Терор і жорстокість є ментальністю московії. Приклади з історії України

Московити завжди вороже ставилися до культури взагалі. А той факт, що їхня країна зародилась і розташувалась на європейському континенті, було, за висловом Пушкіна, помилкою географії.

 

Європейці часто зауважували дрімучо-дику ментальність та антикультуру народу московії. Француз Астольф де Кюстін, який побував там у першій половині ХІХ століття, з подивом зазначав, що ця країна дуже далека від цивілізації: «Тут люди фальшиві, деспотичні, страхітливі для Європи істоти... Вони ще зовсім некультурні... і непридатні для цивілізації».

 

У тій країні «страх заміняє, точніше сказати, паралізує думку». Астольф де Кюстін писав: «Треба жити в цій пустелі без спокою, в цій в’язниці, яка іменується Росією, щоб відчути всю свободу, яку мають народи в інших країнах Європи».

Син московського дипломата Віктор Єрофєєв, який уже у ХХ столітті значну частину свого життя провів у Парижі, написав книгу «Енциклопедія російської душі», яка викликала шалений вереск «патріотов расєї».

 

Він писав: «Я не знаю іншого народу, в якого деградація зайшла б так далеко, як у росіян. Похмурий народ — запійний, блудливий, ледачий, байдужий... Росіяни поєднують погані якості: лінощі, заздрість, апатію, спустошеність. Важко уявити собі народ, який більше схильний до мордування себе й інших. У росіянина глибоко в душі заховане бажання вбивати. Вони нікого не поважають. Традиційно не поважають сусідів.

 

Російське населення не тільки відмінне від європейців (у тому числі й від українців! — Авт.), а й радикально протилежне Європі. Нація бомжів. Нація жебраків. Бродяги-злодії. Крадуть усе, що погано лежить. Надія в росії помирає першою. Навколо вороги. Усі — вороги. Ми — силачі. Україно — на коліна!».

У ХІІ столітті син блудного батька, якому не знайшлося місця в Русі–Україні, Юрія Долгорукого — Андрій — спалив Київ, порубав його жителів та вкрав ікону Вишгородської богоматері.

 

У ХІІІ столітті татаро-монголи вдерлися до Києва. Після того, як загинули воїни-оборонці, жінки з дітьми сховалися у Десятинній церкві, побудованій на кошти Володимира Великого. Але це їх не врятувало.

 

Загарбники розбили вхідні двері, винищили всіх жінок і дітей там, просто в храмі, а сам храм зруйнували дощенту.

 

У ХVIII столітті (через 500 років!) нащадки тих ординців у Батурині своєю люттю та жорстокістю перевершили своїх предків. Дослідник Сергій Павленко так описує ті події: «За дві години переважаючі удвічі-втричі війська Меншикова завершили навальний наступ. Руїни та згарища п’яти батуринських церков виразно свідчать, що в них там на якийсь час знайшли прихисток оборонці, але озлоблені стрільці не спинялись навіть перед православними святинями — розбивали двері, закидали у вікна факели. Стрільці, драгуни з ненавистю накидались на беззахисних і беззбройних стариків, жінок, дітей — рубали голови, кололи груди. Благання про пощаду не допомагали».

 

«За підрахунками сучасника і хроніста Петра І, протягом листопада 1708 — липня 1709 рр. в Україні «ізменніков до 30 тисяч порублено», — констатує Сергій Павленко.

 

Поруч з фізичним на загарбаних росією територіях завжди творився терор моральний та духовний. У Польщі, Литві, Латвії, Естонії, Україні все «управління» велося московською мовою: освічені латиші, як якісь дикуни з Африки, повинні були з московитським суддею розумітися через перекладача!

 

В Україні довго не дозволяли використовувати навіть Євангеліє українською мовою. Якщо українець чи грузин хотів бути грамотним, він повинен був вчитися мовою окупантів. Характерним для політики московії завжди було обнулити історію культури територій, які вони загарбували.

 

Що змінилось у ментальності москаля-ординця з часів середньовіччя і до наших днів? А нічого. Тільки методи садизму стали більш вишуканими і досконалими.

