— Основою сьогоднішньої державної політики є повернення боргів народові, — почав розмову керівник НІСД. — Найбільше влада заборгувала перед власним народом у соціальній сфері. Це мінімальна зарплата, пенсії, інші соціальні виплати. При цьому варто наголосити, що бюджет новiй владі дістався не найпростіший. Бо попередній уряд жив ніби в борг: було багато речей, які він робив за рахунок майбутнього року. Тому на цьому етапі дії нової влади частково спрямовані назад. Її мета — трохи підкоригувати ті процеси, які вже відбулися: соціальна сфера, проблеми власності, відновлення справедливості, зміна правил гри... Можливо, при цьому щось втрачається, адже держава повинна думати наперед, про свій розвиток. Але інакше не вийде: треба встановити фундамент, на якому пізніше будуватиметься наш спільний дім. Бо споруджувати його на основі того, що залишилося від минулої влади, було б неправильно. Занадто багато неправди заклали у цей фундамент. А ми не зможемо вбити старого дракона, створивши такого самого власного, хай і меншого.
— Повернення тих боргів, про які ви сказали, викликає спротив частини суспільства. Та ж реприватизація або ситуація з головою Донецької облради Колесниковим, який сидить через проблеми з переділом власності...
— А я не переконаний, що це викликає суспільний спротив. Чи справді є такий опір і чи є підтримка? Те, що задіюються певні сили, — це зрозуміло... А щодо Колесникова, то його арешт у Донецькому регіоні сприймають як «наших б'ють». А саме ці «наші» довгий час обкрадали людей. НІСД проводив дослідження у цьому регіоні, і я знаю, як там люди ставляться до влади. З одного боку, її бояться; люди думають, що від них нічого не залежить, що все буде так, як влада вирішила. А тепер їм закладають нову «парадигму»: є київська влада, яка бореться з цілим регіоном. Тому нинішній опозиції вдалося розіграти думку, що арешт Колесникова — це політичні «розборки».
— Щодо критичного ставлення, то чи очікували ви після помаранчевої революції, що переможців критикуватимуть так агресивно?
— Чесно кажучи, я чекав набагато більшої критики. Бо усвідомлював, що очікування від цієї влади завищені. Я розумів, що не можна за один місяць здійснити диво в економіці, знав, що будуть помилки, що нема ідеальних людей. Але тепер у мене викликають подив дуже точні дії уряду щодо вирішення кризових явищ. Насправді я не вірив, що вдасться за такий короткий проміжок часу подолати бюджетний дефіцит. Адже треба було виконувати великі соціальні зобов'язання. Я думав, доведеться чесно сказати: «Ми не можемо зараз це зробити, треба почекати ще півроку». Але тоді виникли б великі розчарування, криза. От цього я найбільше боявся. Але уряд дав собі раду. Було скасовано багато пільг, наведено трохи порядку на митниці та в податковій. Тепер головне — не допустити відкату. Бо влада має властивість мімікрувати, пристосовуватися: коли закриєш одну дірку, вона знаходить якусь іншу. Але те, що нинішня команда працює професійно, — це для мене очевидно.
Ми зараз проводимо опитування, приурочене до ста днів влади. Було б цікаво дізнатися, як до нового керівництва країни ставиться саме суспільство. Ми питаємо, чи відчули люди зміни, чи щось покращується в державі, чи змінилося їхнє самопочуття, чого люди найбільше бояться. Наприклад, ще півтора роки тому вони боялися втратити роботу або здоров'я. Протягом останнього року люди сильно переймалися підвищенням цін. Думаю, зараз цей страх є ще більшим.
— Особливо на тлі падіння долара, чи то пак зміцнення гривні.
— Щодо ситуації з доларом, то держава повинна пояснювати людям свою політику. Хоча можу сказати таке: від зміни курсу виграли ті, хто одержують заробітну плату в гривнях і в гривнях зберігають свої заощадження. А програла та частина економіки, яка працює в тіні. Зміцнення гривні зроблене для того, щоб не допустити інфляції та росту цін на споживчому ринку. Аби ті люди, які живуть на гривню, могли прийти на базар, і їм вистачило грошей, щоб нормально прохарчуватися.
Тобто нинішня політика уряду має чітку соціальну спрямованість. Вона зосереджується на широких колах людей, які перебувають на межі бідності або навіть за нею. А інші й так добре почуваються в нашій державі.
— А які є нематеріальні, як ви кажете, борги?
