Війна

І це нібито абстрактне знання дає нам розуміти причини традиційного варварства московитів і не дивуватися їхнім тваринним проявам. Ось в іншому інтерв’ю (де Єрмоленко бере участь разом з літературознавицею Тетяною Огарковою) заходить про недавні російські війни у Чечні, Грузії та Сирії: «Нам доводилося говорити з людьми із Сирії, які попереджали нас, що росіяни прицільно битимуть по лікарнях». Коли таке уперше сталося в нашій війні, загальною реакцією був шок нерозуміння. А було б знати, що саме таке є невідворотною альтернативою шашликам. І готуватися до спротиву — понад усе. 

А далі нас шокувала квола підтримка Заходу. Тут, як-то кажуть, дивись пункт перший: було б готуватися, розраховувати на власні сили. Бо, читаємо у тому ж абзаці, «усі ці війни — історія жорстокости, безкарности, байдужости західного світу» (і ми навіть знаємо цей світ за прізвищами: Обама, Меркель, Саркозі).

Єрмоленко чи не єдиний серед авторів згаданих збірок не творить ідола зі свідчень очевидців. Навіть м’яко опонує редакційному напрямкові цих книжок, заявленому Сергієм Жаданом у вступі: «Нині мовою війни є саме свідчення — вони є найбільш правдивим письмом» («Слова і кулі»). «Важливо подорожувати між емпіричною реальністю та сенсами, ідеями, — застерігає Єрмоленко супроти абсолютизації переповнених несепарованими емоціями індивідуальних свідчень. Бо — якщо ти перебуваєш тільки в реальності, це може робити тебе трішечки сліпим». Потрібне «вгризання в реальність — без цього вгризання, здебільшого неприємного, ти жодної війни виграти не зможеш». Майже за Тарасом Григоровичем: якби ми вчились так, як треба — вгризалися в реальність не емоціями, а інтелектом, — не було би, імовірно, й тих жахів, і самих свідчень.

Десь у тих інтерв’ю пан Володимир проговорився, що пише книжку про свій із дружиною досвід волонтерства. І ось ця книжка у топі річного рейтингу: Тетяна Огаркова та Володимир Єрмоленко, «Життя на межі: Україна, культура та війна» (К.: Дух і Літера, 2025)..

Автори назвали її «спробою філософського репортажу». На перший позір — стрьомне означення. Воєнний репортаж — це неуникні негативні емоції; чи сумісні вони зі самим поняттям «філософія»? Та й репортажність тут хіба на поверхні — як декорації у театральній виставі: важливі, але підлеглі. 

Декорації війни шалено противляться урозумінню. «Реальність тут колеться, ріжеться, вибухає, прострілює, простромлює». А між тим — «починає тиснути тиша ніщо». Втримати розум на такій гойдалці — зазвичай понад силу простому очевидцеві. Та й філософові важко: бракує термінології, бо кожна нова війна «дуже швидко ампутує» попередні уявлення. Тому наші автори щедро користають із царини метафор, як-от: «Ми живемо в реальності ударної хвилі. Нас підкинуло вгору, як маленьких кошенят. І ми не знаємо, зачепимося ми за вершини чи розіб’ємося».

Коли Єрмоленко / Огаркова вживають у цьому контексті займенник «ми», вони тим самим протиставляються ще одній болісній домінанті нинішніх дискусій: мовляв, писати про війну «дозволено» тільки безпосереднім учасникам. Але ж «нерідко саме твій квартал стає епіцентром цієї війни» — коли сюди прилітає ворожа ракета. І навіть якщо ти не на фронті, й не волонтериш — це «буття-поруч» з високою імовірністю загинути. Навіть коли ти, геть дезорієнтований, просто лежиш на дивані з книжкою чиїхось свідчень, «ти завжди маєш бути готовим до того, що це з тобою станеться теж. Що ти не лише читач, а й персонаж цієї книги. І, можливо, аж ніяк не головний. Можливо, тебе вб’ють на другій сторінці».

Так, книжка «Життя на межі» не надається на точне жанрове означення. Хоча б тому, що немає з чим порівнювати — хіба з пам’ятною книжкою Остапа Сливинського «Словник війни» (Х.: Віват, 2023; рецензія в «УМ» від 13.12.2023). Та обидві, можливо, і не потребують жанрового ярлика, бо є лише стадією упорядкування безмірної сировини свідчень. І водночас самі є сировиною для подальших, уже суто філософських висновків. Інтелектуально вишукана, щедро метафорійна оповідь «Життя на межі» є таким собі емоційним прожиттям екстремальних абстракцій у польових умовах. З усвідомленням крайньої потреби фіксувати кожний віднайдений спільний знаменник, бо «це не час, коли всі миті однакові, це час, коли вчора — ще рано, а завтра — вже пізно». 

Невловна межа між «рано» і «пізно» — це імператив бойового планування та прокляття політтехнологів. Але для письменників поняття «рано» не існує. Еталонно ерудований Єрмоленко неспроста згадує у «волонтерському репортажі» Кассандру або й таке: «Якщо Данте показав географію пекла, його карту, то «Макбет» — це історія про те, як це пекло створюється, крок за кроком. Інструкція з експлуатації». У дужках зазначу: пана Володимира слід вважати письменником не лише за фактом написання цікавого роману «Ловець океану» (Л.: Видавництво Старого Лева, 2017), а й за сукупністю його культурологічних творів. Перетрактування історії Одіссея у згаданому романі — одна з форм його дослідницького зацікавлення мітологією.

