Чий Крим,

З давніх-давен на території Ольвії (Українське Причорномор’я) і Тавриди (Крим) вільно мігрували слов’янські племена скіфів і сарматів, а також таври — родоначальники кримських татар.

 

З появою такого державного утворення, як Кримське ханство з центром у Бахчисараї, правляча династія Гіреїв, рятуючись від навали войовничих османів (турків), зверталася по допомогу до ватажків українського козацтва. Допомогу, як правило, надавали.

 

Так, 1616 року козацьке військо гетьмана Сагайдачного звільнило від османів Перекоп і Кафу (нині Феодосія). 1624 року хан Шахін Гірей уклав угоду з гетьманом Дорошенком проти Туреччини, в результаті було знищено турецький флот.

 

1648 року Богдан Хмельницький уклав угоду з ханом Ісламом Гіреєм III, а татарська армія у свою чергу допомогла українським козакам здобути перемогу над поляками в Корсуньській та Зборовській битвах, далі кримськотатарські загони у складі українського воїнства під проводом гетьмана Виговського розгромили у Конотопській битві (1659 рік). Тісний союз із кримськими татарами підтримував гетьман Пилип Орлик.

 

Відчутна військова допомога українських гетьманів, очолюваних ними козацьких полків змусила турецького султана 1774 року підписати Кючук-Кайнаджирський мирний договір — Крим було оголошено незалежним від Туреччини.

 

Але тут на авансцену історії Криму виходить такий хижак, як Російська імперія. Під її тиском останній кримський хан Шахін Гірей зрікся престолу, і Крим було включено до складу Російської імперії.

 

Омита холодними Балтійським та Баренцовим морями і таким же холодним Північним Льодовитим океаном, Московія несамовито шукала вихід до теплого Чорного моря. Із загарбанням Криму вона отримала його, розпочавши з того, що перетворила колись мирний Севастополь на потужну базу свого Чорноморського військового флоту.

 

Захопивши Крим, Росія почала позбавляти кримських татар кращих земель, їх роздавали за безцінь російському дворянству, тож московити почали масово переселятися до Криму.

 

А далі войовнича імперія розв’язала агресивну Кримську війну — як на суходолі, так і на морі. Аби не служити у царській армії, кримські татари (чоловіки) почали масово тікати у тюркські регіони Росії, переважно до Татарстану та Азербайджану.

 

А півтора століття потому, коли гітлерівська Німеччина напала на СРСР, українці взяли активну участь в обороні й визволенні Криму.

 

Київський інженер Борис Цекало побудував на підступах до Севастополя підземний командний пункт Чорноморського флоту, завдяки чому Севастополь протримався 256 діб, здобувши почесне звання міста-героя.

 

Молодий фізик Анатолій Александров, який народився у селищі Тараща на Київщині, винайшов диво-прилад — мас-спектрометр, озброївшись яким, він пропускав електричний розряд на металеві корпуси кораблів торговельного флоту, портами приписки яких були Ялта, Керч, Севастополь. Корпуси перетворювалися на діелектрики і не притягували ворожих мін, як підводних, так і тих, що були на поверхні.

Остаточно Крим визволили війська 3-го Українського фронту, якими командував одесит Родіон Малиновський. 

 

А кримські татари, як і українці, хоробро воювали у чинних військах. Найвідоміший з них — льотчик-винищувач Амет-Хан Султан, став двічі Героєм Радянського Союзу, підтримував тісні контакти зі своїм українським побратимом — тричі Героєм Радянського Союзу, асом льотної справи Іваном Кожедубом. Пам’ятники обом героям можна було побачити у київському Парку Вічної Слави, хоча Амет-Хан народився у кримській Алупці, а Іван Кожедуб — у селі Ображіївка Глухівського повіту тоді Чернігівської губернії, там також і донині вшановують героїв.

 

Що ж, «рідна» вітчизна гідно «віддячила» обом героїчним народам: 1944 року (іще тривала війна) за наказом всесоюзного ката Берії кримських татар виселили з Криму, а українців Галичини озброєні загони НКВС у холодних товарняках брутально депортували до Сибіру й Крайньої Півночі...

