Шляхетна справа

      Ситуація з кольоровими та, особливо, дорогоцінними металами в нашій країні прямо протилежна піднесенню, що нині переживає вітчизняна чорна металургія. І, за великим рахунком, це закономірно. Романтична доба заяв, що в нас, мовляв, «усе своє», якось сама собою зійшла нанівець потому, як пройшли гучні презентації перших зливків золота, отриманих з руди Мужіївського та інших родовищ.

      З'ясувалося, що поклади шляхетного металу в країні дійсно є, аж 228 так званих геологічних проявів, проте їх специфіка — це «важка» для подальшої переробки руда, складні та небезпечні умови спорудження шахт, витрати на природозахисні заходи  тощо. У підсумку розрахункова собівартість жаданого продукту сягає далеко вище рівня середньосвітових цін. Що, в свою чергу, позбавляє його промислове виробництво в Україні будь-яких серйозних мотивів, окрім, зрозуміло, міркувань престижу (утім  вельми сумнівних).

      Ще напруженіша ситуація склалася зі сріблом та деякими рідкоземельними металами, які необхідні державній скарбниці не так для підтримання реноме, як для потреб електроніки, комп'ютерної індустрії та інших сфер «хай-тек». В Україні, незважаючи на підбадьорливі геологічні прогнози, нині немає — та й у найближчому майбутньому не передбачається — виробників, які б запропонували ці метали у первинному вигляді, отриманi з вітчизняних природних родовищ.

      Проте у Донецьку, в самому центрі мільйонного міста, діє установа, що вже дала Україні понад 40 тонн украй дефіцитного срібла. Факт тим помітніший, що ця установа — зовсім не секретний спеціалізований завод-«поштова скринька», а звичайний науково-дослідний інститут, який має не таку вже й потужну виробничу базу та паралельно зі «срібною темою» проводить розробку десятків інших наукових напрямів.

      Як розповів нашому кореспондентові заступник директора з наукової роботи Донецького інституту кольорових металів, кандидат хімічних наук Олександр Самсонов, останніми роками серед суб'єктів вітчизняного ринку вторинних дорогоцінних металів відбулося розмежуванням сфер впливу. «Адже все, що відноситься до цього делікатного роду діяльності, перебуває під пильним контролем держави, і конкурувати між собою, у стилі приватних підприємців, нам зовсім ні до чого», — стверджує співбесідник.

      Проте з інших джерел стало відомо, що процес розмежування був для вітчизняних спеціалізованих фірм досить-таки болючим. Спочатку, радіючи з ринкової свободи та, здавалося б, безмежних запасів сировини, що їх залишила у спадок безладна радянська система, переробники навперейми кинулися збирати та переробляти найцінніше  вторинне золото. Тим більше  що державна скарбниця перших років незалежності страждала від дефіциту надійних банківських активів і навіть не цуралася скуповувати в населення старі ювелірні прикраси. Але з часом у «золотому» сегменті з'явилися беззаперечні лідери, оснащені потужним західним обладнанням, придбаним державою за валюту (та дивним чином пов'язані, як правило, з відомим машинобудівним об'єднанням «Південмаш»). В інституті ДонІКМ хоч мали свою, а не куповану за долари, технологію, мудро вирішили не випробовувати долю в нерівних перегонах, а добровільно перейшли в менш престижну «нішу» утилізації вторинного срібла.

      Однак, як виявилося з часом, на «срібні копійки» також можна непогано існувати. Процес виробництва цього шляхетного металу з  вторинної сировини налічує п'ять етапів, від збирання (буквально по міліграмах) срібла з яких-небудь мікроконтактів зіпсованого електронного обладнання, через збагачення отриманої поліметалевої сировини, афінаж, багатоступеневий процес очищення — аж до виготовлення кінцевого товарного продукту. І на кожен із тих щаблів, враховуючи згадувану вже специфіку, потрібно одержувати дозвіл від держави. Донецький інститут кольорових металів, витримавши марудну процедуру, єдиний в Україні зібрав повний комплект держліцензій та налагодив прибуткове виробництво срібних припоїв.

