Топові світові гравці вирішили ще глибше занурити людство у стан хаосу.
У минулу суботу Сполучені Штати та Ізраїль завдали авіаударів по Ірану, спрямованих проти керівництва країни, та втягнули Близький Схід у новий конфлікт.
Атаки поставили арабські країни Перської затоки — головних виробників нафти — у стан підвищеної готовності до ризику подальшої ескалації. Тегеран відповів ракетними запусками в бік Ізраїлю та сусідніх країн з базами США.
Легітимізація конфлікту
У великій війні на Близькому Сході Ізраїль відіграв роль прихованого каталізатора глобальних процесів. Не забуваймо, що ключові гравці діють усередині одного великого сценарію. Тому воєнні дії, удари неминучі. Без цього необхідна для ляльководів напруга не матеріалізується.
Удари виконують одразу кілька завдань. Перше — легітимізація конфлікту. Аби був привід для втягування третіх сторін під «грифом» обов’язків, союзницької підтримки та захисту інтересів.
По-друге, це розширення периметра. Один удар викликає відповідь. Це своєю чергою потребує підтримки, а остання втягує гравців як учасників чергової бійні. Будь-який реальний удар у зоні Перської затоки автоматично рухає нафту, страховки, оборонні бюджети. Тобто ринок реагує значно швидше, ніж політики.
Нафтовий показник
Нафта є найважливішим показником напруженості на Близькому Сході. Це пояснюється тим, що Іран є великим виробником і розташований на багатому на нафту Аравійському півострові на березі Ормузької протоки, через яку проходить приблизно 20% світових поставок нафти.
Таким чином, конфлікт може обмежити обсяги надходження нафти на світовий ринок і призвести до зростання цін. Фактично, ціни на сиру нафту марки Brent коливалися близько 73 доларів за барель під час п’ятничної торгової сесії, що приблизно на 20% більше, ніж було на початку року.
За даними чотирьох торговельних джерел, кілька великих нафтогазових компаній та провідних торговельних фірм тимчасово призупинили постачання сирої нафти та палива через Ормузьку протоку через напади.
Хід венесуельським нафтовим конем
Також варто зауважити, що найбільший ізраїльський переробник нафти задовго до атаки на Іран підготувався варити бензин для своїх танків. І що цікаво, що венесуельська нафта вперше за довгий час була доставлена не в США, а в Ізраїль на переробку компанією Bazan Group у Хайфі.
Нагадаємо, спочатку США наклали санкції, потім там, де треба й кому треба, послабили їх на частину обмежень венесуельської нафти. Завдяки цьому Ізраїль підписав з Венесуелою комерційний контракт. Така-от непогана шахова партія.
Отже, удари в переформуванні світу потрібні для нового рівня контролю. Після перших ударів владі легше, простіше пояснити населенню зростання цін, перебої поставок, воєнні витрати, котрі здебільшого знімають із самих громадян; також обмеження та посилення нагляду. Тобто пересічних мешканців країн красиво «намахують», і вони, ми з вами, за це ще й платять.
До цього варто додати, що з 2018-го по 2022 роки системи ППО «Залізний купол» в Ізраїлю закуповували ті ж гравці, котрі наразі воюють по різні боки барикад.
Отже, масовані взаємні удари трикутника США–Ізраїль–Іран створили точку неповернення.
Америка опинилась у стані війни одразу на три фронти: з Китаєм, з росією та з Іраном. Це фрагментація конфліктів, кілька паралельних театрів: Тайванський регіон, Близький Схід та Східна Європа. Ознаки цих фрагментацій лежать на поверхні.
У кожному театрі — свої вистави
Отже, Європа переходить у режим мобілізаційного мислення. Це стосується не просто закупки генераторів та підготовки складів у метро. А більшою мірою — формування запасів, розширення резервів, повернення призову, перерозподілу бюджету на користь оборони. Також це підготовка інфраструктури, метро, тунелів, логістичних вузлів та інше.
Зі свого боку Китай посилив воєнну готовність без прямих і відкритих заяв про війну. Скажімо, це розширення флоту, тренування довкола Тайваню, контроль над рідкісноземельними металами, зміцнення напередодні ударів по Ірану зв’язків з Тегераном та москвою.
А росія посилює ізоляцію цифрового простору. Суверенний інтернет, обмеження західних платформ, контроль над каналами зв’язку. Як відомо, у великій війні інформаційний контроль — це фундамент. Країна, закриваючись технологічно, готується до автономного режиму існування.
Далі, безпосередньо у новій зоні кривавого конфлікту на Близькому Сході — між Ізраїлем та Іраном, — та ж класика жанру війни. Це активізація оборонних компаній, перерозподіл виробництв, перенесення військових підприємств ближче до кордонів союзників. Також будівництво заводів боєприпасів та зростання замовлень на дрони та ППО.
А ще — удари по енергетиці та контроль над ресурсами. У великій війні, як ми вже добре знаємо, першими ламають енергетику та логістику.
Водночас усе це — частина єдиного процесу: синхронна підготовка різних блоків до тривалої фази війни.
Перехрестя впливу
Нагадаємо, напередодні воєнних дій в Ірані Пакистан ззавдав авіаудару по столиці Афганістану. Там убито близько ста військових. Це південний фланг великого євразійського вузла. Пакистан — ядерна держава. Афганістан — територія нестабільності. А Індія — стратегічний суперник Пакистану та партнер США.