 

Державницькі реформи Хрущова

 

Після смерті Сталіна (березень 1953 року) країну очолив Микита Хрущов. Час його правління уродженець Києва Ілля Еренбург назвав відлигою. Це була та розрядка й та перебудова, які на 30 років пізніше Михайло Горбачов лише декларував, а Хрущов — зробив.

 

А розпочав Микита Сергійович із того, що зініціював та організував знищення остогидлого усій країні Берію, і цей акт надзвичайної сміливості приніс йому неабияку славу в партії та країні. Тож цілком закономірним став той факт, що черговий пленум ЦК КПРС, який відбувся у вересні того ж таки 1953 року, майже одноголосно обрав Хрущова першим секретарем ЦК КПРС, а дещо пізніше він був призначений головою Ради міністрів СРСР.

 

І от що знаменно: у вересні Хрущова було обрано на найвищу посаду, а вже через п’ять місяців — 17 лютого 1954 року — вийшов Указ Президії Верховної Ради СРСР про передачу Кримської області РРФСР до складу УРСР.

 

Ось повний текст цього документа: «Враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні зв’язки між Кримською областю та Українською РСР, Президія Верховної Ради Союзу Радянських Соціалістичних Республік постановляє: затвердити спільне подання Президії Верховної Ради РРФСР та Президії Верховної Ради УРСР про передачу Кримської області зі складу Російської Федеративної Соціалістичної Республіки до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки».

 

В аналогічному Указі Президії Верховної Ради Російської Федерації від того ж таки 17 лютого 1954 року зазначалося (дослівно): «Крим етнічно, історично, економічно пов’язаний з Україною набагато більше, ніж із Росією».

 

Хоча Указ Президії Верховної Ради СРСР був підписаний Ворошиловим, а Указ Президії Верховної Ради Російської Федерації — Ігнатовим, усі в країні розуміли: справжній ініціатор передачі Криму Україні — Хрущов.

 

...22 травня відкрилася об’єднана сесія Верховних Рад СРСР, Російської Федерації й синхронно — Верховної Ради України. З великою промовою виступила найвища посадова особа СРСР — Перший секретар ЦК КПРС, голова Ради міністрів СРСР Микита Сергійович Хрущов: «Хочу вам повідомити про те, що ми ухвалили єдино правильне рішення: передати Кримську область РРФСР до складу Української РСР («бурхливі тривалі оплески», як зазначила стенограма)».

 

До речі, ніхто як у центрі, так і на місцях не висловився проти такого рішення. Чому? Тому що Російська Федерація для Криму, як би це точніше сказати, наче мачуха, і російські посадовці мотивують це тим, що на суходолі Росія не має з Кримом спільного кордону. А Україна має, і Українській РСР доведеться докласти чимало зусиль, щоб, як-то кажуть, «підтягнути» Крим.

 

І от що прикметно: батьки й діди кримських росіян тоді, у 1954-му, зібравшись біля облвиконкому Кримської області, в єдиному пориві вітали входження Криму до складу України (тоді Української РСР).

 

Для цього були й суто прагматичні причини: кримчанам набридли постійні черги за хлібом, а головне — за водою, а з настанням зими — ще й за дровами й гасом. І в душі кожного жила надія, що Україна, до якої рукою подати, вирішить ці негаразди.

 

І от уже голова Президії Верховної ради УРСР Дем’ян Коротченко підписує Акт входження Кримської області до складу Української РСР, а голова Ради Міністрів УРСР Никифор Кальченко, на виконання Акта, в директиві 5-го п’ятирічного плану вносить позачергове будівництво Північно-Кримського каналу, який назавжди зняв проблему забезпечення Криму питною водою. Ці ж директиви передбачали будівництво елеваторів у Сімферополі, Керчі, Ялті, а хлібороби щедрої на врожаї Херсонщини одразу почали постачати сусідньому Криму не лише борошно, а й хлібобулочні вироби у готовому вигляді.