      Постійними споживачами продукції ДонІКМ нині є такі вітчизняні бренди, як концерн побутової техніки «Норд», об'єднання «Луганськтепловоз», харківське оборонне виробниче об'єднання «Завод імені Малишева», а також практично всі вітчизняні атомні електростанції. Як вважає заступник директора інституту Олександр Самсонов, партнерів приваблюють не лише ціни, що таки помітно відрізняються від прейскурантів закордонних постачальників. Донеччани погоджуються постачати товар мізерними обсягами, закордонні ж «фірмачі» здебільшого наполягають на «глобальних» партіях, що помітно б'ють по обігових коштах підприємств. Та й фактор транспортування дорогоцінного (до 2—5 тисяч гривень за кілограм, у залежності від вмісту власне срібла) продукту виливається в помітні суми за кожен кілометр шляху, отож мимоволі замислишся, де б його вигідніше — тобто ближче — взяти.

      Як результат — чималенький науковий колектив державного за формою власності ДонІКМ упевнено живе «на свої». І це в той час, як керівництво інших дослідницьких центрів «шахтарської столиці», що також не потрапили під приватизацію, звично вибиває в столиці борги із зарплатні для своїх академічних кадрів (а ті вже давно подалися кудись до Польщі, на наукову «шабашку»).

      Усе б нічого, але ринок України потроху стає вузьким для інститутського комплексу з рисайтлінгу вторинного срібла. Дослідно-промислова установка, прихована десь у нетрях багатоповерхового інститутського корпусу (бо поруч із ДонІКМ — «циганський» базар) сьогодні вимушено працює упівсили. Чекати остаточного відновлення вітчизняного машинобудівного комплексу, аби завалити його дешевими спеціальними припоями, — то занадто довгий та непевний шлях, вважають в інституті. Щоправда, є ще ринки колишніх країн СРСР, де машинобудівні галузі також нині переживають піднесення і, відповідно, відчувають зростаючу потребу у сріблі та його сплавах. Однак «сам на сам» вийти на них донецькому науково-дослідному інституту важко. Ринок дорогоцінних металів є специфічним, він щільно зачинений для сторонніх. На його завоювання транснаціональні фірми витрачають роки, не шкодують грошей (які в разі успіху обов'язково «відіб'ються» відповідними зисками). Чого коштує, наприклад, розповсюджена міжнародна практика надавати потенційному замовникові зразки своїх срібних припоїв для випробування. Донеччанам про таке, з огляду на вітчизняне законодавство та фінансові можливості, годі й мріяти.

      «Якщо держава воліє жорстко контролювати нашу сферу, — вважає один з ініціаторів створення інститутського виробництва вторинного срібла, кандидат технічних наук Віктор Бредихін, — то чому б не подбати про створення зовнішньоторговельної фірми, державної за формою власності, але ринкової за суттю, що була б прямо зацікавлена в просуванні нашої продукції на закордонні ринки? Заради розширення обсягів виробництва ми б охоче поділилися прибутком із такими посередниками».

      Утім на видноколі вітчизняного срібного рисайтлінгу вималювалася інша проблема. Якими б казковими не були «поклади» старого електронного та електротехнічного обладнання, що їх Україна успадкувала від Країни Рад, роки безконтрольного збирання брухту з включеннями дорогоцінних металів та його «сірий» експорт за кордон зробили свою справу. Нині, аби нормально живити сировиною інститутське виробництво, фахівцям ДонІКМ доводиться постійно їздити у відрядження до військових частин, які володіють ще й покладами неутилізованого дорогоцінного металу у вигляді списаних електронних блоків та деяких різновидів складних озброєнь. Утім зрозуміло, що в міру скорочення Збройних сил і це джерело почне всихати.

      Готуючись до такого повороту подій,

ДонІКМ готує нові схеми отримання дорогоцінних металів: зі старих відвалів промислових підприємств та шламових сховищ теплових електростанцій, що їх без ліку розкидано на теренах індустріального Донбасу. Свого часу туди широким жестом скидали майже «всю таблицю Менделєєва», отже, у звалищах накопичилися привабливі «клітинки таблиці», що інколи набагато дорожчі за золото.

      До речi, як стверджують донецькі вчені, принципово нові технології дозволяють знову поставити на порядок денний питання про видобуток свого, українського, золота з розвіданих вітчизняних родовищ, тепер уже на цілком рентабельних засадах. Але, щоб остаточно зняти всі питання, донеччанам потрібен серйозний експеримент і відповідне фінансування.