Проблема стосунків між владою і релігійними інституціями існувала в усі часи. Спокуса одержати підтримку такої впливової сили, як Церква, підштовхувала носіїв влади до пошуку порозуміння з ієрархами. У тих випадках, коли Церква відмовлялася підтримувати стосунки з одіозними правителями, останні вдавалися до примусу. В українській історії гармонія між владою та Церквою спостерігалася хіба що в період раннього середньовіччя. У новий час владні структури, як правило, диктували свою волю релігійним об'єднанням, а то й нищили їх. У радянський час більшовики вдавалися до справжньої атеїстичної вакханалії. Але коли це було вигідно владі, вона використовувала Церкву як політичний інструмент, адже йшлося про контроль над свідомістю людей. А за це можна було заплатити й незначними поступками.
Звивисті віражі української «партії влади» у взаєминах із Православною церквою — від загравання і помпезних архітектурних проектів до неприхованого викручування рук — впадали в око тим більше, чим ближчим був час «ікс» — вибори Президента. «Великі перегони» минули, залишивши по собі не надто приємний відгомін. І вельми попсувавши реноме тієї конфесії, яка вважає себе «канонічною»...