Мішель Терещенко: «Сумщиною досі керують люди Андрія Деркача»

— Пане Мішелю, скажіть, будь ласка, як це — народитися в сім’ї відомої родини з династією? 

 

— Коли я народився в Парижі, давно-давно, то Україна була для нас, скоріше, як історія. Ми були діаспорою і ніколи не думали, що будемо повертатися. Мій батько теж народився у Парижі, в 1919 році, і зміг побувати на батьківщині лише у 80-річному віці. Тобто свою мрію йому вдалося реалізувати досить пізно. Вперше ми приїхали в Україну в 1994 році. 

 

Пам’ятаю, моя бабуся Маргарита, мамина мама, розповідала мені, що коли вони жили в Петербурзі і в Україні, то мали дуже красиве життя. Особливо мені запам’яталася історія про маленький камінь. Пізніше я дізнався, що то був другий у світі за розміром синій діамант — 49 каратів, подарований їй дідусем. Пізніше вона віддала його, аби врятувати чоловіка, коли той був заарештований у 1918 році. 

 

— Так цікаво, ваші предки були фактично символом українського меценатства і великого бізнесу до 1917 року. А після революції переїхали до Франції, де у них почалося зовсім інше життя. 

 

— Мій дідусь був єдиним міністром тимчасового уряду Керенського, який написав мемуари. Обкладинку тієї книги поділили на дві частини. Одна біла, друга чорна, тому що у нього було фактично два життя — до 1917 року і після. Спочатку він вважався одним із найбагатших людей світу.

 

Він мав 127-метрову яхту в Каннах, віллу в Каліфорнії, рахунки в іноземних банках. Причому з усього прибутку використовував для родини лише 20 відсотків. Решта, 80 відсотків від виробництва цукру, йшли на діяльність благодійних фундацій Терещенків. 

 

Втім після революції, поки Ленін не виплачував борги росії, ті борги стали боргом мого дідуся. У нього банки забрали все, і він став найбіднішим. 

 

— Представники вашої династії мають взагалі дуже цікаву історію, одним з елементів якої є чернігівський козак — це в п’ятій ступені ваш прапрапрапрапрапрапрадід, Артемій. Коли у 1815 році було оголошено, що козаки сідають на коней і можуть їхати до Франції по голову Наполеона, то він не гаяв часу на роздуми. Там було дуже гаряче, яскраво, шумно, весело. Вони пили там коньяк, портвейн, кричали, що це потрібно: «Бистро». 

 

— Так, після цього у Франції з’явилося кафе «бістрО».

 

— Але ж потім його доля закинула за 72 кілометри від Парижа, де був чорнозем. І що трапилося потім?

 

— Він побачив, як французькі аграрії отримують цукор з буряків. 

 

— Тобто всі цукрові заводи, які потім з’явилися в Україні завдяки вашій родині, є продовженням цієї великої історії? 

 

— Так. Артемій вивчив французьку мову і прийшов в університет Бове, де й отримав відповідні знання для виробництва цукру з буряків. Але коли у 1816 році повернувся в Україну, то єдиним його багатством був кінь. Збудувати цукроварню він, звісно ж, не міг, тому пішов чумакувати. І вже новий цар Олександр ІІ — єдиний ліберальний цар у росії — подякував Артемію Терещенку і дав трохи грошей, що стали першою інвестицією. Йому тоді був уже 61 рік. 

 

У результаті дідусь збудував три заводи на Сумщині. У нього було три заводи і три сини. Кожному з них він сказав таке: «Я можу віддати вам по заводу, але за умови, що ми створимо товариство і будемо його фінансувати. При цьому 80 відсотків прибутку товариства йтиме на благодійність фундації Терещенків». 

— Якби ваші предки побачили, з чим ви зіштовхнулися в Україні, то як би назвали вашу ситуацію — подвигом чи самогубством?

 

— Мій дідусь Михайло Іванович Терещенко був міністром закордонних справ уряду Керенського. Він готував документи, які дали незалежність Польщі, автономію Фінляндії, на столі у нього лежали і документи про незалежність України, тому що він був українцем.

 

Ба більше, 30 червня 1917 року він і Керенський були на зустрічі у Михайла Грушевського, де дідусь запропонував віддати п’ять областей тодішнього півдня росії УНР. Як відомо, на той момент Українська Народна Республіка була громадською організацією без територій. 

 

Вони повернулися у Петроград, де зчинився скандал. Усі міністри-кадети запротестували. Мовляв, як це так? Україна — це росія. Не варто навіть піднімати це питання. А мій дідусь піднімав. Отож я думаю, що якби він жив сьогодні, то обов’язково підтримав би всі зусилля України вийти з-під впливу росії. 

 

— Чи можна сказати, що, балотуючись на посаду мера Глухова у 2015 році, ви вирішили продовжити в Україні місію своїх предків? Тоді вам відкрито протистояли люди Андрія Деркача, який сьогодні є героєм росії, проходить головним фігурантом у справі корупційного скандалу у справі «Мідаса» і визнаний державним зрадником. Людина, яка багато років тримала у своїх руках не тільки Глухів, а й усю Сумську область. А сьогодні є сенатором в рф. 

