Відповідальність

Віктор ТАРАН, ветеран, автор ідеї порталу E-Data

26.03.2026

Новина про призначення керівника Офісу президента Кирила Буданова головою Ради з питань підтримки підприємництва пройшла непоміченою у медіа середовищі.

А даремно. Бо сьогодні ми бачимо ймовірно найцікавіший поворот у вітчизняній політиці за останній час. Бойовий генерал, який зробив собі ім’я на надскладних спецопераціях, очолює важливий економічний блок. 

І це не просто кадрове рішення, а чіткий сигнал, що Буданов, що за неповних три місяці не згубився у військово-дипломатичних питаннях, тепер виходить за межі безпекового сектору. Втім економіка в умовах війни це насамперед питання нашої безпеки, нашого виживання.

Багато хто звик бачити Буданова винятково в контексті спецоперацій та розвідданих, але Указ президента №268/2026 ставить перед ним зовсім інші завдання. Голова ОП тепер бере ще одну висоту — економічну.

Що це означає на практиці? Ще вчора Буданов вів переговори з американцями та росіянами на переговорному треку. А вже завтра він вестиме прямий і відвертий діалог з топовими гравцями бізнес-ринку — від «Нової пошти» і «АТБ» до «Метінвесту» і «Епіцентру». Загалом до складу Ради входять понад 80 керівників найбільших підприємств країни, які тепер мають прямий вихід на голову Офісу президента.

По суті, Буданов стає арбітром бізнесу в очах влади. Адже одна з задач Ради це захист бізнесу від державного тиску. А досвід Буданова і вміння розрізняти реальні загрози від імітації тут стануть у пригоді як ніколи. Бо якщо хтось на місцях заважає роботі важливого підприємства, то Буданов знайде аргументи. Не сумнівайтесь.

Якщо ж максимально коротко, то загалом завдання Ради зводяться до чотирьох пунктів. Це діагностика і покращення умов бізнесу, вдосконалення законодавства у сфері підприємництва і комунікація між бізнесом та владою, щоб проблеми підприємців не ігнорувалися, а вирішувалися.

Цікаво, що це призначення йде в парі з іншою важливою подією. А саме нарадою щодо Африканського вектору розвитку. Нагадаю, що Україна готує комплексну стратегію присутності на цьому континенті.

Буданов остаточно виходить за межі безпекового сектору і бере на себе відповідальність за розвиток української економіки. 

А для бізнесу це ще й можливість отримати адекватного переговорника, який цінує результат вище за політичні ігри.

Ірина МЕДУШЕВСЬКА, одеситка

27.03.2026

Сина попросив відправити йому «парадні талани», він так називає свої нові літні берци. А НП не працює в нас під час повітряної тривоги. Спіймати час без тривог складно. 

От сьогодні вирішила, що поки тиша, побіжу на НП. Виходжу, а нам лічильники міняють. На другому поверсі сусіди повиходили на сходову клітку, і жваво обговорюють подію.

— О, то ви лічильник міняєте? А в мене він в квартирі, а мені треба бігти на НП сину талани відправити, поки повітряна не завила! — звертаюся я до працівника ДТЕК.

— Так, треба почекати. А ваш син на фронті?

— Так.

— З самого початку?

— Так, з лютого 2022.

— Пішли до вас, зараз поміняємо.

Всіх кинув і пішов до мене. Все швидко зробив. А потім каже:

— Ви сину передайте від одеського ДТЕК, що ми йому вдячні, вклоняємося, і щоби все в нього було добре!

В мене аж подих перехопило. Сльози підступно почали збиратися, але я й вигляду не подала, що зворушена. Встояла. Я ж скеля, не можу собі дозволяти плакати на людях. Та я й не плачу зовсім.

Подякувала щиро, хоча голос трошки сипів, та побігла на НП.

Невже в Одесі крига скресла? Хоча вчора молода дівчина в маршрутці на моє ввічливе «передайте, бдлск, один, Лесі Українки, задні двері» інакше відреагувала. Я почула:

— Женщина, вот идите и сами водителю деньги давайте, я не понимаю шо вы говорите!

Повна маршрутка, я з візочком, кульгаю, бо впала і підвернула гомілкостоп, болить, зараза, а ще й ціпок вдома забула. 

Я точно знаю, що усі одесити розуміють українську! Ще й як розуміють!

І подумала, невже мій сина п’ятий рік захищає цю ватну одеську маршрутку? Та ні! Він захищає свою матусю, свою Аркадію, свою Одесу, свою Україну!

І тут працівник ДТЕК мені настрій зробив! 

А я вам розповідаю, і вам настрій теж роблю!)

Бо стоїмо!

Антон МАРТИНОВ, засновник видавництва

28.03.2026 

Ейзенгавер наполягав, що він, як Верховний головнокомандувач союзних сил, не зобов’язаний думати про післявоєнний період. Його завданням було ефективно закінчити війну з якомога меншими втратами. Він відчував, що британці дозволяють післявоєнній політиці керувати військовою стратегією. Ейзенгавер був щиро вдячний Сталіну за зусилля, докладені для перенесення дати січневого наступу, не знаючи про прихований мотив радянського лідера — узяти під контроль територію Польщі до проведення Ялтинської конференції. Американські політики боялися хоч якось спровокувати Сталіна. Посол США у Великій Британії Джон Гілберт Вайнант під час обговорення зон окупації на засіданнях Європейської консультативної комісії навіть відмовився порушувати питання про наземний коридор до Берліна, аби не зіпсувати особистих стосунків із радянським послом. Політика умиротворення Сталіна йшла згори й була загальновизнаною. 

