«Якби ми були одномовні, не було б і війни». Нотатки з інтерв’ю Анатолія Паламаренка

18.03.2026

Анатолій Паламаренко і Олена Дума. (Фото з Вікіпедії.)

Голосом Анатолія Несторовича Паламаренка кілька десятиліть поспіль до українського слухача звертаються Тарас Шевченко, Микола Гоголь, Остап Вишня та багато інших метрів художнього слова.

У кожен свій монолог він вкладає часточку своєї душі, що завжди була спраглою до моральної чистоти, справедливості і правди без підмін.

Отож невипадково, що і його інтерв’ю YouTube-каналу «Дума.Й» вийшло досить гострим, відвертим і чесним.

Ну що ж, Герой України, лауреат Шевченківської премії може дозволити собі таку розкіш, оскільки за його плечима — зміна не однієї епохи, а також досвід спілкування з довгою галереєю особистостей, які писали і продовжують писати нашу історію.

«Які ж вони мілкі й недалекі, оці московити»

— Анатолію Несторовичу, наразі ви вкрай рідко даєте інтерв’ю. Отож можна вважати, що сьогодні маємо певний ексклюзив для наших читачів. Дякуємо вам за це. А почати хотілося б ось із чого. Ви з 1939 року народження, бачили вже все у цьому житті. Зокрема, особисто пережили втрату свого рідного брата, який пішов на війну. Ваша мама його проводжала. Вибачте за таке глибоке особисте запитання, але, як на вашу думку, чи є різниця між зараз і тоді? Між німецькою окупацією і російською? Ви можете оці два болі покласти на ваги і порівняти?

— Можу. Я вже думав над цим. Розкажу маленький епізод із мого життя. У нас у Макарові була велика хата. Батько купив її у якогось єврея-лісопромисловця, коли їх виганяли з території. Із восьми кімнат нам лишили тільки дві. Решту займала німецька пошта.

І ось така картина. Мені чотири рочки. Мама топить у печі, а я стою біля вікна у кутку. Відчиняються двері, заходить німець. Підійшов до мене, погладив по голівці. А я схопив батога, що лежав поруч, і ляснув його по хромових блискучих халявах. Йой! Мама кинулася перепрошувати. Мовляв, пане, воно ж мале, дурне. Він постояв і пішов. А через деякий час приніс мені шоколадку. І ви знаєте, пам’ятаю все як учора.

А тепер скажіть, кацап, московитянин, зробив би так? От вам, будь ласка, і різниця. Як пішли, так і б’ють, стріляють, нищать діточок, стареньких, жінок. А найстрашніше те, що серед них є українці, льотчики. Він знає, що там хата, а він летить бомбити. Оце біда. Або українка у Львові зробила саморобний пристрій.

— Так, загинула 23-річна поліцейська. Ще 25 людей постраждало. Подібний теракт був і в Дніпрі.

— Чим керуються оці створіння?

— Це так працює російське ІПСО. Але винні й ті українці, тому що треба бути свідомими людьми, розбиратися в політиках і ситуаціях, звичайно. Але коли, на вашу думку, українці почнуть ставитися до себе гідно?

— Бачите, це все політика московії за радянських часів зробила нас такими ж, хоча й маємо трошки іншу ментальність.

— Як ви думаєте, в українців ще є відчуття меншовартості?

— Звичайно, ще трохи лишилося, але війна нам допомогла якоюсь мірою.

— Чи відбудеться ось це очищення, за яке ми боремося?

— Все залежатиме від того, яким буде ідеологічний напрямок. Бачите, ми вже 34 роки незалежні, а ідеологічної машини не побудовано. Пам’ятаєте, яка вона була всеядна в Радянському Союзі?

— Можете назвати головну відмінність росіянина від українця? Тільки не політичну, а світоглядну.

— У них усе на брехні побудовано, а українці — більш правдиві, кажуть правду в лоб. Ще московити себе відчувають завжди вище за інших. У них немає відчуття меншовартості, а, навпаки, є напускна гордість. Їх так пропаганда виховує.

Ну і найвідоміші факти — росіяни ледачі, полюбляють випити і досить-таки недалекі, бо вірять оцим скабєєвим та соловйовим. Є серед московитих, звісно, і розумні люди, яким вже остогидла оця напускна брехня, але багато хто ще ведеться на пропаганду.

— А українці наші — працьовиті люди?

— Так. Тут треба віддати належне, бо ми — аграрна держава з дуже давніх часів. Земля — це наше святе. Ми любимо природу, любимо землю, любимо, щоб, попрацювавши на ній, отримати відповідний урожай. Якщо хатка в селі, то біля неї є і тинок, і садок.

— Це ви зараз описали класичну Тарасову хату.

— От бачите! У мене є мрія виступити в хаті, яку Віктор Андрійович Ющенко, розумна і мудра людина, побудував за кресленнями Шевченка.

— А я мала честь бути в тому музеї. Він уособлює національну ідентичність і, на моє глибоке переконання, має стати Національним музеєм України. До речі, хочу повторити ваші слова: «Для мене росіянин завжди ворог, лютий ворог, дикий ворог». Ви відокремлюєте росіянина від Путіна?

— Я так думаю, що це одне і те ж, тому що то єдине. Але є й різниця. Московит звичайний живе просто в своєму світі. А путін — точнісінько такий, тільки в керівництві держави. Він став царем. У росіян вже в крові поклонятися цареві й вивищуватися над іншими народами.

Нас хохлами називають, інших — чурками і так далі. І все у них на брехні побудовано. Вигадали, наприклад, міф про старшого брата. А які вони старші, якщо Київ був набагато раніше заснований, ніж Москва? Втім цю брехню безсовісно пропагують на увесь світ.

