За радянськими офіційними даними, понад 40 місяців — з 22 червня 1941 року до 28 жовтня 1944 року — німецькі війська перебували на українській землі. Насправді ж час «гостювання» нацистів на українських теренах був набагато довшим. Ще 15 березня 1939 року, навіть до початку ІІ Світової війни, Угорщина, за домовленістю з Гітлером, захопила українське Закарпаття, де в той час була проголошена Закарпатська Українська Республіка з Августином Волошиним на чолі. Закінчилась війна для українських земель хіба навесні 1945 року, коли гітлерівці були витиснені з українських етнічних теренів Пряшівщини (тепер Словаччина). Для українського народу ці роки стали безперервним іспитом на виживання.
Драма в центрі Європи
Гітлер ніколи б не пішов на Схід, якби там не було України, яку він любив якоюсь «особливою любов'ю». Усі його фантасмагорійні плани будувалися обов'язково з урахуванням захоплення України. Серед них — прокладання автомагістралі «Південь-Схід» від Львова до Сталіно (нині Донецьк) і далі на Ростов і Кавказ, щоб легше було вивозити награбоване. Ще до початку війни німецькі стратеги навіть вирішували, чи українці — untermenschen, другий людський сорт, чи близькі до арійців.
Радянський вождь також пристрасно, «по-сталінськи» любив Україну, надаючи їй особливу роль, остерігаючись відродження української незалежності, з якою він так нещадно боровся у 1920—1930 роки. Тому, вступаючи 23 серпня 1939 року у злочинний договір, підписуючи домовленість Молотова та Ріббентропа, клiки Гітлера і Сталіна, домовившись знищити Польщу, думали в першу чергу про Україну. Сталін волів якнайшвидше ліквідувати українські національні організації в Західній Україні і створити там стратегічний плацдарм для наступу на Німеччину. І Німеччина, і СРСР, і Польща були категорично проти створення в центрі Європи нової незалежної держави — хай і мікроскопічної — Карпатської України. Водночас живий інтерес до української теми виявили не лише сусідні країни — Угорщина, Румунія, Чехословаччина, Болгарія, Туреччина, а й західні союзники Польщі — Франція, Великобританія. Навіть США.
Після кулуарного першого етапу (Польща 1939 року) і ганебного другого (Фінляндія 1940 року), 22 червня 1941 року для більшої частини території України почався третій — вирішальний і найкривавіший етап Другої світової війни. До січня 1942 року німецькі війська просунулися від кордону вглиб території СРСР на 900—1250 кілометрів. У лавах Червоної Армії, що понесла тоді величезні втрати, воювали багато громадян УРСР, мобілізованих у перші дні війни. В серпні в оточенні під Уманню було взято в полон майже 100 тисяч чоловік. У вересні внаслідок оточення на Лівобережній Україні (у «київському котлі») потрапили в полон 665 тисяч червоноармійців. У районі Харкова, де протягом 1941—1943 років точилися криваві бої, лише під час однієї невдалої сталінської наступальної операції у травні 1942 року німці полонили 240 тисяч радянських бійців.
У червні 1941 року Сталін перебував у шоку від несподіваного нападу «дружньої» сторони і готовий був запропонувати Гітлеру новий варіант Брестського миру. Молотов під час зустрічі з болгарським послом попрохав передати в Берлін пропозицію Кремля припинити бойові дії, у разі згоди Гітлеру планували віддати Україну і Білорусію — так само, як Ленін у 1918 році. Але, сп'янілий від успіхів, фюрер зневажливо відкинув цю капітулянтську пропозицію. Лише у 1943 році, після поразки під Сталінградом, Гітлер згадав про цей варіант. Японський посол у Німеччині барон Ошіма тоді намагався бути посередником в укладанні сепаратного договору між СРСР і Німеччиною. Втім Гітлер згоджувався на це лише за умови приєднання України до Рейху, заявивши, що ресурси України йому потрібні для перемоги на Заході. Однак Сталін уже відчував власну силу. Тепер його самого цікавила перспектива «володіння» Європою. А для цього була потрібна Україна. Тож нищівне колесо війни у 1943—1944 роках вдруге прокотилося по нашій землі — на цей раз зі сходу на захід. Саме в Україні були задіяні головні сили Вермахту (60 відсотків його дивізій) і майже половина бойових частин Червоної Армії.
