(автора.)
Кримськотатарський народ сформувався в Криму впродовж XІІІ—XV століть, півострів — його етнічна територія. Свiй внесок у створення кримськотатарського етносу зробили не тільки тюркомовні народи, а й нащадки готів, аланів, греків, генуезців, українців (був період, коли українські козаки становили на півострові більшість), поляків та представників інших народів, що проживали у Криму; це відбилося на їхнiх антропологічних рисах. Від тюркських предків вони успадкували пошанування домусульманського верховного божества Тенгрі, його колір, блакитний, є барвою національного прапора кримських татар. Етнонім «кримські татари» з'явився після 1475 року.
Кримське ханство заснував Хаджи Девлет-Гірей. Як писав мандрівник Михалон Литвин у своїй книжці «Про норов татар, литовців і москвитян», Хаджи-Гірей народився у литовському місті Троках (нині Тракай) і перебував під охороною Великих князів Вітовта, а потім Сигізмунда. У 1428 році він розпочав боротьбу за Крим. У 1443 році Хаджи-Гірей став зватися ханом (тоді ж закінчилася 48-річна боротьба за незалежність Криму від Золотої Орди). Створена ним держава — Кримське ханство — проіснувала 340 років. Перша столиця була в місті Солхат (нині Старий Крим), а наприкінці XV століття стольний град перенесли в Бахчисарай. Засновник держави, зміцнивши свою владу, побудував багато мечетей і шкіл, сприяв осілості, землеробству й ремеслам татар, допомагав християнським монастирям. До сьогодні збереглися руїни збудованої ним мечеті у Чуфут-Кале та його усипальниці, де згодом поховали і його сина, Манглі-Гірея та онука, Сахіб-Гірея.
Утім самостійністю новостворена держава насолоджувалася недовго — через тридцять років Османська імперія зробила Кримське ханство своїм васалом. У Кафі поселився представник султана, який збирав данину. Збирати було що: на той час Крим виглядав райським садом фруктів і овочів, своєрідним рогом достатку, наповненим різними сортами яблук, слив, черешень, кавунами й динями, горіхами, медом, відбірним виноградом. Вироби кримських ремісників цінувалися в багатьох країнах. Крим був також визначним центром мусульманської освіти і мистецтв.
Надзвичайно цікавими є міжкультурні стосунки українців і кримських татар. Етномузикологи Філарет Колесса та Микола Лисенко відзначали спорідненість мелодики пісень та інструментальної музики двох народів. Художник Микола Самокиш, який тривалий час жив у Криму, вказував на спільні мотиви в орнаментиці вишивок, творених татарками й українками. Згодом виявилося, що подібною була й історична доля цих двох народів, об'єднаних однією Батьківщиною. Народи були покріпачені, а вишнева Україна й виноградний Крим, висихаючи без любові своїх пригнічених людей, помалу перетворювалися на пустелю. У ХХ столітті українці й кримські татари пережили геноцид. І до своєї свободи йшли разом, пліч-о-пліч відстоюючи її і в радянських концтаборах.
Свободу (і свою, і чужу) у Криму цінують не всі. Можливо, через специфічне наповнення інформаційного простору на півострові. Навесні минулого року, напередодні 60-ліття депортації кримських татар, серед студентів сімферопольського Таврійського університету проводили соціологічне опитування щодо цієї події. Тільки 30 відсотків студентів вважають депортацію несправедливою. 70 відсотків цей злочин виправдовують та ще й кажуть, що татар треба ще раз депортувати.