— Саме нематеріальних — дуже багато. Наприклад, втрачена віра у владу. Держава робить дуже багато, щоб її відновити. Але якщо задекларовано, що влада працюватиме для народу, а не на власну кишеню, і люди побачать, що це неправда... Це велике випробовування. Визначальним фактором тут мають бути амбіції: людина прийшла до влади і хоче щось зробити, щоб її дії були оцінені. Тішить те, що саме таку мотивацію видно у нинішнього керівництва. Президент, Прем'єр, міністри проводять на роботі по 18 годин на добу. Я не вірю, що вони могли б працювати стільки ж, якби ними керувало щось інше, ніж бажання принести користь народові, бажання залишити свій слід в історії України. Це здорові амбіції.
Дуже багато є й інших нематеріальних боргів. Перед народом, перед мовою...
Європейський Союз — теж частина повернення боргів. Україна завжди була європейською державою, але за останні 100—300 років накопичилися борги перед європейською сутністю українця. За комуністичного режиму було зруйновано самоідентичність України, людей перетворено в таку незрозумілу категорію, як радянський народ. Втрата історичної ідентичності, етнічної ідентичності — це теж борги.
— А як їх можна повернути? Як, приміром, вичавити з українця радянську людину?
— Нічого не треба вичавлювати. Саме слово «вичавлювати» містить у собі той підхід, який застосовували до радянської людини. Я переконаний, що коли ми знатимемо свою історію, то ми не зможемо не бути патріотами. А в багатьох людей просто забрали історію: вони її не знають. Тому завдання держави — дати людині можливість довідатися про свій народ. Адже коли ти нічого не знаєш про батьків, ти ніколи не будеш мати до них великої поваги. Не кажучи вже про Вітчизну. Треба знати своїх прадідів, ті добрі справи, які вони робили, історію. А в нас усе це замовчувалося й цілеспрямовано не поширювалося.
Так само з українською мовою. Її не викладали, вона нікому не була потрібна, не була запитана. Це не означає, що тепер треба «витискати» російську мову. Просто мусить бути підтримка національної мови. А це — телебачення, якісний продукт у кіно, літературі, доступ до цих надбань. Українське має стати модним, бути українцем — популярним, а розмовляти українською — престижним. Це, звісно, проблема конкуренції. І в ній треба перемогти.
— А взагалі, наскільки держава у втіленні своєї політики може бути диктатором, тобто застосовувати певні примусові заходи?
— Вона мусить бути регулятором. Бо якщо вона буде диктатором, то взагалі нікому нічого не продиктує. Особливо якщо ця людина — українець. Будь-яку дію зовні наші люди завжди сприймали негативно, а спроби тиснути закінчувалися плачевно. Тому ключовими мають бути регулятивні функції. Держава мусить закласти правила гри. Наприклад, якщо ми хочемо перейти до того, щоб усі знали українську мову, то треба зрозуміти, що цей процес починається — скажу образно — із ясел і закінчується останньою сповіддю. Тобто від садочка і до церкви має бути одна наскрізна політика. Це не означає, що комусь щось робитиметься на шкоду. «Дайош українізацію!» — не пройде. Цей процес має бути безболісним і достатньо акуратним.
— Ігоре Олексійовичу, чи бачите ви зараз в Україні національну ідею?
— Національна ідея є тоді, коли існує консенсус, коли ідея — загальнонаціональна. Тому для нас дуже важливим є створення єдиного культурно-інформаційного простору. Тобто треба знайти таку систему цінностей та ідей, які об'єднали б усю націю. І не за етнічною ознакою, а за політичною. Треба зробити так, щоб будь-хто, хто живе в Україні, був складовою нації та складовою цієї ідеї. Адже всі ми, де б не були, скажімо, однаково вболіваємо за братів Кличків. І коли громадянин нашої держави має певні заслуги, це вже є складовою національної ідеї. Це патріотизм, який будується на успіхах нашої єдиної нації.
— То що ж може бути національною ідеєю?
— Передусім — спільна історія, її однакове розуміння. Україна тривалий час була розділена, тому в регіонах нема однакового трактування історії. Але ми повинні знати, що в нас набагато більше того, чим ми можемо пишатися, ніж того, що нам неприємно читати або чути.
Наступна складова — сьогоднішній день. Тобто розуміння тих проблем, які існують, їхнє осмислення і правила, за якими ми будемо жити. Треба, наприклад, подолати стереотип про те, що влада є ворогом народу. З одного боку — потрібно відновити віру до неї, а з іншого — люди мають відчути, що можуть змінити владу. Вони повинні мати надію, що життя буде кращим і кращим.
