Будитель нації. До 90-річчя Богдан Горинь прийшов із 14 написаними книжками

У Музеї шістдесятництва відбулася творча зустріч з українським політичним та громадським діячем, нардепом двох скликань, журналістом, мистецтвознавцем, політологом і дисидентом Богданом Горинем, приурочена до його 90-річчя. 

Розпочалися урочистості з відкриття виставки «Історія однієї львівської родини» присвячена родині Горинів, яка є живим прикладом того, як з покоління в покоління українці виборювали право на власну державність.

 

Батько Микола Горинь був членом ОУН, а його сини Михайло і Богдан були активними членами львівського Клубу творчої молоді «Пролісок» і політв’язнями першої після «відлиги» хвилі арештів 1965 року.

 

Зрештою обидва стали членами Української Гельсінської групи. Саме за це Михайло отримав другий термін ув’язнення у найстрашнішому політичному таборі особливо суворого режиму Кучино. Політв’язнем сталінських таборів була також його дружина Ольга (в дівоцтві Мацелюх).

 

На знатній події у Музеї шістдесятництва в Києві була й дружина ювіляра, пані Оксана. Письменник, дипломат Юрій Щербак надіслав вітальну листівку, в якій назвав пана Богдана прапороносцем свободи, будителем нації.

Богдана Миколайовича, який зумів поєднати активну політичну діяльність із копіткою науковою роботою мистецтвознавця й письменника, прийшли привітати чимало його друзів та шанувальників.

 

Зокрема, теплі слова на адресу ювіляра сказали Микола Горбаль — політик, громадський діяч, член УГГ, який провів 16 років у таборах і був в ув’язненні певний час разом з Михайлом Горинем; дисидент Олесь Шевченко; Герой України, луганський партизан Володимир Жемчугов; політики Іван Заєць та Василь Куйбіда; відомі українські художники Олександр Мельник та Олесь Соловей.

Завідувачка музею, історикиня Олена Лодзинська, яка вела вечір, врешті надала слово й винуватцю зібрання Богдану Гориню.

 

«Звертаюся до вас зі своїм словом, щоб ви збагнули, як дозрівав свідомістю та інтелектом. Наша сім’я була на диво до краю політизована, — звернувся до присутніх пан Богдан. — Мій дід по батькові був головою сільради, коли встановилася УНР. Мій батько очолював осередок ОУН і боровся за те, щоб при Польщі були українські школи, це була тяжка боротьба. І він тричі за це був посаджений у тюрму.

 

Тяжка доля спіткала материну родину. У батьків матері було три доньки й троє синів (Василь і Микола були членами ОУН). Коли прийшла совєцька влада, то вирішила, що таку патріотичну родину треба переселити якнайдалі від давнього селища Нові Стрілища, де народилася мама.

 

І от переселяють всіх: двох батьків, двох сестер і сина Богдана. Дід не доїхав — захворів у товарняку і його просто викинули на вулицю. Бабуся згодом померла в степах Казахстану, а Пелагія, Марія та Богдан якось вижили. Це була трагічна доля. На їхньому прикладі можете собі уявити, що таке була совєцька епоха.

 

Ніколи до тої сатанинської влади не мав якогось доброго слова. Й коли в 1953 році помер кат Сталін і нас вивели біля школи на площу, то я думав, яка доля спіткала при ньому мамину родину.

У Музеї шістдесятництва.

 

Я прийшов до хати, відкрив свій щоденник і записав, щоправда, не своїми словами (аби потім мене не тягали), а словами Некрасова: «И сойдешь ты в могилу... герой,/Втихомолку проклятый отчизною,/Возвеличенный громкой хвалой!».

 

У мене склалися дуже сприятливі обставини в юності. Сталося так, що моїми старшими друзями, прихильниками були Ірина Вільде, Михайло Рудницький (керував моєю дипломною роботою), Іван Севера та багато інших. 

 

Це був час, коли Україна почала підніматися до свого відродження. І якось поєдналося дві сили. Захід, де також почалася висока культура, нова філософія й література, і Україна, яка тягнулася до нього.

 

Час, коли такі імена, як Альбер Камю, своїми творами притягували нас і розкривали нові світи. У 1957 році при вручені Нобелівської премії з літератури він сказав, що він насильно прив’язаний до галери й змушений з нею плисти.

 

Це не всім сподобалося, особливо як Альбер наголосив, що «огидно, коли одна держава чи окрема людина, які перебувають в абсолютному стані рабства, називають себе вільними». Камю критикував те, що творила москва з Угорщиною, зокрема в Україні, й невипадково у кремлі вирішили, що такі філософи-діячі їм не підходять, і влаштували йому смертельну ДТП.