 

І цілком логічно виглядав той факт, що колектив Київської картографічної фабрики найперший примірник карти, де Крим — це територія України, надіслав особисто Микиті Сергійовичу Хрущову...

 

Осмислюючи непересічний вчинок Микити Хрущова, канадський історик Орест Субтельний зазначає, що то був акт не лише державницької мудрості, а й особистої мужності Хрущова. І обґрунтовує це такими цифрами: «За переписом 1954 року Хрущов бачив, що росіян у Криму проживає 860 тисяч, українців же 240 тисяч, однак наперекір усьому Хрущов російську більшість «підпорядкував» українській меншості. Незважаючи на те, що Крим завжди відчував економічну залежність від України, кримські росіяни, діставши позитивні зрушення у господарській царині, відкидали усіляку форму українізації. Бачачи, що вона їм і не нав’язується силоміць, вони мирно і непогано існували під крилом родючої України, яка досхочу напоїла їх водою, нагодувала хлібом, підвела дешевий струм Дніпрогесу, зняла безліч інших проблем».

 

Аналізуючи феномен вчинку Микити Хрущова, не вивчений і досі, дослідники «докопалися» до справжніх причин, відомих лише йому, Хрущову, але одностайно відкидають тезу про такий собі «подарунок» Україні.

 

Той-таки Субтельний у дослідженні «Україна: друга серед рівних» зазначає: «Для Кремля здобути підтримку українців мало основоположне значення, оскільки вони були не лише другою за величиною, а й єдиною нацією в СРСР, яка могла виступити серйозним супротивником російської гегемонії».

 

Така точка зору важлива і має право на існування, але українська історична наука висуває і таку версію: працюючи по війні головою Ради Міністрів УРСР, Хрущов бачив, що промисловий потенціал України зруйнований ущент, тисячі кваліфікованих робітників, у тому числі й ті, що демобілізувалися з обох українських армій, не мали до чого докласти рук, а отже, не могли прогодувати свої сім’ї.

 

Перебуваючи на одній із всесоюзних нарад, Хрущов дізнається, що у районах Крайньої Півночі, Далекого Сходу, Північного Казахстану виявлено невичерпні поклади нафти, газу, інших корисних копалин. Та от біда: місцеві жителі не здатні до роботи у промисловості, поняття трудової дисципліни, виробничої зміни для них порожній звук. Традиційно тюркські народи (казахи, киргизи) займалися конярством, народи Півночі — евенки, чукчі, якути — оленярством. Що тут робити?

 

І тоді з подання Хрущова у великих і малих містах України з’являються пункти з оргнабору робітників. Українці масово відгукуються: кожен, хто завербувався, як тоді говорили, отримував пристойні гроші — «підйомні», а в лексикон українців увійшли міста з незвичними назвами — Норильськ, Уренгой, Помари, Анадир, Джезказган, Якутськ. Згодом у цих містах залунала українська мова, з’явилися вулиці Шевченка, Хмельницького, Українська, Дніпровська...

 

І дуже скоро на адресу того ж таки Хрущова почали надходити урочисті рапорти: там ударив фонтан нафти, там відкрито родовище газу, тисячі ешелонів з народно-господарськими вантажами пройшли трасою, якою раніше й олені не ступали. У свідомості Микити Сергійовича почав формуватися образ українця як надійного, авторитетного трудівника, якому можна довірити будь-яку справу. Тож, передаючи Крим Україні, не мав ніякого сумніву в тому, що цю депресивну територію доведуть до пуття вправні українські руки.

 

Іще більше отримав Крим у Незалежній Україні. Кримські татари почали масово повертатися на свою історичну батьківщину. Ставши громадянами України, кримські татари отримали право обиратися депутатами Верховної Ради України, нині найвідоміші з них — Мустафа Джемілєв, Рефат Чубаров, Ахтем Чийгоз та інші, на ключову посаду — секретаря РНБО — призначений Рустем Умєров.

Та не все було так гладко: шовіністичні російські течії, а їх завжди там вистачало, раптом згадали про Крим і почали влаштовувати антиукраїнські мітинги на центральній у Москві Манежній площі. Організатори — «Русское единство» та «Русский блок», тон задає тодішній мер Москви Юрій Лужков.

