«Божі» діти

      Рівень життя у будь-якій державі визначається, як на мене, не кількістю дорогих бутіків у столиці, не прізвищами мільйонерів і навіть не середньою зарплатою. Про нього можна скласти уявлення, потрапивши в забутий Богом і людьми інтернат для хворих дітей, від'їхавши кілометрів за двісті від Києва. Таких в Україні вистачає. Кореспонденти «УМ» нещодавно відвідали один із них — Ізяславську спецшколу-інтернат для дітей із наслідками поліомієліту та церебральним паралічем... Ми з вами, шановні, так і залишилися у первісному ладі, і Європа нам «не світить», доки існують на карті України такі проігноровані державою дитбудинки, де діти, й без того обділені долею, не мають можливості не тільки нормально лікуватися й вчитися, а й жити — митися, спати і їсти...

Лоза й вишивання для хворих дітей

      ...Дванадцятирічному Віталику природа відміряла лише три пальці — у селі Сахнівці він народився не таким, як усі дітки, і батьки, не довго думаючи, віддали його до інтернату. Однак Віталік виявився здібним малим і сьогодні, навчаючись в Ізяславському інтернаті, дивує усіх своїми виробами. «Я з лози кошики плету, — по-дитячому вихваляється хлопчина (а в мене виникає єдине питання, яке так і не ставлю: «Як у цієї дитини те виходить?»). — Аж три штуки сплів! І металеві завіси роблю... Кажуть, виходить добре...»

      Віталик — один зі 160 вихованців Ізяславської спецшколи-інтернату. Всі учні цього закладу — діти з особливими потребами. На них без щему в горлі й сліз дивитися не можна. Однак жаліти їх, кажуть учителі, не слід — дітлахи цього не люблять. Краще дати їм зрозуміти, що вони потрібні й можуть стати корисними. Вони непередбачувані. Кажуть вчителі: ось тебе цілує й обіймає, а за десять секунд облає, на чому світ стоїть. Такі діти, як правило, небалакучі. Однак варто запитати щось про улюблену справу, одразу починають щебетати, перебиваючи один одного. «Я вам зараз покажу, як плести капелюшка з лози, — береться Сашко, — спочатку потрібно взяти банку — на ній і будете плести, а наперед слід вимочити лозу... Берете, тьотю, оцю штуку, засовуєте в цю штуку (тут робиться хрестовинка) й затягуєте — все дуже просто...» Так виготовляють вихованці спецшколи кошики, капелюшки, вазочки тощо з лози — того всього їх навчила вже літня наставниця Меланія Андріївна. Жінці хоч уже й за 70 років, однак дітлахам, обділеним долею, вона дає шанс знайти себе в улюбленій справі. «Ми свідомо ввели лозоплетіння у шкільний курс і вишивання, — пояснює директор інтернату Петро Чаус. — Це виховує, допомагає сконцентруватися. Ви уявляєте, як важко дається ця робота дитині з паралічем? Коли ручки тремтять, а потрібно нитку в вушко затягти, стібочки рахувати...» Окрім того, хлопців у інтернаті вчать метало- та деревообробці — майструють завіси для дверей, граблі, стільці абощо. Дівчата печуть й куховарять, шиють вдяганку лялькам і собі. Ще хочуть для дітлахів увести гончарство, однак для цього потрібна піч — небачена розкіш.

      Займаються діти шахами. Колись, у далекому 1996 році, Ізяславський інтернат серед усіх подібних закладів у СНД виборов першість із цього виду спорту, команда спецшколи привезла на Хмельниччину із Білорусії почесну грамоту й подарунки. Тепер грошей, аби відрядити дітлахів на подібні турніри, не вистачає...

«Я постаріла разом із цими тапчанами»

      Стан корпусів спецшколи справляє гнітюче враження... Облуплені старенькі будівлі, обладнання, що давно вже вiдпрацювало свiй термiн, застаріле медичне устаткування й... очі маленьких вихованців інтернату. Їх потрібно бачити всім, хто вважає, що досягнув у житті усього, хто вирішує долю держави й визначає, на які пріоритетні галузі вітчизняної економіки кинути мільйон-другий...

      Сюди не потрапляють здорові діти... «Ми не тільки дітей навчаємо, ми їх лікуємо, — каже Петро Андрійович, — а для цього потрібна відповідна медична база». Інтернат, по суті, унікальний. Раніше, за радянських часів, подібний був лише у Києві. Нині спецшкола обслуговує три області — сюди, за рішенням обласної медико-педагогічної комісії, відправляють хворих діток. Переважно із неблагополучних сімей. Тут, незважаючи на складні побутові умови, їм краще, аніж вдома. Однак особливо комфортним життя дітлахів не назвеш... Спортивно-медичний корпус, де діти роблять гімнастичні вправи й проходять процедури: біля входу — десяток уже давно не нових черевичків, подертий убогий диван... Старезні кушетки, інгалятор 1963-го року випуску й такий неймовірний холод, що зводить суглоби. Думати про те, що хворі діти тут роздягаються для масажу чи інших процедур, моторошно. Цієї зими, до речі, у навчальному корпусі було 15—16 градусів тепла...