 

Перед цим совєти знищили Ребета, Бандеру, й до сьогоднішнього дня росія не зупиняється. Тож треба мати на увазі, що ця страшна, змішана з азіатською, нація дихає ненавистю й хоче знищити Україну. Як добре, що в нас знайшлися ті сили, герої, які нині захищають нас від тої орди.

 

У нас повинні бути згуртованість, міцне поєднання патріотичною свідомістю. Як сказав Юрій Щербак у вітанні до мого ювілею, єдине, що нас усіх може з’єднати, — це демократичний націоналізм! Він дає усвідомлення, що найважливіше для кожної людини — це дбати і служити своїй Батьківщині. Згадайте Івана Франка: «Нам пора для України жить!». І ці слова повинні бути в свідомості кожного з нас».

«Я написав 14 книг, і почав з того, що нам потрібно вважати тих українців, що за кордоном, частиною нашої української нації, — продовжує розповідь Богдан Горинь. — І ту культуру, яку українці творять за кордоном, — вважати нашою культурою. Тому взявся за складне дослідження постатей наших митців, бо вони зробили великий внесок в українську та світову культуру.

 

У числі перших, до яких я звернувся, був Віктор Цимбал — дивовижної сили талант. Мистець і одночасно політик, який сповідував, що Україна буде незалежною. Написав книгу «Туга Віктора Цимбала», тут є надзвичайної сили його промови, спогади про те, як прийшла орда до Києва і розстрілювали людей на вулицях лише за українську мову.

 

Коли Дмитро Павличко познайомився з цією книжкою, то сказав: «То прекрасно, що ти написав про Цимбала, але розкажи про себе, бо те, що ти знаєш про себе, ніхто не знатиме!». І я взявся за тритомник спогадів, які назвав «Не тільки про себе». Перший том, який вийшов 20 років тому, здобув високе зацікавлення. Тож написав іще два томи. Книги охоплюють період 1955–1990 роки, й це оповідь про цілу епоху. 

 

Усі наші світочі вважали, що найосновніше покликання людини — це її родина та Україна. Коли в 1965 році мене арештували і привезли у концтабір, я одразу ж подумав, з чого і як починати просвітницьку діяльність у таборі, в якому близько тисячі різних людей. Вирішив влаштувати шевченківський вечір. Це була небувала подія для концтабору. Але де його влаштувати? Там же немає приміщення клубу.

 

Проте була в центрі велетенського табору альтанка. Ми з побратимами вирішили оформити її для події — повісили портрет Шевченка, який намалював Опанас Заливаха. Я виголосив доповідь «Світло генія». Пізніше її було опубліковано. Переконаний: у будь-яких обставинах, навіть у найтяжких, людина повинна знаходити сили, щоб творити, боротися і силою духу переборювати труднощі.

 

Після написання тритомника «Не тільки про себе» звернувся до надзвичайної постаті, яка абсолютно здатна перекривати багато імен навіть світової слави, — це Святослав Гординський, поет, прозаїк, перекладач, мистецтвознавець.

 

Двотомна книга «Святослав Гординський на тлі доби» моментально розійшлася, її належно оцінив Шевченківський комітет — мені присвоїли звання лауреата. Це для мене найбільша радість, бо недаремно трудився, адже всі роки, які я досліджував, знайшли відгомін у людей.

 

Потім я звернувся ще до написання двотомної книжки «Під ковпаком окупанта», щоб дати характеристику совєцької епохи. Приводом стала діяльність двох братів — Анатолія та Валерія Шевчуків.

 

Про них тут не так багато сказано, зате дуже багато сказано, які страшні злочини чинила совєцька влада в Україні. Доходило до того, що вона вирішила знищувати нашу культуру, освіту й невипадково підмовила такого чоловіка, який мав свої гріхи перед владою, — 26 річного Віктора Погружальського, — щоб він спалив у Києві найбільшу, найціннішу публічну бібліотеку (зараз це Національна бібліотека України ім. В. Вернадського. — Ред.), де навіки втрачено тисячі безцінних книг. (За презентоване у 2024 році нове двокнижжя «Під ковпаком окупантів» Богдан Миколайович став лауреатом Всеукраїнської літературної премії ім. М. Слабошпицького. — Ред.).

 

Вважаю, що моя творчість іще не завершена: наразі працюю над новими задумами та їх втіленням. І сповідую та стараюся бути вірним відомим словам Івана Франка, які його тримали й допомагали створити багатство — 100 томів: «Лиш в праці мужа виробляєсь сила, Лиш праця світ таким, як є, створила, Лиш в праці варто і для праці жить».