Кирилівська церква в Києві — пам'ятка ХІІ ст.
Одним із найбільших здобутків на історичному шляху українства можна вважати безперервне наступництво у ідеї «збирання» й дослідження загальнослов'янських культурницьких скарбів. У часи «весни народів» (сплеску національно-демократичних і визвольних рухів), піковий вибух якої припав на 1848 рік, Європу охопила небачена ейфорія національного самоствердження, яка переросла в прагнення радикального переустрою всіх соціальних і політичних реалій. У ці часи імена Кирила і Мефодія зіграли роль «священного стягу», з яким ішли на духовний подвиг сини різних слов'янських народів.
Можна сказати, що провісниками «слов'янської весни» стали українці. Адже ще з кінця 1845 до березня 1847 року в Києві діяла таємна організація, що поставила собі за мету досягнення політичної, соціальної й національної свободи для слов'ян. На честь братів-просвітителів її було названо Кирило-Мефодіївським товариством (братством). Заснували братство Василь Білозерський, Микола Гулак та Михайло Костомаров. До них приєдналися ще 9 чоловік, серед яких — Пантелеймон Куліш і Тарас Шевченко, який мріяв, «щоб усі слов'яни стали добрими братами». Загалом товариство підтримували близько 100 осіб. Найперше взялися за освіту народу — упорядковували популярні книжки, планували запровадження широкої мережі початкових шкіл, писали відозви про визвольну боротьбу.
Побудована на ідеях українського національного відродження та панславізму, програма товариства, викладена у «Книзі буття українського народу», виходила далеко за межі української проблематики. Перебуваючи під впливом західноєвропейських філософів та польського романтизму, кирило-мефодіївці розробили свій варіант «народного месіанізму»: головною особою їхніх широкомасштабних планів мав стати скривджений, поневолений, але нескорений український народ. Братчики хотіли Україні незалежності, а всьому слов'янському світові — повалення кріпацтва й царату. І саме на свій український народ покладали місію визволителя росіян від царського деспотизму, а поляків — від деспотизму аристократичного. Вони вважали, що українство має об'єднати звільнені народи у федерацію демократичних республік зі столицею у святому Києві: «Всі слов'янські народи мають право вільно розвивати свої культури, і, що важливіше, вони повинні утворити слов'янську федерацію з демократичними інститутами, аналогічними тим, що є у Сполучених Штатах».
Братство було релігійним. Форма його організації запозичена в українських церковних братств. У програмних документах кирило-мефодіївців («Книга буття українського народу» і «Статут Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія») домінують соціальні ідеали первісного християнства, ідея обстоювання справедливості, свободи, рівності й братерства. У «Книзі буття...» воскресіння України (що асоціюється з біблійним «наріжним каменем») описується подібно до Воскресіння Христового. Тут же наводиться модель перебудови суспільного життя. Члени братства трохи по-різному бачили шляхи реалізації суспільних перетворень. Пантелеймон Куліш обстоював пріоритетну роль національних ідей, народолюбець Тарас Шевченко виступав за значущість соціальних питань, а Микола Костомаров, майбутній видатний історик, екстраординарний професор Петербурзького університету, переймався передусім загальнолюдськими та християнськими цінностями.
Створення цього братства стало однією з найперших спроб національної еліти осмислити та визначити місце і роль українського народу у світовому історичному контексті. Очевидно, братство стало містком від культурницького до політичного етапу національного розвитку України. Кирило-мефодіївці, спроектувавши передові західноєвропейські ідеї на український грунт, сформулювали основні постулати національного звільнення і відродження, визначили методи досягнення поставленої мети.
Утім навесні 1847 року Кирило-Мефодіївське товариство було викрите і розгромлене імперською репресивною системою. Нечисельність організації, переважно культурницький та пропагандистський («ліберально-народницький») характер діяльності братства на початку слідства створили в офіційної влади ілюзію, що товариство — усього лише «інтелігентський клуб» і не становить серйозної загрози самодержавству («студентишки шалят...»). Проте глибше вивчення творів Тараса Шевченка і документів братства зовсім змінили думку влади, яка врешті узріла в них виразну антимонархічну спрямованість, обгрунтування права українського народу на власну державність та демократію. Тож усі члени організації без усякого суду потрапили на заслання. Шевченка визнали за доцільне ізолювати найретельніше і на довгий час — на 10 років у рекрутчину до Оренбурга.