Ресурси України вивозились і на схід, і на захід. У Росію і райони Середньої Азії було евакуйовано 3,5 мільйона громадян УРСР. На примусові роботи до Німеччини вивезено 2,4 мільйона молодих українців. Обладнання 550 найбільших українських промислових підприємств було вивезено на схід, де в роки війни була створена потужна вiйськово-промислова база СРСР. Усе, що залишилось (а залишилось немало), — дограбували гітлерівці, вивозячи зерно, м'ясо, вугілля, нафту, залізну й марганцеву руду, сталь, культурні цінності, навіть український чорнозем. За статистикою, загалом за роки війни Україна втратила половину свого економічного потенціалу. Дві третини загальносоюзних втрат культурних цінностей понесла Україна.
Розкол на ілюзіях
Саме в цій пекельній м'ясорубці стався безпрецедентний моральний розкол України, наслідки якого даються взнаки й сьогодні. Розкол на тих, хто ненавидів радянську владу і спочатку повірив німцям та тих, хто пішов до загонів ОУН-УПА, і тих, хто безжально боровся з українськими повстанцями як «ворогами радянської влади».
Про те, що націоналістичне підпілля в Україні мало антигітлерівську сутність, свідчать документи органів радянської держбезпеки. Наприклад, доповідна записка наркома держбезпеки Строкача «Спецсообщение о деятельности ОУН на территории восточных областей Украины» про те, що націоналісти розгорнули антигітлерівську діяльність по всій території України. Виявляється, потужні організації діяли (за станом на 1943 рік) у Київській, Житомирській, Полтавській, Запорізькій, Кіровоградській, Сумській, Харківській та інших областях. Претензії ж щодо колабораціонізму, радше, слід висувати керівництву СРСР. Адже 23 серпня 1939 року Молотов і Ріббентроп не лише підписали таємний протокол про розподіл сфер впливу в Європі, а й миттєво впровадили його в дію. Сталінські амбіції стали прямими призвідцями жахливої світової м'ясорубки. Тоді як націоналістичні вожді — Степан Бандера і Ярослав Стецько — всю війну провели за гратами нацистського концтабору. Гестапо розстрілювало тих, хто очолював ОУН, а зондеркоманди (карателі) та айнзатцкоманди (винищувачі) заарештовували і катували націоналістів по всій Україні. Адже та держава, яку планували націоналісти, зовсім не відповідала планам нацистів.
Перед цим Західну Україну «очищували» від реальних і потенційних «ворогів» нелюдського режиму. Тільки нещодавно було опубліковано таємну директиву Лаврентія Берії від 15 вересня 1939 року (тобто — за два дні до вторгнення фашистiв у Польщу), яка містить інструкції для чекістів, як знищувати українські і польські політичні, національно-культурні центри. Навесні 1940 року, після акції знищення близько 22 тисячі військовополонених поляків, відомої тепер усьому світові під назвою Катинь, у східні та північні регіони СРСР було депортовано 320 тисяч українців і поляків. Вони стали першими «нацменами» в сумному переліку 15 депортованих Сталіним національностей. А під час поспішного відступу Червоної армії в червні-липні 1941 року були розстріляні десятки тисяч ув'язнених у тюрмах Західної України.
Червоні партизани, один з головних «символів» сталінського опору гітлерівцям, боролися не так із гітлерівцями, як із націоналістами. Інколи вони поводилися з мирним населенням, як звичайні грабіжники. Покладаючи на партизанiв важливий «обов'язок», телеграма Хрущова від 24 серпня 1944 року комдиву Вершигорі (партизанське з'єднання Ковпака) наголошує: «Виходячи з того, що особовий склад дивізії отримав досвід боротьби з бандами німецько-українських націоналістів...» Крім того, партизани мали складати списки націоналістично налаштованих людей, яких потім розстрілювали, або, в кращому випадку, висилали до Сибіру чи Казахстану. Для компрометації націоналістів партизани, за планом НКВС, створювали фальшиві «боївки УПА». Завданням цих бійців (яких звали «яструбками») був терор проти мирного українського і польського населення під виглядом українських націоналістів.
