцями, одним хлопцем і однiєю дівчиною, в нас була рік, — розповідає Сергій. — Мене одразу вибрали старшим групи. Допомагав вихователям у вирішенні питань поведінки й тому подібного. Група була різновікова, діти від семи років. І що мені подобалося, так це згуртованість колективу: ми ніколи не були розділені, завжди один за одного. Сім'я.

      А от що Сергія таки вразило, так це долі маленьких вихованців притулку.

      ...Виходити «за територію» хлопцю не заборонялося (зокрема, він продовжував ходити до своєї школи). А про район міста, де Сергій жив і навчався, говорять, що вплив вулиці на молодь там страшний. І Сергієва підліткова компанія не була винятком:

      — Багато моїх знайомих стали наркоманами, — розповідає він. — Це мене після армії вразило більше всього. Безліч молодих, стикаючись у сім'ї з якимись соціальними проблемами, виходять на вулицю; вони злі — і починається... Одному дали наркотики, другий почав пити, третій вліз у якусь банду й попався. Я проти всього цього, мені це дуже не подобається. Тому для себе, коли були життєві проблеми, вирішив: чого б це не коштувало, буду йти правильним шляхом і ніколи з нього не зійду. Тим більше, що як побачив у притулку, які ще в дітей бувають проблеми! Вони мені іноді такі історії розповідали! Я одразу перестав себе жаліти. І взагалі, зробив тоді багато життєвих висновків. Не знаю, що б зі мною й було, якби сюди не потрапив.

      Варто сказати, що в самовизначенні хлопця зіграла роль і релігія.

      — Я познайомився з віруючою молоддю — людьми, які не палять, не п'ють, ведуть нормальний спосіб життя. Як це сталося? Волонтерка, яка приходила в притулок, привела мене на службу, познайомила з пастирем Георгом. Я розповів йому, які маю проблеми з матір'ю. І він наставив мене на шлях істинний: «Що б там не було, ти завжди залишайся людиною». Дав хорошу пораду в потрібний момент. Мабуть, мені пощастило. Може, Бог захистив. А може, все-таки річ у тім, що я у своєму житті вчасно зробив висновок.

«Нічого ховатися за важке дитинство»

      Перебуваючи в притулку, хлопець продовжував навчання у своїй школі — благо, до випускних іспитів залишалося вже небагато. За однокласників він був трохи старшим, бо мав «в арсеналі» незакінчене навчання у військовому ліцеї. От ходить, навчається — і тут йому виповнюється вісімнадцять.

      — Залишатись у притулку після повноліття я не мав права. От вирішується моя доля; а я в цей час, оформляючи документи, відвідую військкомат. І там кажуть: «Молодий чоловіче, ви повинні йти в армію!» Ніякої повістки я тоді ще не отримував. Але це був такий період у житті, що наважився зробити перший крок сам. Узгодив з адміністрацією школи, замовили іспити раніше місяців на два, і пішов служити.

      До армії його проводжали усім притулком. А потім діти з виховательками писали туди листи. У кожному — спочатку «колективний» текст, а потім особисті дитячі приписки. Солдат відповідав їм, а також листувався і зі своїми віруючими знайомими, і з директоркою притулку Оленою Миколаївною. Цікаво, як в армії реагували на Сергієву пошту:

      — Товариші по службі траплялись різні. Але, в принципі, поставились нормально. Всім було якось цікаво, коли мені писали з церкви: просто сиділи і слухали. Спочатку, правда, неправильно зрозуміли. Тому що одна дівчина написала на весь конверт: «Будь благословенним!» Ротний командир на це: «Ти що, віруючий?» — «Ну, — кажу, — взагалі-то всі люди віруючі». А потім він бачить на іншому листі: «Притулок для неповнолітніх». «У тебе що, там хтось є?» — «Та ні, сам там був». Він порозпитував. Трапилось, що ротний теж колись із таким перетинався. Так що вийшла розмова «по душах». А взагалі в армії про притулок знали тільки деякі мої друзі. Я не хотів, щоб мене жаліли. Там уже всі дорослі, всім однаково. І нічого ховатись за важке дитинство.

      Служив Сергій у внутрішніх військах. Військова частина розташована в Харкові. За півтора року патрульно-постової служби усяке довелось побачити («але служба цікава»). До речі, постійно й з малолітніми злочинцями стикався, і з маленькими жебраками мав роботу. Але підійшла демобілізація. І з подальшою долею треба було якось визначатись.

      — Після внутрішніх військ я міг спокійно піти в міліцію, — каже сьогоднішній «вусатий нянь». — І навіть збирався. Але потрапив спочатку на іншу роботу, а потім сюди нічним черговим. І в перший же день, коли побачив цих дітей, почав із ними спілкуватися, мене чогось «смикнуло»: хочу працювати з дітьми, хочу їм допомагати.

«Няньство»

      Сьогодні Сергій, працюючи нічним черговим з режиму (на що він має право після внутрішніх військ), часто приходить сюди і вдень. Поклик душі. Мета — допомогти цим дітям уникнути хибного шляху. Мені розповідали, що і діти не хочуть відпускати цього добровільного вихователя-ентузіаста. Їм страшенно імпонує, що він — один із них. На цьому грунтується і Сергіїв педагогічний метод:

      — Я тоді був таким самим підлітком, як і вони. Мені теж пропонували наркотики, я «гуляв» з товаришами. А в притулку все думав: «Іду в армію — а що буде далі? Потрібен я тільки самому собі». Але все-таки не побоявся зробити свій вибір. І правильно. Зараз я живу самостійно. А коли спілкуюся з дітьми, то намагаюсь допомогти їм також зробити в житті свій вибір. Кожного дня розповідаю, які проблеми оточують їх у нашому світі, що з ними може статись. Кажу, щоб вони не боялися до когось підійти, про щось попросити. Тому що бувають діти з великими моральними травмами, озлоблені, замкнені. Вони зі мною краще знаходять спільну мову, ніж з іншими дорослими. З дітьми взагалі важко. Хтось може просто відвернутися в інший бік — тебе для нього не існує. Бувають істерики, бійки. Але діти змінюються на краще, і це класно».

      Сергій усвідомлює, що в професії треба рухатись далі. Планує здобувати вищу освіту, бажано педагогічну («хочу працювати з дітьми, з молоддю, допомагати їм»). Закидаю йому, що це буде нелегкий хліб за невелику платню.

      — За грошима я не женусь, — каже він. — Звичайно, хочу мати сім'ю, дітей, і щоб я міг їх утримувати, забезпечити своїм дітям якесь майбутнє. Не дай Бог їм такого, як мені. Не знаю, яким чином це буде досягатись. Але те, що всякі труднощі бувають, — нормально.

      Зараз Сергій будує життя самостійно. Правда, живе в своєї бабусі, тобто квартиру знімати поки що не треба. А на одяг і ще дещо для себе платні вистачає. Але літом питання із житлом буде знову вирішуватись. Тобто не все так просто, але він не боїться.

      Мене цікавило, як складаються тепер стосунки з матір'ю.

      — Я матір ні в чому не звинувачую, — відповідає хлопець. — Мати виростила мене, зараз ростить мою сестричку — чого б там у мене з нею не вийшло, але це моя матір.

      Виявилося: нова життєва позиція допомогла і тут. У материнський дім він ходить у гості, спілкується. Стосунки не райдужні, але досить мирні.

      — Як би там не було, це моя матір, вона мене народила і виростила.

      Він і дітям у притулку говорить: «Не судіть своїх батьків, намагайтеся досягти в житті чогось самі. Спробуйте бути кращими за них».