«Головне — переконати росіян довіряти нам», — говорив Рузвельт політичному радникові Ейзенгавера Роберту Мерфі. Такий стан справ влаштовував Сталіна якнайкраще. Твердження Рузвельта «я можу впоратися зі Сталіним» було частиною того, що Роберт Мерфі визнав «надто поширеною американською теорією», що індивідуальна дружба може визначати національну політику. 

«Радянські політики й дипломати ніколи не оперують цією теорією», — додав він. Бажаючи довіряти Сталіну, американці випустили з поля зору питання, якою мірою можна це робити. А йшлося про людину, чия неповага до міжнародного права спонукала його цілком спокійно припустити, що вони повинні вторгнутися в Німеччину через нейтральну Швейцарію, таким чином «обійшовши Західний вал* із флангу».

Уривок із книжки «Берлін: Падіння — 1945 рік» Ентоні Бівора.

Тарас МАРУСИК, перекладач 

29.03.2026 

В Галереї мистецтв на Троєщині згадували відомого журналіста Бориса Гривачевського. 20 років по смерті. Було чимало щирих, трепетних спогадів, в яких переплелися його життя, діяльність, співдія з однодумцями і новітня історія України.

Життя — це випадкові невипадковості. Усвідомив це досить давно, а тепер нанизую історії, які підтверджують це. Емма Бабчук розповіла, як молодою випускницею Шевченкового університету поїхала працювати в Єнакієве. Це не лише рідне місто бурмила-зрадника Януковича, а й Людмили Гривачевської. Коли пані Емма навчала української мови й літератури, пані Людмила була ще Гришиною, а її однокласником у початковій школі був той таки Янукович. За 3 роки роботи на Донбасі пані Емма українізовувала своїх учнів та учениць, й одна з них, Людмила Гривачевська, стане київською студенткою, а в майбутньому — дружиною Бориса Гривачевського.

Ще одна сюжетна лінія, яка вже торкається і мене. Борис Гривачевський навчався в Дрогобичі, в нафтогазовому технікумі, який закінчив у 1972 році. Саме тоді я склав вступні екзамени в Дрогобицький педінститут, щоб гризти граніт науки французькою мовою. Ми не перетнулися тоді. 

Ви запитаєте, який тут зв’язок? Уся справа в тому, що Б. Гривачевський мешкав у хаті родини Охримовичів на тихій вулиці Карпатській. А трохи пізніше в цій хаті бував я, спілкувався з цією родиною. Але про це я дізнався, мабуть, вже після смерті Бориса Гривачевського.

Отака сюжетна лінія людських доль, вплетена у зміну епох на нашій святій землі. І такі кремлівські маріонетки, як державний зрадник Янукович з Єнакієва, не є визначальними для України. Визначальною була славна когорта затятих дисидентів-шістдесятників родом із Донбасу. Й обличчям тієї землі є також Гривачевські... 

На вечорі пам’яті я дізнався, що з низкою його однокурсників я добре знайомий, наприклад, Олександер Шокало, Анатолій Шпиталь. При цьому із самим Борисом я спілкувався менше. Навіть не знаю, чому...

Б. Гривачевський прожив занадто коротке життя — як і Джеймс Мейс. Вони були майже ровесниками, відійшли у засвіти 52-річними, мешкали недалеко одини від одного і, як каже Наталя Дзюбенко-Мейс, часто спілкувалися. І тема, яка їх єднала, це геноцид українців як під час Голодомору, так і на Соловках чи в Биківні. Пам’ять про Бориса Гривачевського і Джемса Мейса, які працювали задля справжньої України, вилікуваної від історичних недуг, не є прерогативою пані Наталі і пані Людмили та їхніх родин, а передусім справою великої української громади.

Аліна НЕБЕЛЬСЬКА, журналістка

30.03.2026

Учора прочитала, що в ботанічному саду Фоміна зацвіла перша магнолія. У часи, коли постійно живеш від повітряної до повітряної, нічого не можна відкладати. Сьогодні спеціально зайшла в ботсад, щоб помилуватися квітами першозацвілої, не чекаючи, поки зацвітуть усі решта. 

Ми всі пережили важку зиму. Тому цієї весни як ніколи спостерігаю на обличчях незнайомих мені перехожих, як багато з нас ще дужче полюбили життя. 

Після ботсаду маршрут заносить мене до вокзалу. Просто біля входу в метро на колінах стоїть військовослужбовець, уткнувшись обличчям у маленького сина, який його міцно-міцно обіймає. Саме в цей момент проходить інший військовослужбовець, зупиняється біля них на кілька секунд і стукає себе кулаком по серцю на знак вдячності, розуміння та підтримки. 

І поруч з радістю від магнолій я несу в собі цей момент, від якого боляче закололо всередині. 

Нічого не можна відкладати. А обійми особливо. Живі, дистанційні, словесні, подумки. Бо в житті від повітряної до повітряної, у житті, де захисники виборюють твоє життя ціною свого, не можна відкладати любов, підтримку і надію.