28 квітня цього року до Меджлісу кримськотатарського народу завітав аташе з питань прав людини Посольства США в Україні Джеймс Хеллер. Мустафа Джемільов розповів йому про спроби певних політичних сил використати релігію в політичних цілях, аби розпалити міжетнічну ворожнечу. Релігійними питаннями чомусь особливо цікавляться комуністи. А найдосвідченішими в сіянні чвар вважаються газети «Крымская правда» та «Крымское время» з давніми традиціями плекання російського сепаратизму. Виконавча гілка радикалів, представлена молодиками-скінхедами, не бариться «втілювати в життя» рішення старших товаришів. Так, 19 лютого цього року під час чергового нападу на офіс Меджлісу в Сімферополі було розбито 5 вікон. Перед цим офіс понівечили в ніч iз 21 на 22 січня. Чи не вперше напали на Меджліс у грудні 1993 року, спричинивши пожежу. Потім саморобні шашки й пляшки з горючою рідиною закидали до його приміщення в 1999 та 2003 роках. За фактами нападів та підпалів порушені кримінальні справи, проте в жодному випадку винних не було знайдено.
Прокуратура Криму не притягла до відповідальності й відгалуження російського сайту «Новий регіон» — «Новий регіон. Крим», агресивні антиукраїнські й антитатарські матеріали з якого частенько передруковує «Кримська правда» і подібні до неї київські видання. «Якщо ще років сім тому з'являлися якісь поодинокі, некоординовані голоси, то сьогодні вони вже між собою пов'язані, — каже народний депутат Рефат Чубаров. — Це сформована, потужна піар-акція». Особливо багато локшини вішають на вуха мешканців Криму і всієї України стосовно Південного берега Криму, де, мовляв, до депортації проживало дуже мало кримських татар. Проте експерт Інституту демократії ім. Пилипа Орлика Наталя Беліцер, яка вже понад 10 років займається правовими питаннями повернення кримських татар, розповідає: «Ще в Російській імперії були видані топографічні карти Криму з чітким розташуванням етносів. Звідти випливає, що близько 70 відсотків кримських татар проживали саме на Південному узбережжі Криму».
У 1944-му з Криму виселили не тільки кримських татар, а й греків, вірмен, болгар, німців. Проте тільки кримські татари, не зважаючи ні на що, намагаються повернутися на півострів над Чорним морем. Це їхня Батьківщина, іншої вони не мають. Хоча Крим сьогодні зовсім інший, ніж у роки дитинства тих, хто переніс депортацію. Назви сіл і містечок перейменували. Мечеті поруйнували. Книги спалили. На довгі 40 років у розвитку народу настала мертвотна перерва. Талановитий і освічений народ був опущений на дно — бараки, комендантська година, лісоповал, юшка з мерзлої капусти, холод, хвороби... 40 років мова була заборонена, не готувалися кадри для школи, не писалися книги. Потім був подиву гідний хід на Батьківщину. З 1967-й по 1987-й понад 300 кримських татар «іменем радянської влади» були засуджені за спроби повернутися на рідну землю. Сім'ї не прописували, бульдозером руйнували хиткі новобудови, штрафували, депортували з Криму.
Нині понад 40 тисяч кримськотатарських дітей шкільного віку мають усього 14 шкіл з викладанням рідної мови. «Ми тільки сьогодні спільними зусиллями підготували навчальну та методичну базу для початкової школи — з 1-го по 4-й клас, повністю кримськотатарською мовою, — каже народний депутат Рефат Чубаров. — 5-11 класи на сьогодні мають тільки підручники з літератури та мови». Кримське телебачення три години на тиждень транслює передачі кримськотатарською мовою. Радіо — годину на тиждень. Є дві газети кримськотатарською мовою, наклад обох разом не перевищує 6 тисяч — для 260 тисяч людей. Радує, що в Республіканській кримськотатарській бібліотеці імені Ізмаїла Гаспринського збирають книги з усіх країн, де вони збереглися: з Туреччини, Польщі, Росії. Кожного року в Україні видається до 10 назв кримськотатарською мовою.
У грудні минулого року в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Рильського НАНУ відбулася презентація збірки Адама Міцкевича «Кримські сонети», виданої у Варшаві. Там кожен сонет подано в перекладі кримськотатарською, українською і російською мовами. У той час попід вікнами інституту, що виходять на Європейську площу, щаслива юрба співала «Разом нас багато», а представники Посольства Польщі тішилися, що Міцкевич на портреті має помаранчевий шалик.
