У війни жіноче обличчя

      Ще два дні тому в парку «Перемога», що у Дніпровському районі столиці (станція метро «Дарниця»), не було ніякої скульптури біля входу, а вчора пів-Києва зібралося на урочисте відкриття скульптурної композиції «Жінці Великої Вітчизняної війни». Як зізнався головний архітектор проекту Костянтин Черній, бронзовий пам'ятник, який «заважив» на 3,5 тонни, бригада робітників встановила всього за один день. О восьмій ранку в четвер до парку під'їхала машина з частинами композиції, а через 12 годин металеві фігури з'єднали, міцно закріпили в землі, а невеличку галявину прикрасили квітами. Над скульптурою працювали 4 митці, які впорались із роботою у рекорднi строки — за 2 місяці. Як зауважив мер Києва Олександр Омельченко, це перший пам'ятник у столиці, відкритий на честь жінок, які відіграли визначну роль у великій перемозі Радянського Союзу. Міський голова нагадав, що у воєнних діях 1941—45 років взяли участь 127 тисяч українських жінок, із них 5 800 — киянки, а 27 українок отримали звання Героя СРСР. Шкода, що мало хто з них дожив до цього дня...

      Композиція скульптурної групи проста і водночас хвилююча: висока жінка у хустці проводжає в далеку дорогу свого сина; за плечем у хлопця висять гвинтівка та речовий мішок — він збирається на фронт (вглиб парку «Перемога»). За задумом авторів, молодий воїн має пройти сходинки, які символізують роки війни, або до солдатського кургану (загинути на полі бою), або до стели перемоги (дійти до кінця неушкодженим). Архітектор Костянтин Черній розповів, як з'явилася у парку жінка війни: «Коли ми проектували вхідну групу, треба було щось зробити, аби вона не починалася просто з дороги. Тому вирішили «відтягти» сходинки углиб парку, ліворуч побудували фонтан, праворуч — стелу Перемоги, які відділяють парк від траси своєрідним півколом. Найбільше емоційне навантаження несе високий курган у глибині парку — в ньому збережена земля із різних країн світу, в яких точилися бої із фашистами. Коли ми відкривали парк (28 жовтня минулого року), виникла ідея встановити пам'ятник жінці воєнного часу. Запланували місце, оголосили конкурс, у результаті вибрали проект Радіонова».

      Скульптор Олександр Радіонов розповів, що у його бабусі було 5 доньок і один син, який пішов на фронт і не повернувся додому. Сивочола жінка щодня виглядала, чи не з'явиться на порозі рідної хати її дитина, часто згадувала про те, як виряджала сина у дорогу... Бабусині риси обличчя скульптор не увічнив у бронзі, але передав її неспокій за кровиночку: « Ми хотіли відійти від монументальності, дати більше емоцій, зробити скульптуру людською. Це ж усе для ветеранів, які прийдуть, згадають свої молоді роки, може, пустять сльозу».

      Ветерани дійсно плакали, коли покладали квіти до пам'ятника, — хтось згадував своє перше кохання, розірване бомбою, хтось сумував за однополчанами, яких забрала земля... Голова pади Київської міської організації ветеранів України Іван Красильников каже, що у війни було жіноче обличчя: «Жінка на собі виносила із поля бою поранених бійців, годувала солдатиків, збивала ворожі літаки, керувала танком... Я добре пам'ятаю Марію Логунову — сміливу жінку, яка воювала нарівні з чоловіками і вчинила, як на мене, подвійний подвиг: спочатку як водій танка, а потім — як мати. В бою під Києвом молода гарна жінка втратила обидві ноги, але знайшла в собі сили, щоби жити далі. Марія вийшла заміж і виховала двох синів, до самої смерті залишаючись опорою для рідних».

      Як пояснив президент корпорації «Укрреставрація» Микола Орленко, головним підрядником став проектно-будівельний комплекс «Схід» корпорації «Укрреставрація», який працював за замовленням столичної держадміністрації (КП «Київзеленбуд») і використовував кошти, виділені з міського бюджету: «Це перша черга реконструкції парку, колись тут були 69 гектарів захаращеного лісу, були і якісь гаражі, і старі атракціони, навіть стайні. Ми все розчистили, повикидали зайве, самі бачите».