Або ісламська революція, або удавано ліберальний режим Карімова

      Узбецька влада намагатиметься локалізувати і поступово погасити конфлікт у Ферганській долині, потім, усвідомлюючи, що ці події дали тріщини в будівлі режиму, пробуватиме під тиском США та інших помітних зацікавлених міжнародних гравців, таких, як Росія, вдавати видимість ліберальних реформ. Так прогнозує політолог Вадим Карасьов. Учора на «круглому столі», скликаному оргкомітетом Міжнародного інституту демократії, Карасьов оцінив ситуацію в Узбекистані як продовження розпаду пострадянського простору, його входження в тривалу, на думку політолога, смугу нестабільності.

      Загалом відомий український політолог схильний класифікувати події в Узбекистані як народне повстання, а не як революцію, отож переконаний: до зміни влади справа не дійде. Зазвичай революції на теренах екс-СРСР народжуються під час електоральної кризи, за наявності потужної, широко підтримуваної суспільством опозиції і харизматичного лідера. В узбеків наразі таких умов немає. Тому це народне повстання, а не революція, це бунт бідноти, а не той рух, який узагальнено називають боротьбою за демократію, аргументує Вадим Карасьов. Виходячи з цього, жоден із впливових міжнародних гравців не піде на різке засудження дій Карімова і не підтримуватиме повстанців, вважає він. «Надалі Сполучені Штати як менеджер безпеки в цьому регіоні підштовхуватимуть Карімова до пом'якшення режиму, до м'якої зміни еліт», — каже Карасьов.

      До іншої версії схиляється науковий директор Центру близькосхідних досліджень Ігор Семиволос. Виступаючи на засіданні згаданого «круглого столу», він висловив інакшу версію подальшого розвитку подій в Узбекистані. Коротко вона виглядає так: Карімов придушує іслам, бо іслам є єдиним реальним чинником впливу на суспільство, а відповідно, і єдиним ворогом неподільної влади узбецького президента, але боротися з віросповіданням 90 відсотків населення неможливо, тому за якісь 10—15 років у країні визріє ісламська революція на зразок іранської 1979 року. «Ісламська держава — це не лише приклад Афганістану, це й Іран, де функціонують демократичні інститути, проходять вибори», — нагадує пан Семиволос. «Наразі в Узбекистані немає свого аятоли Хомейнi, — зауважує він, — адже всіх потенційних релігійних ватажків Карімов «стриже», як газон». Тому, власне, потрапив під суд Акрам Юлдаш, з історії якого й почалася кривава драма в Андижані. Справа Юлдаша була цілковито сфабрикована, переконує Ігор Семиволос, і народ це добре розумів. Суд над ватажком ферганських ісламістів розсипався на шматки, позаяк навіть не знайшлося нормальних свідків, які б могли довести «терористичну сутність» Юлдаша. Для того щоб упередити масові народні заворушення, влада пішла на провокацію. Так, переконаний Семиволос, перші постріли, що буцімто пролунали з боку повстанців, які хотіли звільнити несправедливо засуджених в'язнів, насправді здійснили спецслужби. Ігор Семиволос переконаний, що у провокуванні і початку цього конфлікту, і його кривавої розв'язки влада Узбекистану свідомо і цілеспрямовано задіяла спецслужби.

      Водночас учасники «круглого столу» пробували розмірковувати над тим, чи може голос України прозвучати чіткіше і помітніше в оцінці подій в Узбекистані. Так, Вадим Карасьов вважає, що Києву слід «шукати міру між прагматизмом і політикою гуманітарних цінностей». Ігор Семиволос зауважує складність вироблення конкретної позиції через брак повної інформації про події в Андижані, крім того, на його думку, заклик України до узбецької влади про дотримання прав людини і засудження розстрілу мирних людей навряд чи було б почуто Карімовим. З ним не погоджується директор Інституту масової інформації Сергій Таран, котрий переконаний: Київ мусить реагувати і таким чином активніше виходити на міжнародну арену. «Україна була в Європі як слон без ніг. Вона не мала своєї думки, ні ваги за часів Кучми аж до початку кампанії в Іраку, коли надіслала туди свій контингент, — каже Таран. — А зараз, після помаранчевої революції, коли Україна стала цікавішою і впливовішою державою, їй треба користатися з цього, щоб активніше заявити про себе».

      Ще один учасник «круглого столу», член опозиційної узбецької партії «Бірлик» Ісмаїл Дадажанов, до високочолої дискусії не долучався, та й сам, як зізнався, виїхав з батьківщини ще місяць тому, задовго до кривавої п'ятниці в Андижані. Зате він зміг настрахати українську громаду можливою хвилею біженців. «Багато людей телефонують мені з Узбекистану і кажуть, що хочуть приїхати в Україну, адже вона спокійніша і сприятливіша для тимчасового притулку, ніж Росія чи Білорусь», — розповів опозиціонер в екзилі. До початку конфлікту у Ферганській долині Україна нараховувала незначну узбецьку діаспору — за даними пана Ісмаїла, близько 6 тисяч чоловік.