Наприкінці березня у Бахчисараї відбулася Міжнародна конференція «Культурні цінності кримськотатарського народу. Втрати. Шляхи повернення», на якій порушувалося питання знищених та розсіяних по світах пам'яток кримськотатарської історії, писемності, мистецтва. Відома кримськотатарська співачка Ельзара Баталова поділилася планами фольклористичної експедиції по Криму, аби записати кримськотатарські пісні, які ще зберігаються в пам'яті найстарших. Тиждень тому Інститут політичних та етнонаціональних досліджень НАНУ презентував колективну монографію «Крим в етнополітичному вимірі». Незадовго перед тим у Будинку кіно була презентація першого українського художнього фільму про кримських татар. Це фільм Олександра Муратова «Татарський триптих», за трьома оповіданнями Михайла Коцюбинського. Фільм має дві мовні версії — українську й кримськотатарську.
Днями в Будинку кіно презентували документальний фільм Вікторії Трофименко «Повернення», на який її чоловік-англієць виділив частину власних коштів. Молода режисерка показала у стрічці трагедію кримськотатарського народу і його сьогодення, надала слово людям з різними точками зору, серед яких прочитується головна: Крим — батьківщина кримських татар і вони повертаються, бо дуже люблять цю землю. У березні фільм презентували у Великобританії. Виявилося, що багато англійців, які вважали себе освіченими в політиці 1940—50-х років, нічого не знали про депортацію кримських татар. Вони були здивовані, що в Україні є мусульмани.
На думку багатьох, столиця України потребує сьогодні сучасного кримськотатарського культурно-інформаційного центру. «Дуже багато проблем, які виникають, не вирішуються через непоінформованість стосовно кримських татар не просто широкої громадськості, а й багатьох політиків. Значна частина українського політикуму до сьогодні завантажена міфологемами радянських часів», — переконаний Рефат Чубаров. Пан Чубаров бачить такий центр як громадську освітньо-культурну установу з урядовою підтримкою. У центрі могло би бути те, чого немає в архівах і бібліотеках — середовище для нових навчальних та культурних зв'язків, для обміну науковим досвідом. Там відбуватимуться презентації книг і фільмів, видаватимуть тематичні напрацювання за запитами державних установ, політичних сил, наукових інститутів, дипломатичних представництв. Такий центр вочевидь потрібен нам усім, громадянам України. Адже культура кримських татар є частиною багатогранної культури нашої держави.
10 травня 1944 року Берія доповів Сталіну: «Враховуючи зрадницькі дії кримських татар проти радянського народу і виходячи з небажаного подальшого проживання кримських татар на прикордонній окраїні Радянського Союзу, НКВС СРСР виносить на ваш розсуд проект рішення ТКО про виселення всіх татар з території Криму». 11 травня 1944 року Сталін підписав постанову про виселення всіх кримських татар в Узбекистан. Додатковою постановою предписувалося переселення їх також у деякі області Росії.
Операція почалася о 4 ранку 18 травня. За словами очевидців, людей заганяли на кладовище, з усіх боків оточене кулеметниками. Дітей розлучали з матерями. Депортували жінок, дітей, старих, інвалідів; чоловіків знімали з фронту і направляли у військово-трудові табори. Татарок забирали навіть із пологових будинків — дорогою вмирали і породіллі, і новонароджені. Операція була завершена 20 травня. 67 ешелонів товарних вагонів, набитих людьми, вивезли в Середню Азію і на Урал. З-понад 200 тисяч кримських татар у дорозі та в перші роки заслання померли 30 тисяч. До 1956 року на спецпоселеннях панував комендантський режим. Навіть діти були зобов'язані щомісяця відмічатися у комендатурі. Молодь могла вступати тільки до вузу, дозволеного комендантом.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