 

«Громадяни Росії, москвичі, — каже він. — Чи треба доводити комусь, що Крим — то ісконно російська територія, що так звана «нєзалєжна» Україна не має до нього ніякого стосунку. Радий повідомити вам, що я з групою товаришів, усього дванадцять осіб, звернувся до Верховного суду Російської Федерації з вимогою скасувати витівки Микити Хрущова: хто дав йому право розбазарювати ісконно російські землі?».

 

Раптом на площі з’являється вантажівка, а на ній — опудало українця, який охопив рукою півострів Крим.Тієї ж миті бравий «активіст» у мундирі й погонах білогвардійського офіцера хвацько витягнув шаблю, щосили рубонув картонне опудало — рука з Кримом вилітає за борт автомобіля.

 

«Ура! — вигукує натовп. — Дайош Крим!».

 

Апофеозом цього психозу стала хода до українського посольства, на парканах якого залишились плакати: «Україно, поверни російський Крим!», «Руки геть від російського Криму!».

 

І тоді президент єльцин звернувся до науковців Московського історико-архівного інституту, аби ті внесли ясність: невже український Крим — то лише забаганка Микити Хрущова? І дуже скоро отримав відповідь (дослівно): «Передача Криму Україні ґрунтується на солідній документальній базі, яка ратифікована Верховними радами Союзу РСР, РРФСР та Української РСР, цілком легітимна і має безспірний припис до виконання, а отже жодний суд не має права піддавати сумніву рішення трьох парламентів».

 

Відповідь поклали на робочий стіл і мера Москви Лужкова. Він був вражений і, як кажуть, заліг на дно. Та на короткий час: правники з Моссовєта розтлумачили йому, що в наданих документах нічого не мовиться про Севастополь, який, навіть у складі України, Автономній Республіці Крим не підпорядковується.

 

І це стало тією шпариною, за яку намертво вчепився московський мер. Відмовившись від виступів на мітингах, одразу перейшов до діла: коштом російської столиці профінансував переозброєння російського Чорноморського флоту, побудував у Севастополі кілька багатоповерхових будинків, помпезно названих «Московський квартал», і регулярно, на день військово-морського флоту Росії, привозив із собою культурно-мистецький десант, концерти якого одразу перетворювалися на відверте українофобське дійство.

 

Проросійська влада Януковича не опротестувала зухвалих демаршів московського мера, натомість відсіч йому дав директор історико-архівного інституту Юрій Афанасьєв: докладно вивчивши забаганки Лужкова, він підготував два неспростовні документи (дослівно): «Севастополь — невід’ємна приналежність України. Він фінансується з бюджету України, а не Росії, і вибори там відбуваються до Верховної Ради України, а не Росії, а за часів СРСР партійна організація Севастополя входила до партійної організації України. Звідси висновок: треба відмовитися від того, аби висувати териториальні претензії до України. Так до речі, розпочиналася Югославія».

 

* * *

 

«Ніяких юридичних підстав вважати Севастополь російським немає. Існують історичні й політичні підстави, але юридичних підстав для претензій до України немає. Усі законодавчі акти з цього питання 1954 року та й Конституція РРФСР 1978 року свідчать: Україна цілком легітимно включає до свого складу Севастополь. Росія визнала цей факт, визнало його й міжнародне співтовариство, згідно з чим і було проведено розмежування України й Росії. Після цього посилатися немає на що, і Севастополь треба залишити в спокої».

 

Здавалося б, усе зрозуміло, та не вгамовується Юрій Лужков — презентує у Криму ще масштабніші плани забудови Севастополя, що дає привід журналісту звернутися до нього з запитанням: так на благо якого міста старається столичний мер — Севастополя чи Москви?

 

Відповідь на це запитання дала прокуратура Російської Федерації — на благо власної кишені. І порушила проти Лужкова кримінальну справу за фактом розкрадання державних коштів в особливо великих розмірах.

Далі з’ясувалося, що, фінансуючи коштом столиці переозброєння російського Чорноморського флоту і будівництво «Московського кварталу», Лужков не оминув і власної кишені, профінансувавши її у небачених навіть для прокурорів розмірах.

