Час — наш прихований союзник. А росія торгує партнерами

Ударна потужність Збройних сил України за останні місяці помітно змінила характер війни. Російська воєнна інфраструктура — аеродроми, склади боєприпасів, нафтобази, логістичні вузли, командні пункти — все частіше підпадають під точні удари ЗСУ вглиб росії на сотні кілометрів.

 

Це вже не епізодичні атаки, а системна компанія з руйнування тилового забезпечення противника. За цим стоять два ключових фактори, що дозволили Києву змінити характер війни.

 

Перший — масштабні поставки високоточної західної зброї: систем HIMARS, ракет ATACMS, крилатих ракет Storm, дальнобійних ударних дронів. Удари наносяться по стратегічних об’єктах в глибокому тилу по тих цілях, що раніше вважались практично недосяжними. 

 

А другий фактор, імовірно, ще важливіший. Україна стрімко нарощує власне виробництво. У цьому році заплановано випуск більше 7 мільйонів безпілотників різних типів, розвідувальних ударних камікадзе.

 

Це значне зростання порівняно з попередніми роками та вихід на рівень глобального лідера по об’ємах виробництва безпілотного озброєння.

 

Паралельно розробляються та серійно випускаються власні дальнобійні системи: модернізований «Нептун» із заявленою дальністю польоту більше 1 000 кілометрів, комплекси «Паляниця», FP-5 «Фламінго» та інші гібридні ракетно-дронові системи. 

 

Ці розробки дають нам головне — стратегічну автономність, — удари можна наносити без постійного узгодження у потрібний момент та у великих кількостях. 

 

Як наслідок, усе частіше фіксуються ураження у глибокому російському тилу — нафтопереробних заводів, воєнних аеродромів, портів, залізничних вузлів, складів палива.

 

Москва змушена перекидати системи ППО вглиб країни, витрачати ресурси на ремонт, маскування та відновлення інфраструктури, відволікаючи сили від фронту та збільшуючи економічне навантаження. 

 

І тут виникає важливе для нас стратегічне питання: можливо, час насправді стає прихованим союзником України? Чим довше триває виснажуючий конфлікт, тим швидше росте виробничий та технологічний потенціал Києва. 

 

Масове виробництво дронів, розвиток власних ракетних систем, прискорення та інновації — усе це поступово змінює баланс. 

 

Доки Кремль намагається латати наслідки ударів та утримувати фронт, Україна перетворює кожен місяць війни в накопичення переваг. Тож затяжний конфлікт перестає бути грою на виснаження тільки для однієї сторони — України. Він помалу, але перекроює співвідношення сил. І наслідки можуть виявитися зовсім не такими, якими їх ще рік тому уявляли в москві.

Днями путін нарешті визнав падіння російської економіки. Влада робить вигляд, що сюрпризу немає, але коли падає виробництво та надходження до бюджету, то це вже не планове охолодження, а тривожний сигнал. 

 

І хоча офіційні цифри не такі високі, як нам того хотілося б, однак тенденція склалась. Скажімо, дефіцит федерального бюджету всього за останні два місяці розігнався до 3,5 трлн рублів.

 

Внутрішній валовий продукт рф на початок 2026 року виявився на 2,1% нижчим, ніж рік тому. Промислове виробництво упало на 0,8%. Щоправда зріс видобуток корисних копалин на 0,5%. Але чи є кому продавати ці безумні пів відсотка?

 

Далі картина ще похмуріша. Справа в тому, що загалом зростання економіки майже здулось в минулому, 2025 році. Тепер влада рф знову ріже прогнози й готує скорочення витрат. Під «ніж» може піти все, крім війни та захищених статей бюджету. Тобто гроші закінчуються, сировинні прибутки просідають, а діри в бюджеті стають усе ширшими. Але ж війна — це їхнє все. 

 

За даними Reuters, останні два роки кремль витратив на окуповані території України втричі більше, ніж на 20 регіонів рф. Росія виділила вже близько $12 млрд на інфраструктуру в Донецькій, Луганській, Запорізькій та Херсонській областях. Кошти йдуть на дороги, залізницю та порти.

 

Масштаби таких інвестицій свідчать, що рф не планує повертати ці території Україні у рамках потенційної мирної угоди.

З іншого боку, ким є росія для Ірану — союзником, чи просто гравецем, який продає свого партнера. Доки путін вітав Тегеран з наврузом та публічно запевняв у вірності, за кулісами відбувається зовсім інша гра.

 

За даними західних джерел, москва запропонувала Вашингтону угоду: ми перестаємо ділитися розвідданими з Іраном, ви припиняєте допомагати Україні. Це ключовий момент. І якщо це правда, то росія готова обміняти Іран на Україну. 

 

Тобто жоден союз не є принциповим. Є лише угоди. І це не вперше. Ми вже спостерігали за подібними спектаклем у Сирії, коли москва лавірувала між інтересами Туреччини, Ізраїлю та Ірану. Тепер той самий сценарій, але на новому рівні. 

 

Тож виникає ще одне, більш важливе питання: чи вигідна росії ця війна загалом. Усе вказує на те, що вигідна. Після удару по Ірану ціни на нафту різко виросли й це дає москві мільярди додаткових доходів. Кожен ріст ціни це — гроші в бюджет, кошти на війну в Україні та шанс пережити санкції.