Тим часом усім відомо, що історію своєї Русі Карамзін написав за заявкою Катерини. Там усе — як хотілося цариці, а не як було насправді. Читаєш і думаєш, які ж вони мілкі й недалекі оці московити. Наприклад, про свого генерала Власова не згадують, а Степан Бандера їм в горлянці застряг. Тільки про нього й говорять. Ота нація чи, скоріше, народність, вихована на суцільній неправді.

— А скажіть, будь ласка, хто, на вашу думку, з президентів України ставив культуру, слово, у центр своєї політики?

— Віктор Андрійович Ющенко. У ньому сидить українець справжній. І він його дуже глибоко копнув. Кого хотіли знищити вороги? Віктора Андрійовича. Тому що, коли з ним зустрінешся, одразу відчуваєш наповненість українця.

— А можете назвати фальшивих політиків? Про кого ви одразу можете сказати: «Оце була фальшивка»?

— А я вам скажу — Юлія Володимирівна Тимошенко.

— А чому?

— Вона дуже талановита і розумна людина. Цими якостями її наділила природа. Але ж настільки вона хитро і підступно поводилась із нашою Україною! Тож ми вже знаємо, скільки було корупційних дій із Лазаренком і путіним. Знаємо також, як вона фактично «з’їла» Ющенка. То все її робота, на превеликий жаль.

«Перемогти може тільки сила»

— А як ви думаєте, коли закінчиться війна?

— Коли ми будемо мати таку кількість сучасної зброї, яка зчинить справжній глум у московії. Треба зробити так, щоб сам путін на колінах просив у нашого народу пробачення. Оце тільки тоді закінчиться війна. Перемогти може тільки сила.

— Анатолію Несторовичу, а якщо ми чуємо від Дональда Трампа і Сполучених Штатів, що «Томагавки» нам не дають; що «Нептунів» немає в достатній кількості; що обіцяні ракети «Фламінго» теж не виробляються. А ще й наших виробників приземляють свідомо, політично, порушують справи, політизують, щоб не зробити Україну світовим лідером. Адже жодній країні світу невигідно, щоб у нас була своя зброя.

— Оце ж то й біда. Язиками наші можновладці говорять багато, а толку мало.

«Моє головне завдання — мислити і жити так, як Шевченко»

— Я знаю, що вас нагороджено званням Героя України указом Віктора Ющенка. Це було для вас несподіванкою?

— Великою несподіванкою. Якраз ми на мої 70 років родиною зібрались. І вже після обіду раптом дзвінок від редактора «України молодої» Михайла Івановича Дорошенка. «Анатолію Несторовичу, — каже, — я вас вітаю». А-а-а, то був крик на увесь ліс. Так що було приємно.

Знаєте, я вибрав такий шлях до слова, що моє головне завдання — мислити так, як Шевченко, бачити Україну так, як Шевченко, поводитися, як Тарас Шевченко. Він був свій і у вищому товаристві, і серед простих людей.

— А де він перейняв оці правила гри?

— Я теж цьому дивуюся. Вчився ж він у церковного дячка, який тих хлопчиків різками гатив. Отож в основному був самоуком. Вивчав історію по могилах козацьких. Пам’ятаєте: «Високі ті могили, чорніють, як гори, та про волю нишком в полі з вітрами говорять». І що цікаво? Читаєш Кобзар і дивишся зноски.

Боже ж ти мій, як така людина могла настільки добре знати історію? А виявляється, будучи з паном Енгельгардтом, молодий художник Шевченко старався побувати в університеті на історичному факультеті. Вивчав там грецькі міфи і так далі. Це все йому дало отакий мудрий розум, який втілився у його поезії і в житті.

Тарас написав три рядки: «Я так її, я так люблю мою Україну убогу, що прокляну святого Бога, за неї душу погублю». Хто в світі серед поетів міг іти на прю з самим Богом? Скажіть, будь ласка! І навіть у «Заповіті», що «як понесе з України в синє море кров ворожу, отоді я, і лани і гори, все покину і полину до самого Бога молитися. А до того я не знаю Бога».

— Якби він сьогодні був живий, то чи був би радикальнішим за політиків, яких ми сьогодні бачимо?

— Він був би таким, як покійниця Ірина Дмитрівна Фаріон. Я її прекрасно знав. Вона приходила на мої концерти. Я захоплювався її розумом і колосальною силою патріота України.

— А як ви думаєте, її прибрали російські спецслужби?

— У нас цих обросійщених чимало. Як подивився на реакцію наших можновладців на її смерть, то вкрай обурився. Бачите, наше суспільство ще неоднорідне. Я вже казав і людям, і студентам кажу: «Якби ми були одномовні, не було б війни».

Адже мова — це мати єднання, батько громадянства і сторож держави. Я навіть звертався до Верховної Ради: «Напишіть на бігбордах оці слова. Людина їхатиме машиною чи йтиме пішки, подивиться, почитає, подумає: «Як я живу в цьому світі?».

— Але у нас уже були гасла «Армія, мова, віра». А які рядки Шевченка ви назвали б найбільш актуальними сьогодні?

— Із «Кавказу» — «Борітеся — поборете. Вам Бог помагає».

І ще одна його поетизована думка із «І мертвим, і живим, і ненародженим», яка сьогодні дуже правильно й актуально звучить. «І оживе добра слава, слава України. І світ ясний, невечерній тихо засіяє. Обніміться ж, брати мої. Молю вас, благаю!». Як сильно сказано!

— Оце правда. У словах Шевченка — колосальна наповненість наша. «Обніміться ж»! Це за нашу єдність в Україні, якої не вистачає для того, щоб ми усвідомили нашу Україну і любов до своєї країни.

— Так.

Друкована версія