 

— І не тільки. Він входить до ради безпеки, що постійно збирається навколо путіна. Фактично він керує усіма операціями росії проти Сумщини і хоче повернутися. Його люди на місцях готують все для цього і щодня працюють проти України.

 

Можливо, ви ще не знаєте, але недавно біля Глухова відкрили монастир для московського патріархату. Це те місце, де вони можуть складувати зброю для окупації чи сепаратизму, як вже не раз робили. А СБУ не реагує на такі виклики. Все це розташоване біля підприємства теперішньої міської голови Глухова Надії Вайло. 

 

— Я тут хочу знаєте що зрозуміти? Менталітет українців, які сьогодні живуть у великій війні. Ми щодня маємо величезні кровопролиття. Боремося за свою незалежність, маємо втрати, все. Як громадянин, житель Сумщини, Глухова може фактично ставати посіпакою, помічником сенатора російської федерації, виконувати злочинні вказівки? Що спрацьовує? Він їх купує? Він їм погрожує? Чи це їхнє власне бажання?

 

— Наведу такий приклад. Вони лише недавно позбавили Деркача звання почесного громадянина Глухова. Я пробував прибрати цей титул, але не зміг, тому що депутати були під тиском і казали мені прямо: «Мішель, якщо ми проголосуємо, то завтра у наші ресторани і підприємства прилетить граната». 

 

Пізніше обласну раду очолив Олексій Романько і запропонував забрати у Деркача почесне звання Глухова. Але то було спеціально так зроблено, аби створити імідж людини, яка нібито проти Деркача. Насправді ж вони не просто друзі, а ще й куми. Вони діють разом. 

 

— Але якщо Андрій Деркач має великі привілеї на території рф, який йому сенс повертатися в Україну? 

 

— Тому що він хоче повернути своє королівство. Якщо СБУ не врахує цей факт, на Сумщині будуть великі проблеми дуже скоро. 

— Це дуже важливо, щоб наразі всі зрозуміли: Андрій Деркач створив реальну схему, де від низу по вертикалі всі платили йому данину для того, аби отримати роботу. 

 

— Він прийшов із Дніпропетровська, будучи сином голови СБУ, що був дуже близьким до росії. Сумщину вони обрали тому, що люди там жили дуже бідно і їх легко було купити, особливо на виборах. Певну роль відіграло і сусідство з росією, адже свій перший капітал Андрій Деркач заробив саме контрабандою.

 

Чим більше санкцій проти рф, тим вищий прибуток. Він організував контрабандні і корупційні схеми по всій Сумщині. Його друг, російський бізнесмен Костянтин Григоришин отримав Сумське обленерго, яке фактично контролював Деркач. Міг призначити когось на посаду, а міг і звільнити. А на Сумщині, окрім бюджетної сфери, дуже мало приватних підприємств, що забезпечують людей роботою. Але то була мала корупція…

 

— А велику корупцію ми побачили у справі «Мідас», де злочини на державному підприємстві «Енергоатом» сталися не лише цього чи минулого року. Чи бачили ви сліди цих величезних грошей у Глухові?

 

— Так і в обленерго є значні суми. Недавно був скандал через те, що один фіктивний радник отримував мільйон гривень на місяць­, будучи депутатом 15 років. Це теж людина Деркача. 

 

Що ж стосується скандалу, пов’язаного з «Енергоатомом», то він виник теж невипадково. Тривалий час Деркач отримував усі гроші і мав усю інформацію від Алі-баби. Але потім йому, мабуть, стали платити менше. Тому він вирішив зчинити скандал в Україні у момент її слабкості. Тобто почав надавати всю інформацію НАБУ та САП через своїх людей і здав усю мережу. 

 

— Ставши мером Глухова, ви зайшли в цю систему. Чи були у вас моменти, коли з вами намагалися зв’язатися Деркач або його люди? 

 

— Вони постійно говорили про те, що я маю налагодити з ним дружбу, оскільки Глухів був його королівством. Але я став його проблемою. 

 

— І які проблеми ви йому принесли? 

 

— Тоді активно діяла структура Р-7, яка надавала охоронні послуги, контролюючи у місті фактично все. Їй підпорядковувалася навіть поліція, що вся була за Деркача. Їм платили гроші фактично всі підприємства і заклади комунальної сфери за охорону. То була справжня мафіозна структура. Вони били мої машини і слухали все, що ми робили у міській раді. І все ж ми змогли ліквідувати не лише Р-7, а й фірми, що входили до цієї групи. Ми також прибрали з посад багатьох людей Деркача.

 

— Як на вас тиснули? 

 

— Фізично проти мене нічого не робили. Мабуть, боялися, що я француз. А на моїх людей дуже тиснули. У результаті депутати не давали мені бюджет. Я хотів побудувати там музей, новий ЦНАП, музичну школу, розвивати туристичні об’єкти, але усі пропозиції анулювали депутати. Я нічого не міг вдіяти. 

 

— Чи бачите ви своє місце у післявоєнній українській політиці?

 

— Думаю, що тепер основний голос має бути у військових. Зараз нам треба перебудувати й очистити Україну. Треба нарешті прибрати усіх людей Деркача і йому подібних, що й досі мають серйозний вплив. Нам треба більше бути духовною республікою і менше думати про речі матеріальні.