      «Я прийшла працювати сюди 25 років тому, — каже чергова медсестра Жанна Харламова, — і ці тапчани для процедур уже тут були. В цьому інтернаті я постаріла разом із цими лежаками. Їх доводиться латати мало не щодня. Дивно, що діти не падають iз них»... В інтернаті застаріла геть уся медична апаратура. Немає вкрай потрібних масажерів і тренажерів. Не пахне й діагностичним обладнанням — аби зробити кардіограму, дитину доводиться везти в районний центр. «У нас є зубопротезний кабінет, — веде далі директор спецшколи. — Але немає турбинки, яка обезболює процес лікування». Тому, як люблять стоматолога місцеві дітлахи, можна лише здогадуватися. Усі меблі в інтернаті вже «передпенсійного» віку. А парти, за якими вчаться дітки з особливими потребами, ще дореволюційні.

      «Ці діти (віком від 6 до 20 років) потребують постійного нагляду, — каже Петро Андрійович. — У звичайній школі такі дітлахи — чужі. Тому подібні заклади повинні існувати. За 42 роки роботи ми маємо свої методики, і зовсім важких дітей можемо (й мусимо!) поставити на ноги. І найприкріше, що з кожним роком хворих дітей усе більшає. А умови для їхнього навчання й лікування не кращають».

Пекельна пральня і лазня

      Нині у трьох приміщеннях інтернату немає внутрішніх туалетів, необхідно провести каналізацію. А найжахливіше враження справляє місцева лазня для хворих дітей та пральня. Перуть одяг i постіль для 160 дітлахів усього дві працiвницi. Тамара Олександрівна з колегою за 260 гривень на місяць працює у такому приміщенні, яке можна лише уявити, читаючи романи українських класиків про батраків — темний, із запахом цвілі й неприємної вологості барак, у якому доводиться сушити постіль та дитячий одяг. Благо, нещодавно жінкам купили машину, вже не потрібно прати руками.

      Лазня — окрема історія. Її раніше й зовсім не було: доводилося водити діток до міської загальної. Тепер же звели власну. Однак око вона аж ніяк не тішить: примітивна дерев'яна комірчина з малесеньких двох кімнат: одна з них слугує роздягальнею, інша — власне лазнею. Виглядає це так: зі стіни стирчить два «душика» — дихати в цій «фабриці чистоти» немає чим. А тепер уявіть собі, як мокрі й без того хворі діти після «бані» узимку мають долати «крос» метрів зі сто до свого холодного спального корпусу... Більшості з цих дітей ходити за нормальних умов важко... Так усього один раз на десять днів. Протягом багатьох років... Не краща ситуація і з котельнею — вона розміщується... у підвалі.

      Звісно, у планах дирекції інтернату побудувати господарський комплекс, де б була повноцінна лазня й пральня, звести спортивно-оздоровчий корпус із басейном, спортзалом для хворих діток. Уже навіть і будівництво розпочали. Щоправда, для закінчення його потрібно 800 тисяч гривень. Є в інтернаті й свій автопарк: «швидка», подарована свого часу «Укрзалізницею», автобус. Є ще й кінь Орлик, на якому возять хліб із пекарні, економлячи на бензині.

Близько десяти дітей мріють про операцію

      ...Коли ми знайомилися із дітьми, ті саме збиралися обідати. Помивши руки, хлопчаки вишикувалися у «лінієчку» біля дверей їдальні (багатьом вихованцям ота дистанція, від умивальників до дверей, дається важко) — усі чекали, доки пройдуть «дорослі», себто ми, — пропускали. Ті маленькі «джентльмени» були в моєму житті, напевно, найзворушливішими...

      ...Ось Таня Рудюк, наприклад, хоче бути вихователькою. «Дуже мені подобається з дітьми маленькими бавитися», — каже дівчина, помішуючи ложкою рис у своїй металевій тарілці (посуд, до речі, у дітей практично увесь залізний — усе через неслухняні руки більшості вихованців, що ніяк не хочуть втримувати чашки й тарілки в долонях). Саша хоче бути стоматологом, Люда — провідницею, Станіслав — бухгалтером... А Володя мріє про операцію... у 12-річного хлопчика складна хвороба, що не дозволяє йому до ладу ходити. Однак шанс у нього є. Потрібно лише близько 5 тисяч гривень... «Я дуже хочу, щоб мені зробили цю операцію», — каже хлопчина й дивиться на мене благальними очима. Таких дітей тут близько десяти. Є такі, які вже прооперовані. Ось 15-річний Володя вже добре ходить — йому в Києві робили аж п'ять операцій. Прикметно, що дитина гарно запам'ятала прізвище, ім'я та по батькові свого хірурга-спасителя. Андрію теж робили операцію — він втратив пам'ять і зовсім не говорив, нині все минулося. А Стасіка кілька років тому мама на руках принесла в інтернат — тепер він ходить самостійно й збирається у технікум... Кажуть діти, що їх добре годують, дають овочі й фрукти. Часто влаштовують їм невеличкі свята — ось на Великдень пекли паски, робили крашанки. Священик приходив до дітлахів... В їхніх кімнатках скромно: на деяких стінах — малюнки, іконки. І обмаль особистих речей...

      ...Маленькі «особливі» діти охоче демонструють, як вони «вже гарно ходять» — вони втішені хоча б найменшими зрушеннями у своєму здоров'ї. Чекають, доки їх похвалять... І, знаєте, порятунок хоча б однієї такої долі — це справа усього життя.