«Я знімаю перед вами шапку і прошу вас — подайте один одному руку»

Пройдемось по Хрещатику, звернемо на Грушевського — їсти солдатську кашу і миритися

      «Ю-щен-ко!» — несподівано лунає з узбіччя Хрещатика, де стоять народні маси, у відповідь на оголошене в «левітанівсько-радянському» стилі: «Попереду колони — Президент України Віктор Андрійович Ющенко». Це явно не ветерани, але Ющенкові, щойно прибулому з Москви (перед Хрещатиком було ще покладання квітів до могили Невідомого солдата), все одно приємно — він приязно махає гвоздиками в бік тротуару. Іноді, щоправда, доводиться здіймати у привітальному жесті іншу, порожню руку, бо ту, що з гвоздиками, раптово перехоплює дочка — Софiйці набридло йти з одного боку тата, і вона перебігає на інший. Не меншими оваціями зустрічають Прем'єр-міністра України Юлію Володимирівну Тимошенко, яка також крокує поряд із ветеранами, час від часу схиляючись до котрогось із них. Поруч ідуть спікер парламенту Володимир Литвин (щось обговорюючи з першою леді Катериною Ющенко), iншi керiвники та урядовцi. На звичні паради це анітрохи не схоже, але виглядає напрочуд душевно. Єдине, що трохи псує урочистий настрій, — безліч фотокореспондентів, які хаотично бігають попереду колони й затуляють перших осіб держави разом із ветеранами.

      Приблизно такий вигляд мала урочиста хода Хрещатиком. Її — це вже як журналістові пощастить зі співрозмовником — дехто з ветеранів лаяв останніми словами («Хіба це діло — створювати якийсь натовп, жодного тобі урочистого настрою! Інша справа — справжній військовий парад...»), тоді як інші втирали сльози розчулення з того, що влада нарешті поставилася до них по-людськи («Я вперше відчув, що мене справді поважають як визволителя Батьківщини, а не «для галочки» махають рукою з трибуни...»). Дощ, який шпарив із самого ранку, на цей час трохи вщух: подейкували, ніби з літаків розпилювали спеціальну «антихмарну» рідину, а її вистачило тільки на півгодини ясної погоди. Потім з'ясувалося, що над Києвом, на відміну від Москви, ніхто нічого не розпилював, і стихія сама постановила: над Хрещатиком дощу не буде. Зате потім, уже коли з кінцевого пункту ходи — Європейської площі — ветеранів на автобусах повезли до музею Великої Вітчизняної війни, небесна канцелярія відігралася. Але святкового настрою не міг уже зіпсувати навіть рясний дощ: поруч у «червоних палатках», куди закликав усіх Президент, парувала солдатська каша, і чекали на старих солдатів бойові 100 грам.

      Але спершу була промова Президента. «Уже 60 років для моєї нації 9 травня — це суміш печалі й радості. За чотири  роки війни Україна заплатила за свою свободу, право жити на своїй землі більше 10 мільйонів життів своїх синів і дочок. Це дуже велика плата, щоб жити вільно на своїй незалежній землі, — сказав Віктор Ющенко, батько якого пройшов через пекло війни і фашистських концтаборів. — Молю, прошу вас, живіть якомога довше серед нас, допомагайте нам будувати вільну, демократичну країну. Таку, як хотіли Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Володимир Великий чи Ярослав Мудрий».

      На очах деяких ветеранів заблищали сльози. А далі пролунала фраза, яка декого з них змусила тихцем вилаятися, декого — замислитися, а хтось, сидячи перед телевізором, зітхнув: нарешті. Нарешті ми маємо таку владу, яка не боїться 9 травня на урочистостях з нагоди перемоги Радянського Союзу над фашистською Німеччиною сказати: «У своїх серцях ми простили німців, японців, поляків, ми простили всіх, хто, можливо, був на другій стороні окопу. Ми не встигли простить тільки самих себе. Ветерани Великої вітчизняної, на жаль, поки що не подали руку ветеранам УПА. Я знаю, наскільки цей процес важкий. Але я звертаюся до вас, знімаю перед вами шапку і прошу вас — подайте один одному руку. Це потрібно майбутньому України, щоб ми продемонстрували — в українському суспільстві все гаразд».

      І знаєте, реакція на ці слова Ющенка «радянських» ветеранів була далеко не такою негативною, як можна було б подумати. Здається, вони у своїй більшості просто замислилися. Чи не про те, що багаторічні чвари з бійцями за незалежність України — це всього лише наслідок сліпої довіри до владної пропаганди? Тієї влади, часи якої вже давно минули...

«День Перемоги» опозиції і соціалістів

      Поки учасники офіційних заходів з нагоди Дня Перемоги чекали на приліт Президента з Москви, по-своєму відзначили 9 травня представники різних політичних сил. Зранку Хрещатиком пройшли понад тисяча (за іншими повідомленнями — більше двох тисяч) учасників акції, організованої Соціалістичною партією. Ветерани й молодь на чолі з лідером СПУ Олександром Морозом, секретарем Політради партії Йосипом Вінським, головою Фонду держмайна Валентиною Семенюк та міністром освіти Станіславом Ніколаєнком у супроводі духового оркестру пройшли до Парку Слави, де поклали квіти до Вічного вогню.

      Пройшли по вул. Грушевського півсотні «мобілізованих» партією «Держава» екс-Генпрокурора Васильєва. А згодом — уже від станції метро «Арсенальна» — до могили Невідомого солдата прийшли й учасники акції, організованої Партією регіонів та НДП. За свідченням очевидців, ветеранів у їхній колоні помітити було складно. З огляду на їхню відсутність, екс-кандидат у президенти Віктор Янукович, якого чекали майже годину, разом із екс-міністром Кабінету Міністрів Анатолієм Толстоуховим бадьоро й швидко провели свою колону до музею Великої Вітчизняної. Там відбувся короткий (погода зобов'язує) мітинг, на якому Толстоухов, зокрема, оголосив про... створення Комітету особистої відповідальності. Займатиметься ця структура, в якій «об'єднаються всі, хто пішов на президентські вибори і віддав свої голоси справжньому патріоту Віктору Януковичу» боротьбою за свободу політв'язнів на кшталт Бориса Колесникова. До чого тут День Перемоги? А це вже, як каже наш Генпрокурор, третє питання...

      Насамкінець православні привітали Януковича з Великоднем і подарували йому крашанки. А учасників мітингу, повідомляє «Інтернет-репортер», потішили роздачею сувенірних пляшечок із надписом «Наркомівські 100 грам». Щоправда, ветеранам майже не дісталося — все розхапали спритніші «регіональні» молодики.