«Міт є концептуальною історією. Це не історія, яка стається один раз, це історія, яка стається постійно», — читаємо у «Житті на межі». Власне, це формула літератури як головного каналу поширення будь-якої мітології. І тут мені пригадався вислів одного російського класика про тамту літературу: відблиск пожежі на сірниковій коробці. Єрмоленка неабияк цікавить ця «сірникова коробка». «Росіяни в цій війні воюють з реальністю. Вони надто ненавидять реальність, щоби її терпіти... Не прагнення здобути — а прагнення, щоб інший втратив... Заздрість до буття» (у згаданій на початку розмові зі Снайдером, той назвав це «конкурентною безнадією»).

Отже, «тварь лі я дрожащая ілі право імєю» — матриця російського нігілізму, оприлюднена Достоєвскім. Єрмоленко пише про її розростання: «У російській культурі ти можеш сподіватися бути «надлюдиною» і чинити злочини без покарання, або бути «недолюдиною» і чекати покарання без будь-якої провини... Не бути жертвою в цьому суспільстві означає бути катом». Аж до сьогоднішньої інтерпретації: «Під час інсценізованої зустрічі з російськими «солдатськими матерями», Путін завив, що для російського громадянина померти на полі бою — значно краща альтернатива, ніж померти від алкоголізму в його рідному селі... Обирай собі кращу смерть».

Обрали, прийшли, лишають по собі руїни. Чи «рано» було про це говорити, коли президент України будь-що прагнув «зазирнути в очі Путіну»? Злочинно втрачений час, «руїни як сконцентрований час».

Єрмоленко не вимагає суду над внутрішніми фанатами «толерантности», які прискорили вторгнення. Хіба що так: «Толерантність — це етика, народжена з духу м’якости. Дехто вважає її перемогою над насильством, дехто — перемогою над твердістю принципів». Хотілося б, аби філософ висловився чіткіше щодо такого балансу і чи існує він на практиці — принаймні політичній — взагалі. Проте, не варто закидати кардинальних очікувань — наш автор і без того зробив набагато більше за багатьох-багатьох.

Єрмоленко / Огаркова — як «репортери» — чимало рефлексують над руїнами: «Сліпі домівки... Здається, вони не дивляться на зовнішній світ, вони дивляться всередину себе». Але — як філософи — доходять висновку, що дім-коріння — «це руїна, яка може прорости знову». Тож «дім — це місце, де час став простором», а люди, які його втратили, «є продовженням власних домівок, заручниками своєї географії, своєї історії». І з цього вив’юнюється оптимізм: «Межа — це там, де все починається, а не закінчується. На цій межі наш світ не зникає. Він там народжується».

Оце і є «вгризанням у реальність». Із застереженням: «Правда не є маленькою домашньою тваринкою, з якою ти граєшся вечорами. Правда є пащею чудовиська, яке тебе готове зжерти».

Розмислам Єрмоленка / Огаркової суголосна книжка-номінант ще одного філософа, Ігоря Козловського (Гідність — це правдивість. — К.: Дух і Літера, 2025). Тут також знайдемо і про «патологічну дикість» росіян, і про місце мітології в нашому бутті («ми не можемо взагалі оцінювати світ об’єктивно... Ми тільки маніпулюємо і створюємо міт для спільноти. І це нормально. Ми живемо в світі мітів»).

Знайдемо і, сказати б, недомовлене попередніми авторами: «Тільки зараз спільнота починає до кінця усвідомлювати, що страшний етап повномасштабного вторгнення Росії на нашу територію — це ознака того, що ми чогось раніше не доробили». «Ми»? Ну, так — влада, обрана більшістю. Інфантили обрали інфантилів, а «інфантильність — це відсутність відповідальности. Це очікування, що за тебе хтось щось зробить». Захід, наприклад (а тепер уже і Схід — поїхали в Емірати). 

Звісно, у Козловського є свої пріоритети, зумовлені, зокрема, майже дворічним перебуванням «на підвалі» у Донецьку: «Якщо моя внутрішня ненависть залишається зі мною, тоді я знову опиняюся в полоні, в полоні, який мене виснажує». Це неабияк дисонує із загальною нинішньою опінією — бажанням смерти усьому російському. Козловський, як і всі мислителі, ігнорує опцію «рано» — про наслідки занадто пролонгованої ненависти треба розмірковувати вже. Не забуваймо: всепроникна взаємна ненависть французів і німців після Першої світової війни — одна з «невидимих» причин Другої світової. 

Це не перша книжка Козловського, яка засвідчує його високу потенцію у філософуванні й необхідну для цього ерудицію (наприклад, в інтегральній оцінці світогляду Сковороди: «Щастя — співпадіння з чимось»). Та попри те, ця збірка інтерв’ю, як і попередні, — не так власне розмисли, як їхні чернетки — з усіма вадами усного мовлення (повтори, нечіткі формулювання, недодумана термінологія). Ігор Анатолійович має багато поважних «довоєнних» наукових публікацій, але обдумати-написати нову книжку не встиг.

Але питання він ставить, навіть в усному форматі, влучно і болісно. А «питання є твоїм дзеркалом».