 

Фактично, чим далі продовжується конфлікт, тим фінансово сильнішою стає росія. І це створює парадокс — москва публічно підтримує Іран і водночас отримує вигоду від його ослаблення.

 

Більше того, в реальності допомога росії Тегерану залишається обмеженою і всередині самого Ірану вже звучить невдоволення відсутності реальної підтримки. 

 

І головний висновок: росія не союзник, а гравець, який торгує всім — союзниками, розвідданими, геополітикою. Якщо ціна буде правильною, то будь-який партнер москви може стати розмінною монетою.

А тим часом, доки всі дивляться на ракети, що літають на Близькому Сході туди-сюди, справжня гра йде за лаштунками. 

 

На тлі загроз та ультиматумів несподівано з’являється новий сигнал: США та Іран ведуть перемовини. Але не напряму. За даними різних джерел, ключову роль тут грають одразу три посередники: Туреччина, Єгипет та Пакистан. 

 

І це не випадковий вибір. Туреччина — член НАТО, але з каналами, що тягнуться до Тегерану. Єгипет — традиційний посередник на Близькому Сході. Пакистан — єдина ядерна країна, що має тісні зв’язки з Іраном.

 

Усі троє ідеальні мости між Тегераном та Вашингтоном. За інформацією іноземних ЗМІ вони вже провели зустрічі з американським емісаром Стівом Віткоффом та окремо з главою МЗС Ірану Аббасом Аракчі.

 

Тема зустрічі не просто пауза у війні, мова йде про повне врегулювання конфлікту. І саме на цьо­му тлі Дональд Трамп в останній момент відклав на п’ять днів удари по Ірану та заговорив про дуже продуктивні перемовини. 

 

Ключовий нюанс у цій ситуації: Іран вимагає аби США говорили напряму. Але поки що цього немає, тож продовжується складна дипломатична гра через посередників. І головне питання, чи готові сторони вийти з тіні, чи перемовини залишаться таємними до самого кінця.

Водночас, доки США обговорює варіанти угод з Іраном, країни Перської затоки формулюють свої умови закінчення війни. Як повідомляє Reuters, ключові партнери Вашингтону вважають, що простого припинення вогню не достатньо.

 

Вони хочуть, щоб воєнний потенціал Ірану був серйозно ослаблений. Особливо жорстку позицію займають Саудівська Аравія та Об’єднані Арабські Емірати. Для ОАЕ це питання не лише поточного конфлікту, а й про довготривалу безпеку регіону. Емірати побоюються, що якщо Іран збереже свої ракетні та дронові потужності, то ризик нових криз залишиться доволі високим. 

 

Особливу вагу приділяють безпеці енергетичних маршрутів. Для ОАЕ як одного з найкрупніших експортерів нафти, стабільність поставок — стратегічний пріоритет. Тому позиція звучить прагматично: війна повинна закінчитися, але Іран не має вийти з неї з тим самим воєнним потенціалом. 

 

Водночас такі країни, як Оман та Катар, більше зацікавлені у якнайшвидшому припиненні війни через економічні ризики. Це показує різницю підходів: одні країни думають про швидкий мир, інші — про те, яким буде баланс сил після війни. І саме це зараз стає головним питанням майбутнього в регіоні.

А тим часом Британія вступає у пряму війну і готова до ударів ракетами Tomahawk (томагавк) по Ірану. Атомний підводний човен Королівського флоту перебуває в Аравійському морі та готовий до участі в ескалації.

 

Розширення конфлікту, в який нові гравці підключаються зарання, продовжується. Отже готовність Великої Британії — це перехід на наступний рівень. 

 

У відповідь Іран може нанести удар по Великобританії, включаючи й Лондон, а також по всіх столицях європейських країн. Загалом у зоні ризику може опинитись будь-яке велике місто. 

 

Ця війна не чужа, не далека десь там. З кожним днем вона все більше стає загальною для всіх на планеті. 

 

Коли минуло п’ять днів без ударів Дональда Трампа, Америка зробила атаку на Іранську енергосистему. У відповідь Іран дав 48 годин Ізраїлю та країнам Перської затоки запастись водою та зарядити телефони. 

 

Наступним етапом може бути відключення та збої усередині країн. Міста й усі поселення без світла й зв’язку та хаос на побутовому рівні. Усе те, що ми в Україні «вивозимо» вже декілька років. 

 

І мета цього етапу — не території, а погіршення умов життя для людей. 

 

Наприклад, у Словенії вже тимчасово обмежено продаж пального. Частина станцій зачинена, а на заправках величезні черги. 

 

Однак помилково вважати, що це тимчасові заходи. Це — перший етап переходу контролю над ресурсами. Ресурс є, але доступ до нього регулюється. І в подальшому контролем і доступом буде займатись армія. 

 

В Єгипті вже введені графіки обмеження електроенергії та скорочення роботи бізнесу. 

 

У Шрі-Ланці влада оголосила енергетичні канікули. Середа тут стала не робочим днем для економії палива. 

 

У Пакистані частина держслужбовців перевели на дистанційну роботу. А школи тимчасово закрили.

 

Китай призупинив експорт дизелю та бензину, щоб забезпечити внутрішні потреби. 

 

І це, на жаль, лише початок. Так реалізовується план Кіссінджера: новий світовий порядок та штучна глобальна криза. Коли стане зовсім погано, людям запропонують вибір — прийняти новий світовий уряд як порятунок. А збройні сили перестануть бути національними та стануть частиною світової структури.