І третє — це спільний погляд у майбутнє. Ці три складові — історія, розуміння нинішньої ситуації і погляд у майбутнє — і мають бути національною ідеєю.
— Вважається, що основною проблемою формування національної ідеї є поділ України на Схід і Захід.
— У будь-якій державі, яка починає говорити про національну ідею, виникає проблема «різності». Всі країни мають подібні проблеми: різниця між бідними й багатими, між протилежними регіонами. У нас домінантною є історія. Тобто те, що українці багато років жили в різних державах. Коли мене запитують, звідки я родом, часто відповідаю: «Дідусі й бабусі народились в Австрії, батько і мама — в Польщі, я — в Радянському Союзі, а син — в Україні». А насправді ми не виїжджали з одного міста. Хтось інший те саме сказав би про Російську імперію чи Радянський Союз. Важливо думати про те, де я хочу жити, ким я себе відчуваю, і ким я хочу, щоб відчували себе наступні покоління. Це може об'єднати. І в завтрашньому дні більше не буде подiлу на Схiд і Захiд. Якщо ми розумітимемо, що в минулому в нас різна історія, але в майбутньому — спільна, це повністю ліквідує проблему «двох» Україн. Це, до речі, було помітно на виборах. Ключовим було протистояння не між Сходом і Заходом, а між тим, як жили раніше і як хочемо жити надалі.
— Ігоре Олексійовичу, а що має бути ключовим у нашiй зовнішній політиці?
— Президент чітко визначив політичний курс — Україна рухається в Європу і має стати членом європейських структур. Головне при цьому — наблизити соціальні стандарти в Україні до тих, які є на Заході. При цьому нам треба враховувати те, якою може бути Європа, коли в ЄС вступить Україна, а це приблизно 2015 рік. За цей час Європа і світ зміняться. І одним із завдань нашого інституту є спрогнозувати ті зміни і процеси. І, відповідно, розробляти стратегії не для сьогоднішнього дня, а на тривалішу перспективу.
Так чи інакше, у пріоритетах зовнішньої політики залишатимуться стосунки з Росією. Наші відносини мають бути стабільними, послідовними, прагматичними, а відтак — взаємовигідними. Адже ніхто не хоче мати непрогнозованого сусіда, який день у день обіцяє, але не виконує. Те, що ми хочемо або можемо зробити, ми мусимо росіянам говорити прямо, а те, чого не можемо, — взагалі не обіцяти. Але це є викликом і для самої Росії. Бо в неї не завжди є бажання сприймати Україну як незалежного суб'єкта. Утім я думаю, що Росія через 10—15 років теж сильно зміниться. Головне — не перетворити наш діалог на армреслінг або перетягування каната.
— Останнім часом з'являється все більше коментарів про те, що Україна могла б стати регіональним лідером Центрально-Східної Європи.
— Таке завдання справді ставиться. Бо навіть коли ти будуєш партнерські відносини, все одно в тих чи інших процесах є лідери, які йдуть на крок вперед, які пропонують свої стратегії чи доктрини. Україна справді має шанси стати лідером так званого європейського клубу посткомуністичних держав, котрі визначають себе як частину Європи, але одночасно мають певну специфіку через своє порубіжне становище.
Наше лідерство визначається кількома речами. Передусім зручним геополітичним становищем. По-друге, ми — одна з найбільших держав у цьому регіоні. По-третє, помаранчева революція дала нам велику фору. Тому стати лідером у своєму регіоні — це одне з надзавдань, які стоять перед Україною. Це одна зі стратегій, яку зараз формує Президент: зберегти й розвинути це лідерство.
Національний інститут стратегічних досліджень є базовою науково-дослідною установою аналітико-прогнозного супроводження діяльності Президента. Його завдання — здійснювати дослідження з питань суспільно-політичної, соціально-економічної, зовнішньополітичної, воєнно-політичної, етнополітичної, гуманітарної, інформаційної та екологічної стратегії розвитку України та її регіонів.
Цю структуру утворено постановою президії Академії наук у 1991 році як Інститут стратегічних досліджень АН України. У 1992-му він був перейменований у НІСД і підпорядкований Президентові. З 1994 року НІСД став працювати під «дахом» Ради національної безпеки та оборони, а з 1996-го — підпорядкований секретареві РНБО. У 2002 році з метою підвищення ролі НІСД в обгрунтуванні засад стратегії економічного і соціально-політичного розвитку, внутрішньої та зовнішньої політики України Інститут було підпорядковано безпосередньо Президентові України.
Попереднім директором НІСД був радник Президента Леоніда Кучми Анатолій Гальчинський.
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