Імперія зла в усі часи, коли Україна перебувала під ігом московії, нищила фізично і морально поводирів її нації. Коли Тарас Шевченко видав перший свій «Кобзар», сам імператор Микола ІІ став суддею поета.

 

А вслід за імператором подав свій гавкіт і, як нам твердили у шкільні роки, «великий революціонер-демократ» Віссаріон Бєлінський.

 

Після арешту поета він писав: «Наводив я довідки про Шевченка. Здоровий глузд у Шевченку мусить бачити віслюка, дурня, пошляка, а більше того — гіркого п’яницю... Цей хохлацький радикал написав два пасквілі, один — на государя, другий — на государиню... Я не читав цих пасквілів... Шевченка заслали на Кавказ солдатом. Мені не жалко його, будь я його суддею, я зробив би не менше».

 

Про той період у житті Тараса Григоровича говорить народний артист Анатолій Паламаренко: «Спасителя у 33 роки послали на Голгофу, у стільки ж років на іншу Голгофу послали нашого Пророка».

 

А коли до влади прийшли більшовики, то «Все жахливе, що відбулося на нашій землі, пише Гелій (Євген) Снєгірьов, винищення селянства, рубання голови інтелігенції, слідство з тортурами, безконечний терор, — все це було запрограмоване в той самий день і годину 7 листопада 1917 року, коли перемогли ленінська революція і диктатура пролетаріату; коли утвердилася радянська народна влада, кров’ю народною вона живилася у всі сталінські і не сталінські п’ятирічки».

 

У 1929 р. ця «народна влада» завдала смертельного удару по українській інтелігенції — сфабрикувала процес СВУ (Спілка визволення України), якої не було.

 

Почалися арешти письменників, артистів та інших представників інтелігенції. Під жорна репресій потрапили, наприклад, академік Сергій Єфремов, письменниця Людмила Старицька-Черняхівська. Києвом ширилися чутки, що її дочку чекісти зґвалтували... Олену Пчілку радянські «швондери» прийшли арештовувати як нібито учасницю СВУ. Не вдалося її забрати в ЧК, бо була дуже хворою, не піднімалася з ліжка.

 

За рішенням прислужницького суду було засуджено 45 представників інтелігенції, 13 з них розстріляли. Життя багатьох українських діячів обірвалося на Соловках.

 

У своїй праці «Набої для розстрілу» Снєгірьов зумів «з невідхильною переконливістю й очевидністю показати всю довільність і провокаційну безглуздість звинувачень, усю юридичну безграмотність «процесу», все його фантастичне жахіття. «Опера «СВУ», музика ДПУ (процес проходив у Харківському оперному театрі з 9 березня по 19 квітня 1930 р.) — цей гіркий жарт тих давніх часів у праці Гелія Снєгірьова знайшов незаперечне документальне підтвердження», — писав академік Іван Дзюба.

 

А далі було те, що отримало назву «Розстріляне Відродження».

 

У лещата радянської системи потрапили Остап Вишня, Борис Антоненко-Давидович, Мирослав Ірчан, Лесь Курбас, оперний співак Михайло Донець, син Івана Франка Петро і ще незчисленна кількість діячів культури і мистецтва.

 

Пізніше московія намагалася зламати шістдесятників. Їй протистояли Микола Руденко, Іван Світличний, Олекса Тихий, Василь Симоненко, Василь Стус, Володимир Міщенко, Євген Летюк, Алла Горська, Галина Гордасевич та безліч інших патріотів, які «горіли» синівською любов’ю до матері України. І за ці найшляхетніші почуття розплачувалися здоров’ям, особистим щастям і зрештою — роками життя.

 

У недавньому часі в пантеоні українських праведників-борців — Ірина Фаріон та Андрій Парубій.

Письменник Віктор Некрасов, автор відомого твору «В окопах Сталінграда», писав, що у всьому світі людей убивали на війні, за політичні переконання та ін., і тільки євреїв убивали за те, що вони — євреї. У Бабиному Яру гітлерівці убили наймолодшу дитину, якій було три місяці, й найстарішого чоловіка, якому було 103 роки.

 

Не згадав відомий письменник, який проживав на Хрещатику у Пасажі, а потім, рятуючись, виїхав за кордон, що в урожайному 1932 році та у 1933-му українців, як і євреїв, теж убивали за те, що вони — українці, тільки не кулею (хоча і це теж було!) а, що не менш страшне, — голодом. 