Одним із найвидатніших продовжувачів справи кирило-мефодіївців («ліберально-народницького просвітництва») був літературознавець, мовознавець і філософ, уродженець Полтавщини Олександр Потебня (1835—1891), перший значний теоретик лінгвістики в Російській імперії, член-кореспондент Петербурзької академії наук. Серед іншого, йому належить оригінальний переклад українською Гомерової «Одіссеї». Він розглядав мову як «життєдайну кров», найважливіший компонент духовного життя народу. Його дослідження обрядової поезії, міфів, пісень слов'янських народів, висновки, зроблені ним при співставленні повір'їв та звичаїв українців, сербів, росіян, інших слов'ян і досі є засадничими для сучасних істориків культури. Дослідженню походження людської мови, взаємовідношення мови й мислення, мови й нації присвячені фундаментальні праці Потебні «Думка і мова», «Міф і символ», «Записки з теорії словесності». Багато ідей вченого випередили свій час і знайшли продовження вже в наші дні.
У часи ж нашого «Єгипту» у Російській імперії, коли Новий Заповіт уже було видрукувано багатьма мовами «інородців», українську мову не було допущено навіть до церковної проповіді. А переклад Нового Заповіту, зроблений Пилипом Морачевським у 1861 році, за наказом міністра Валуєва поклали під сукно. Розпочатий Пантелеймоном Кулішем і завершений Іваном Пулюєм переклад Святого Письма врешті був видрукуваний у Берліні й переправлений до України потай, як «контрабандний товар» — у коробці з тістечками, як посилка до Ганни Барвінок, вдови Куліша.
У результаті «братньої опіки» над українством та його мовою, на кінець ХІХ століття кількість письменних в Україні стала меншою від загального показника Російської імперії — 20 відсотків серед дорослих чоловіків. Хоча ще за часів Гетьманщини письменність (принаймні серед чоловіків) наближалася в Україні до 100 відсотків. Тільки з початком ХХ століття, з долученням до наддніпрянських інтелектуалів їхніх колег з більш-менш вільної на той час Галичини, починається масштабне відродження і поступовий розвиток української культурницької свідомості. Вперше по тривалій перерві з'являються авторитетні наукові дослідження зі слов'янської етнокультури, видані українською мовою. У лютому 1905 року комісія Імператорської академії представила царському уряду записку «Об отмене стеснений малорусского печатного слова», складену відомими академіками Федором Коршем та Олексієм Шахматовим, які відстоювали факт самобутності української мови. Ці часи повернення до самих себе позначилися небаченим сплеском духовної активності українців у всіх сферах життя, появою шедеврів літератури, образотворчого мистецтва, музики; значними науковими досягненнями. Цей короткочасний сплеск прибили донизу сталінською, а потім і брежнєвською політикою «бульдозерної» асиміляції і підлабузницьким колаборацiонiзмом виконавців-«аборигенів».
Український народ мав привід відчути себе «пасинком», сиротиною з комплексом недоколисаної дитини. Тож про якісь «вольності», відповідальність за себе, якийсь внесок у загальнослов'янський культурний простір — годі було й говорити. Час вимагає подолання неповаги до самих себе, повторення ситуації, з якої кепкував Шевченко у своєму посланні «І мертвим, і живим, і ненародженним...»:
Німець скаже: «Ви — слав'яне».
«Слав'яне! слав'яне».
Славних прадідів великих
Правнуки погані!
Жуль Ренан, видатний французький філософ, сказав: «Нація — це щоденний плебісцит». Сказано влучно, неначе саме про нас. Адже українське суспільство щоденно має визначатися у безлічі принципових, «доленосних» питань, у кожній суспільно значущій ситуації звільнятися з «гамівної сорочки», накинутої «опікунами» історичних міфів. Тож сьогоднішній день — чудовий привід для пильного погляду на самих себе і на власне місце у світі.