Гірка ціна війни
Пам'ять про війну настільки спотворена нашаруваннями нав'язуваної інформації, що здається — ми брали участь у двох різних війнах. Ми пережили кілька бачень війни — сталінське, хрущовське, брежнєвське. Всі ці роки підживлювалася офіційна, парадна, пропагандистська, своєрідна «генеральська» пам'ять, яка створювалася протягом 1965—1980 років. У ній існував лише героїзм в ім'я Батьківщини безіменної маси, званої радянський народ, і була геть відсутня людина, яка здійснила цей подвиг ціною власного поту, страждань, крові, самого життя.
За підсумками загальносоюзних переписів можна скласти уявлення про ставлення радянської влади до населення України. Наприклад, за період з 1926 до 1937 року населення СРСР і всіх союзних республік збільшилося, а України — скоротилося приблизно на 600 тисяч. Питома вага його в СРСР скоротилася, відповідно, з 19,7 відсотка до 17,5. За переписом 1959 року загальна чисельність українців у республіці на той час становила 32 мільйони 158 тисяч чоловік.
Щодо воєнних втрат України сьогодні загальновизнано, що 2,5 мільйона українців загинули, воюючи на фронті. Так, лише під час Корсунь-Шевченківської операції маршал Жуков кинув на добре організовану німецьку оборону війська, доукомплектовані непідготовленими жителями навколишніх сіл. Кулями в спину «заградотряды» гнали ненавчених людей в одну за одною атаки. Радянські вояки навіть охрестили тактику Жукова «куча мала», гірко кепкуючи з того, що він брався до справи, лише маючи чисельну перевагу у 5—6 разів, і перемагав завдяки «гарматному м'ясу». Тоді впродовж 24 днів загинуло 770 тисяч вояків, переважно українців. При «звільненні» Києва, запланованому Сталіним до річниці революції в листопаді 1943 року, загинуло 417 тисяч червоноармійців, більшість з яких — українці. У самому Києві тоді перебувало всього 180 тисяч мешканців (з 900 тисяч — довоєнної кількості жителів). Найбільші втрати радянські війська зазнали при форсуванні Дніпра. Втрати цивільного населення в Україні були суттєво вищими — 5,5 мільйона чоловік.
Сьогодні ті, хто вбивав у смершах, «заградотрядах», тюрмах НКВС, і незчисленна армія слідчих, прокурорів, членів «особих совєщаній», вохрівців, які мордували українців у слідчих ізоляторах, в'язницях, таборах смерті, нюхаючи запах пороху не на фронті, а при розстрілі патріотів, — зараховані до лав «ветеранів» війни, а українським націоналістам і досі залишено тавро «співпрацівників з Гітлером». І твориться новий міф «Великої Перемоги». А її головним «здобутком» від перемоги, здобутої кров'ю мільйонів, стало збереження і зміцнення сталінської диктатури.
ДОВIДКА «УМ»
Загальні втрати країн світу за роки Другої світової війни сьогодні оцінюють у 55—62 мільйони чоловік. Україна втратила у цій війні понад 8 мільйонів, 19 відсотків усього народу (це 40 відсотків втрат СРСР). Серед країн-учасниць Другої світової війни втрати оцінюють так: Німеччина — 5—6,5 млн. (з яких цивільного населення — 2 мільйони), Польща — 4,5—6 млн. (враховуються загиблі й під радянською окупацією, і під німецькою), Югославія — 1 млн. (причому половина з них загинули від рук хорватських фашистів — усташів), Румунія — 500 тисяч, Угорщина — 430 тисяч. Жахливі втрати понесли євреї, яких загинуло 6 мільйонів — половина всіх європейських євреїв.