 

Голокост і Голодомор. Їх творці — два споріднені режими, фашистський і рашистський. Один у Німеччині, інший у московії. Але німці, європейська нація, знайшли в собі мужність вибачитися перед євреями за Голокост, а москалі з їхнім азійським варварством, московія, про яку навіть їхній президент Борис Єльцин сказав, що «весь світ ненавидів і боявся росії» (а зараз тим більше!), — ніколи не вибачаться ні перед українцями за терор та Голодомор, ні за терор та нищення численних народів Сибіру, Поволжя, Кавказу, Криму та Середньої Азії, ні за терор проти євреїв.

 

Навряд чи знайдеться сумління та чесність у того народу вибачитися перед українцями за нинішню війну, яка триває уже дванадцять років і яку їхній головний піп називає «священной».

Дії московії упродовж крайніх майже чотирьох років повномасштабної війни завдала непоправної шкоди природним ресурсам України. Проте її екоцид має значно глибшу історію. За рішенням москви були збудовані гідроелектростанції, й у процесі затопили і знищили красу України.

 

Олесь Гончар у 1968 році випустив роман «Собор», де зазначалося: «Море Каховське, де пів України пустили на дно, думали море збудувать, а збудували болото! Гниллю цвіте, на всю Україну смердить! Пілоти носи затикають, коли пролітають над ним...».

 

Як же тоді накинулась «партійна камарилья» на письменника! Питання розглядали на засіданні політбюро ЦК КПРС. Вдалося врешті-решт питання спустити на гальмах.

 

«Російська імперія протягом кількох століть мала різні форми — царської, більшовицької та сучасної путінської, проте вона однаково залишалася імперією зла і не уявляла свого існування без поневолення сусідніх народів і держав», — констатує Андрій Ковальов.

 

А всім борцям, які полягли за волю України, згадує Роман Коваль, президент історичного клубу «Холодний Яр», «у головах могили садили кущ калини. Червона калина символізувала кров, пролиту в обороні нашої країни, і відродження в майбутньому». Ще Борис Грінченко зауважував: «Цвіте калина красно, а красу козак любив».

Виступаючи на прийомі у Кремлі 24 травня 1945 року, Сталін говорив: «Я п’ю перш за все за здоров’я російського народу, тому що він є найбільш видатною нацією з усіх націй, які входять до складу Радянського союзу».

 

Нещодавно лауреат Шевченківської премії, тележурналіст, українець єврейського походження Віталій Портников в ефірі «Еспресо» пояснив, чому грузин Джугашвілі проголосив тост не за свій грузинський народ, не за будь-який інший народ, який входив у ту країну, а саме за російський.

 

Бо кожен народ, який входив у ту імперію і потім звільнився, дивився вперед і ніколи не жалів за минулим. І тільки народ московії дивиться назад, постійно жалкує за минулою величчю своєї імперії і мріє та робить усе можливе для її відродження.

 

Отже, Сталін розумів, що тільки народ московії здатен, приносячи в жертву інші народи, повернути московії претензії на світове панування.

Пам’ятаю весну 1974-го. Я був у Москві. 4 квітня — Великдень. Відвідую Новодєвічьє кладовище. Бачу, біля могили Олександра Довженка сидить його дружина Юлія Солнцева. Підхожу, питаю: «Скажіть, Юлія Іполітовна, чому Олександр Петрович похований тут, а не в Києві, як він заповідав?».

 

Глянула пані Юлія на мене, її красиві чорні очі спалахнули якимось неймовірним блиском, і вона гнівно відповіла мені (передаю, як почув): «Вы, русские, что вы в национальный вопрос лезете? Вы единственная нация в советском союзе, которая не знает, что такое национальное угнетение!».

 

Коли я сказав, що я українець, очі її потепліли і вона сказала, що хотіла поховати Олександра Петровича згідно з заповітом, але московська влада не дозволила.

 

Заповідав поховати себе у рідну землю в Мар’янівці на Київщині й Іван Семенович Козловський. Але знову — не дозволено. Бо так простіше будувати пропагандистські маніпуляції про видатних українців.