 

Не відстала від чоловіка й Олена Батуріна, його дружина, яка особисто контролювала найдорожчі — центральні — ділянки Москви, продаючи їх забудовникам під фантастичні відкати. І враз Лужков опинився у столиці, та не російській, а в... австрійській. Чому? Тому що в Австрійських Альпах на нього з Батуріною чекав такий собі «будиночок», здатний вмістити чотири дитячі садочки, а австрійські банки надійно зберігали вкрадені подружжям гроші.

В останній день 1999 року, він же останній день тисячоліття, президент Борис Єльцин нечувано здивував Росію й увесь цивілізований світ. Просто зі свого кабінету він заявив на камеру, і це побачили й почули мільйони: «Я ухожу. И преемником своим назначаю Владимира Владимировича Путина».

 

Політолог Андрій Данцев у книзі «Історичні силуети» зазначає: «Сталося так, що прихід Володимира Путіна на найвищу посаду в державі збігся у часі з останнім у ХХ сторіччі повним сонячним затемненням, яке накрило земну кулю. Обидва явища — прихід Путіна і затемнення — шокували своєю несподіваністю і затьмарили усі інші новини того дня».

 

Це й справді було затемнення, бо ніхто у Росії й досі до кінця не розуміє, що ж спонукало Бориса Миколайовича посадити у крісло №1 людину, яка не знала законів економіки, фінансів, бізнесу, тонкощів суспільно-політичних відносин й особливостей та специфіки такої складної й некерованої Російської Федерації...

 

Аналізуючи цей далеко не найкращий вибір Єльцина, академік Євгеній Примаков, зазначає, що Путін тривалий час працював у органах державної безпеки і, як і прийнято в цих структурах, був наглухо засекречений. В підсумку його ніхто не знав не те що у світі, а навіть у Європі, і мало хто — у Росії.

 

А «виїхав» Путін ще й на тому, вважає Примаков, що серед вірогідних спадкоємців президентської посади був єдиним етнічним росіянином, усі інші — Борис Березовський, Борис Нємцов та й сам Євгеній Примаков — були євреями.

 

Єльцин розумів: ніколи антисемітська Росія не сприйме єврея як президента, адже сумнозвісні «товариства» «Память», «Русское единство», «Русский блок» весь час погрожують євреям фізичною розправою...

Із чого ж розпочав 48-річний президент? Зі зрушень в економіці, з покращення життя народу, зі знижок цін на пальне у нафтовидобувній Росії?

 

Ні, його методи були цілком чекістськими: розігнав опозиційний канал НТВ, змусивши його власника Володимира Гусинського втекти за кордон. За загадкових обставин загинули правозахисники Галина Старовойтова, Анна Політковська, Валерія Новодворська, на чотирнадцять років (!) був засуджений бізнесмен Михайло Ходорковський (відсидів десять), компаньйон Ходорковського Леонід Невзлін, кинувши прибутковий бізнес, втік до Ізраїлю, до Англії втік і незабаром загадково загинув Борис Березовський, під ковпаком у Путіна опинився друг України Борис Нємцов — і подальша його доля (зухвале вбивство в центрі Москви) була цілком прогнозована...

 

І жодного прориву в добробуті, у технологіях.

 

Натомість Путін роздмухав «патріотичний чад» російських шовіністів, які одразу збагнули: у президентському кріслі — «своя людина». І почалося: керівник реваншистського «Русского блока» Свистунов на черговому збіговиську кинув «крилату фразу»: «Жил бы Сталин, вернул бы России Крым». Такі слова зачепили Путіна, як кажуть, «за живоє», мовляв, а чим я гірший?

 

І результат не забарився: спираючись на псевдопатріотичний «Русский мир», на люмпенізований натовп, головнокомандувач однієї з найбільших ядерних армій світу, яка має навіть космічні війська, захопив крихітний Крим. А мешканці «Московського кварталу» в Севастополі виявилися не чим іншим, як законсервованими військовими профі, відомими нам як «зелені чоловічки», які «за особливі заслуги» були нагороджені урядовою медаллю «За возвращение Крыма».