Слов'янські мови — група споріднених мов індоєвропейської родини (загальне число мовців до 300 млн.). Майже всі слов'янські мови (окрім двох серболужицьких) мають державний статус: українська — в Україні (прибл. 40 млн. мовців), білоруська — в Білорусі (прибл. 8 млн.); польська — у Польщі (прибл. 37 млн.), чеська — у Чехії (10 млн.), словацька — у Словаччині (5 млн.), словенська — у Словенії (2,2 млн.), хорватська — у Хорватії та Боснії-Герцеговині (6 млн.), сербська — в новій Югославії (Сербії з Чорногорією), а також у Боснії— Герцеговині (усього прибл. 10 млн.), македонська — у Македонії (2 млн.), болгарська — у Болгарії (9 млн.). Ще дві мови слов'янських меншин — верхньолужицька (80 тис.) і нижньолужицька (20 тис.) — користуються в Нiмеччини культурною автономією.
Кирило і Мефодій — православні святі, місіонери, покровителі Європи. Сини візантійського вельможі Лева, управителя міста Солунь (сучасні Салоніки у грецькій провінції Македонії). Оскільки в Солуні в той час місцева людність розмовляла грецькою мовою та болгаро-македонським діалектом, то св.Кирило та Мефодій ще з дитинства добре засвоїли слов'янську мову. Молодший брат Кирило (до монашества — Костянтин) народився у 826 (чи 827) році, а його старший брат Мефодій — у 815-му. У 861 році (через рік після облоги Царгорода дружинами князя Олега) імператор Михаїл ІІІ відправив братів для проповіді слова Божого до хозар, де вони мали прю щодо віри із сарацинськими та гебрейськими мудрецями. Опис цієї словесної баталії залишився у книзі «Хозарські бесіди», писаної Кирилом. Саме ця реальна хозарська полеміка, як вважають історики, стала «калькою» для виникнення легенди про вибір віри для Київської держави Великим князем Володимиром Хрестителем. Згодом братів відрядили до слов'ян у Моравію, Словаччину й Нижню Австрію, де вони остаточно склали слов'янську абетку. На українських теренах із цих часів службу Божу стали правити на впровадженій братами македонській говірці болгарської мови (їх рідній), яка з тих пір відома як церковнослов'янська.
Різдвяні свята, що починаються зі Святвечора, для багатьох українців — не тільки одухотворена трапеза з дідухом, кутею та колядками, а й добра нагода згадати про давні сакральні обереги, котрі ще з дохристиянських часів були неодмінним атрибутом у кожній українській оселі. З–поміж них — лялька–мотанка, яку вважали одним із найдієвіших «запобіжників» зла. >>
«УМ» вирішила познайомитись із «живим» талісманом нового року і відвідала Київський іподром. Захоплююче було спостерігати за звичайним, буденним життям коней, за тим, як вони уживаються з іншими тваринами зі східного календаря, адже у конюшнях також мешкають собаки, кішки і навіть, як пізніше виявилось, поросята. >>
Уже традиційно наприкінці грудня Національний палац мистецтв «Україна» запрошує своїх найвибагливіших критиків — дітей з усіх куточків країни — на Головну новорічну ялинку. Цього року першими глядачами сучасного театралізованого музичного дійства у 3–D форматі стали більше 3500 малюків із дитячих будинків та інтернатів Києва та Київської області. >>
Окрім Головної ялинки в Палаці «Україна», у Києві на святкування Нового року і Різдва дітей запрошують в Український дім, Жовтневий палац, Музей Ханенків і «Мамаєву слободу». Кожен із закладів зі шкіри пнеться, щоб зачарувати своїми дійствами якомога більше дітлахів із батьками. >>
На голові — гетьманська шапка з пір’ям заморських птахів, у руках — ліра. Таким наші прадіди уявляли Миколая, і саме такий святий, втілення древніх українських традицій, відтепер живе в козацькому селищі «Мамаєва Слобода». Сьогодні він складає серйозну конкуренцію американському Санта Клаусу та російському Дєду Морозу — дітлахи від нього в захваті. Ще б пак! Незвичайний Микола одягнений у священичі ризи та у підбитий бобровим хутром шляхетський кунтуш (верхній одяг козаків та шляхти. — Авт.). Він не махає крючкуватою палицею, йдучи по лісу, а сидить у традиційній, оздобленій рушниками, наддніпрянській хаті, виконує на старосвітській лірі канти XVII століття і чекає на чемних дітей. >>
Такої помпезної та заполітизованої підготовки до святкування 9 Травня українці давно не бачили. А підхід до наведення марафету з нагоди 65–ї річниці Перемоги в столиці подекуди взагалі шокує: центральні вулиці Києва чи не вперше за роки незалежної України завішені радянськими прапорами, серпами та молотами. >>