Головним покровителем Пакистану є Китай. Тому будь-яке загострення стосунків між Пакистаном і Афганістаном автоматично зачіпає Індію та Китай. Це перехрестя впливу. КНР зацікавлена у стабільності Пакистану. Адже він є коридором до Аравійського моря.
Сполучені Штати Америки працюють з Пакистаном та Індією. Іран має кордон з Афганістаном. Індія конкурує з Китаєм. Тобто удар по Кабулу був не просто локальним епізодом. Це напруга в точці, де сходяться інтереси Китаю, Індії, Ірану та США.
А все разом виглядає так: Європа готується, Близький Схід кипить, Східна Азія напружена через Тайвань і в Південної Азії натягнуті нерви. Тобто відбувається навмисне поширення вогнищ конфліктів. Утягування інших гравців потрібно не для створення хаосу, а заради перерозподілу впливу. Це і є керована ескалація.
Інформаційний контроль
Водночас втілюється цифровий контроль в іншій зоні конфлікту. Причому з явними договорняками. Ця практика з часом може бути застосована і на Близькому Сході.
Як відомо, кілька тижнів тому російська федерація висловила намір обмежити роботу месенджера «Телеграм». Оскільки керівники московії самі користуються цим майданчиком, то вирішили обмежити зв’язок локально: по містах та регіонах. Офіційна причина: тероризм, координація, загроза вербовки та диверсії.
Після заяви російської влади пройшло менше тижня — і в Україні, у Львові, прогриміли вибухи. Правоохоронці назвали це терактом. І одразу ж представники української влади заявили про необхідність обмеження роботи телеграм-каналів.
Аргументи схожі з тими, що оприлюднив офіційний кремль. Мовляв, ворог використовує цю платформу для вербування та координації диверсій. Таке враження, що ворог і жертва користуються однією методичкою. Кожен великий інцидент безпеки використовується як привід розширення контролю над інформаційним середовищем. Відбувається теракт.
Винним оголошується ворог, котрий використовує цифрові платформи. З’являється теза, що заради безпеки потрібно обмежити анонімність. Тому, ймовірно, теракти повторюватимуться.
Але головне — акцент робиться не просто на месенджері, а на посиленні мобілізації та контролю за інформацією. В умовах війни стеження за людьми починається з контролю над зв’язком.
Мобілізація вимагає керованості. Влада понижує здатність суспільства координуватися поза державою.
Днями нардеп Ярослав Железняк заявив, що всі власники телеграм-каналів зняті з військового обліку, вони працюють у структурі СБУ за методичками.
Інформаційний простір розглядається як частина фронту. Не як медіа, не як бізнес, а як елемент управління. Відомі телеграм-канали — це інструмент формування повістки. Їхні власники — не просто адміністратори, а учасники інформаційних операцій.
Тобто вони синхронно поширюють потрібну інтерпретацію подій та корегують суспільний настрій. Приддушують паніку або, навпаки, дозовано її посилюють.
Отже, мобілізація. В росії готується її прихована форма. А в Україні — посилення мобілізації із застосуванням зброї.
Вплив на Україну
Отже, чи насправді ліквідовано верхівку Ірану? Адже ми прекрасно знаємо: що подається на загал як ліквідація — насправді може означати переміщення керманичів у безпечне місце.
У будь-якому випадку Ізраїлю залишиться знищити пускові, ліквідувати гіперзвукову зброю, зруйнувати підземний арсенал, добити флот у Перській затоці.
Звісно, Іран спробує завдати одного показового шок-удару або по великій базі США, або по інфраструктурі Ізраїлю, або по об’єкту в затоці, або по танкеру. Словом, Тегерану потрібно продемонструвати, що він не паралізований.
У минулу суботу був приліт поряд з ядерним об’єктом у Бушері. Якщо згодом ракета зачепить АЕС, то це стане моментом глобальної паніки.
Зважаючи на заяву Дональда Трампа, війна триватиме ще місяць. Якщо Іран триматметься, війна стане затяжною. Підключиться Ліван. Ємен заблокує Червоне море. Ірак стане полем бою. Нафта стрибне в ціні, а деякі ринки проваляться.
Тож Іран може перевести війну в системну кризу. І тоді Китай почне діяти активніше. Росія посилить позиції по енергетиці. А Європа розриватиметься між економікою та логістикою.
Найнебезпечніший момент — це якщо загине американський контингент. Або буде масова загибель цивільного населення на Заході. Або станеться ядерна аварія.
З іншого боку, Іран може витримати ракети. Але чи витримає він внутрішню дестабілізацію? Кібератаки, економічну блокаду, удари по еліті, внутрішні диверсії?..
Україні дуже важливо дивитися на цю війну не ідеалістично-спрощено — добро проти зла, — а прагматично, пам’ятаючи хід та результати наших переговорів.
Звісно, росія робить ставку на затягування цієї війни. Це допоможе їй підняти ціну на нафту. Також це дасть можливість кремлю зіграти в посередника, який учора продав Ірану зброї на 300 млн доларів, а сьогодні може пропонувати себе як гаранта якихось домовленостей. А це послабить зацікавленість до війни в Україні та розширить американсько-російські стосунки.
Тому Україні важливо, щоб ця війна була короткою і росія не змогла нав’язати себе як посередника.