Просуваючи ідею, що українці та москалі — «єдіний народ», москва в усі часи викрадала наші історичні джерела.

 

Досліджуючи Синьоводську битву, яка відбулася 1362 року і в якій наші предки разом з білорусами і литовцями під керівництвом литовського князя Ольгерда вщент розгромили татаро-московських загарбників, Володимир Білінський писав, що матеріали про ту битву зберігались у Медвинському монастирі (нині Київщина). За наказом Катерини II їх викрали і вивезли до Петербурга.

 

Москва старанно приховувала Березневі статті 1654 року Богдана Хмельницького, а також протокол Ради у Чигирині 1656 року, коли козацька старшина, зрозумівши всю підступність пса-москаля, який ніякі угоди не виконує, уклала військовий союз зі Швецією.

 

Після підлої ліквідації Запорозької Січі до Петербурга було вивезено багато історичних документів, викрадено та вивезено до московії архіви усіх полків гетьманської держави. Багато з тих матеріалів, які уціліли, донині часто мають можливість вивчати тільки заангажовані дослідники.

 

Москва викрадала та грабувала історичні цінності, знайдені в курганах на території України. В Ермітажі експонується частина золотих виробів часів античної культури, знайдених у кургані Солоха, який розташований на лівому березі Дніпра біля Нікополя, але основну частину знахідок сховано.

 

Московія розкопувала та грабувала... «Грандіозний Чортомлицький курган, пишеться у путівнику «Ермітаж» 1969 року, був розкопаний у 1862–1863 рр. Підземний склеп мав кілька камер, де розташовувались поховання царя, цариці і служниці, двох зброєносців, слуги, двох конюхів і одинадцяти коней... Поховання цариці, не знайдене грабіжниками, дало безліч прикрас і знамениту грецьку вазу — амфору зі срібла з рельєфними фігурками скіфів, які приборкують коней».

 

У залах 18-19 Ермітажу бачимо «відомості про культуру осілих племен — землеробів Подніпров’я, Побужжя, Подністров’я VII–II ст. до н. е. З метою захисту від набігів скіфів-кочівників землероби вимушені були укріпляти свої поселення. Такі укріплення-городища — Немирівське поблизу Вінниці і Григорівське в районі Могилева. За оборонними валами Немирівського городища, висота яких досягає дев’яти (!) метрів, знайдено залишки жител, оздоби, прикраси, різні вироби з кості і бронзи, кераміку місцевого і грецького походження».

 

Одночасно той же «Путівник», характеризуючи археологічні матеріали московії ХІІ–ХVII століть, зазначає «обмежене коло пам’ятників, які відображають тільки деякі аспекти культурного розвитку» тієї країни. А де вони могли бути, ті пам’ятники культури, — у дикої орди?!

 

У 1970 році київський археолог Борис Мозолевський, розкопуючи один із курганів на півдні України, виявив дивовижну річ роботи давньогрецьких майстрів — золоту Пектораль. Боже ж мій, як же злодійка-московія хотіла і Пектораль загарбати! На щастя для нас, цей лихий задум країні-злодійці здійснити не вдалося.

1. Ми, українці, живемо поруч з народом диким, злодійкуватим, розгнузданим у своїх тваринних інстинктах, який готовий у будь-який зручний для нього час кинутись на нас, щоб опустити нас до свого дикунського рівня цивілізації або знищити.

2. Незважаючи на те, що Україна декілька століть мучилась під ігом орди, терпіла і терпить терор, голодомори, холодомор, депортації та переселення, нищення або викрадання культурно-духовних цінностей, чорний піар, вона живе, бореться, захищаючи себе і всю Європу (як колись Русь–Україна захистила Європу від орд Чингісхана та хана Батия) від новітньої азійської чуми, і перемагає!

3. Українці зрештою стали мудріші. «Не вір москалеві, як псові!». Все, про що москаль говорить, від диктатора до простого кацапа, — як правило, брехня.

4. Нинішня війна — велике випробування. Але ми на своїй землі — маємо вистояти! Ми переможемо, бо «Бог — не без милості, а козак — не без долі!». 

 

СПИСОК ДЖЕРЕЛ