 

Так відбулося зухвале загарбання суверенної української території, яке дипломатичною мовою зветься «анексія».

 

Звичайно, натовп у захваті, але зовсім іншої думки дотримуються свідомі росіяни, які у день вторгнення путінських орд до Криму — 16 березня 2014 року — влаштували мітинг біля посольства України в Москві і з вражаючою сміливістю дали нищівну оцінку чекісту, господарю кремлівської цитаделі.

 

Михайло Касьянов, експрем’єр-міністр Російської Федерації: «Дорогі українські брати й сестри! В цей страшний момент ми з болем у серці звертаємося до вас. Російська армія окупувала Крим, при цьому спецпідрозділи російської армії, що ганебно для військових будь-якої країни, приховують свою національну приналежність, свої обличчя і діють як «зелені чоловічки».

 

Це ганьба для Росії, ганьба для нашої армії, яка ніколи так не ганьбила себе. Це путінський режим штовхнув її на злочин проти власної честі. Що ж Путін приніс Криму? Провальний туристичний сезон, повне зупинення санаторно-курортного лікування, а для мешканців Криму — нечуване зростання цін на продукти й послуги, дефіцит питної й прісної води. А у світовому вимірі прирік Росію на ізоляцію й санкції. Заради його параноїдальних цілей гинуть і росіяни, й українці».

 

Георгій Сатаров, політолог: «Потрясінням для мене стало блискавичне захоплення Криму. Тим самим режим Путіна відродив агресивний імперський націоналізм, який несе іншим народам чужі для них «ідеали», такі, скажімо, як російська ідея, яка пропагує обраність російської нації, а інші народи мають їй підкорятися. Ця агресивна ідея завжди вела до одного: усіх, хто проти, розчавити танками. 1956-го так було в Угорщині, 1968-го — у Чехословаччині, а нині — у Криму. Підсумовуючи, зазначу: Росія обрала шлях доісторичного динозавра-людожера, Україна ж рушила еволюційним шляхом, чим і викликала у нашого динозавра звірячу лють».

 

Володимир Молчанов, телеведучий, шоумен: «У мене є фільм «Холод жаркого Крыма», його кілька разів повторювали як на російських каналах, так і на українських. У Коктебелі я знімав інтерв’ю з Мустафою Джемілєвим, просив його розповісти про роки, проведені в ув’язнені. Без бажання відгукнувся він на моє прохання, але навкруг було мирне небо й спокійне заможне життя. Але той жах, який нині там панує, — це гірке випробування, і не лише для кримчан. Мене з Україною багато що пов’язує: у Львові я розпочинав свою журналістську кар’єру, далі жив у Києві, Полтаві, люди там не агресивні, толерантні, кожен любить свою батьківщину».

 

Борис Нємцов, на час анексії лідер російської опозиції: «Відбулося зухвале загарбання суверенної української території: Путін увів збройні сили на територію іншої держави — це конституційний злочин, один з багатьо­х його злочинів. Це проблема звинувачень на майбутньому судовому процесі, це проблема Путіна. Страшно й те, що Путін, Шойгу, Лавров перейшли криваву межу, і я не знаю, за що вони чіплятимуться, виправдовуючи себе. Але судити їх усе одно будуть, судитимуть навіть пам’ять про них. Я вірю в це, я це знаю».

 

Олександр Бившев, громадський діяч, сучасний російський поет: «Від імені нечисленних росіян, у кого ще залишилися совість, честь і здоровий глузд, хочу вибачитися перед українцями за горе і цю безглузду війну при переважному схваленні зомбованої російської біомаси. Мені дуже соромно за свою країну, що здійснила цю жахливу агресію. Усе інше як поетові дозвольте висловити у віршах:

 

Роковая линия пройдена.

И предчувствия всё мрачней,

Мне Россия больше не Родина –

Столько крови уже на ней.

На соседей несчастья кликая,

Снять ты с глаз не желаешь шор.

Украине — слава велика!

А России — навек позор!».