Найбільша війна в Європі після Другої світової

Наша незалежна країна продовжує чинити опір воєнній агресії російської федерації.

 

Українські захисники й захисниці мають суперсилу, бо обороняють свою землю і своїх рідних.

 

«Україна молода» друкує добірку дописів із соцмережі тих, хто зі зброєю в руках доводить вірність ідеалам справедливості і патріотизму.

Ярина ЧОРНОГУЗ, військовослужбовиця 

15.02.2026

 

Мала за честь бути однією з представників України у військовій делегації на Мюнхенській безпековій конференції-2026. Запрошення прийшло несподівано для мене від організаторів з українського боку на початку лютого, і так само несподівано пройшло погодження. Плетенчук Дмитро, величезна подяка за вашу ініціативу і підтримку.

 

Скажу чесно: дуже хвилювалася, адже я у званні старшого матроса і наразі працюю з БПЛА в польових умовах, а за своєю натурою та темпераментом, радше, людина літератури і творчості, досить далека від формальної комунікації. А проте розцінила це як нагоду сказати особисто міжнародним лідерам те, що мені на шостий рік служби у війську здається важливим для розуміння спільнотою Європи.

 

А саме: забуття втрат України в людях, цивільних і військових, забуття заплаченої ціни і перетворення за допомогою цього забуття великих злочинів на буденність — основний інструмент путіна у просуванні окупації та терору у світі, один з основних інструментів його постмодерної диктатури.

 

У своєму statement я сказала, що пам’ятаю це забуття наших втрат і розмови про мир у 2020 році, які допомогли путіну перетворити цю тишу про втрати у ще більшу війну проти нас, власне, найбільшу війну в Європі з часів WWII. І що зараз, у 2026 році, поки тисячі українських піхотинців сидять на позиціях безстроково живим кордоном, я відчуваю в повітрі ті самі розмови про мир і те саме забуття втрат. Але я вже знаю, чим це загрожує.

 

Я сказала, що загиблі українські військові та цивільні є єдиними, хто заплатили справжню ціну за демократію і мир у Європі — дивовижним чином є єдиною стороною, чию думку не врахували і продовжують не враховувати на всіх переговорах. А саме те, що їхня втрата не повинна бути марною, коли ідеться про мир з окупантом, що забрав багато наших земель і не збирається їх повертати.

 

(Дещо з цього випало від хвилювання та втоми після десятка зустрічей, але послання було в цілому таким. Я жодного разу не практикувала його перед дзеркалом навмисне і не прописувала, аби воно звучало від мене вперше і настільки щиро і тілесно, наскільки мене воно тривожить. Нехай і з помилками та трохи емоційною жестикуляцією і виразом обличчя).

 

Я знаю, що професійні комунікатори, скоріш за все, назвали б такий меседж емоційним, але вважаю, що це не так, коли це звучить від тих, хто сам є чинним солдатом і ховав своїх побратимів. Зрештою, це єдине, що мені було сказати їм як військовій. І хто ще має право їх згадувати так, якщо не ми, ті, хто наразі вцілілі? 

 

Далі я наважилася на дуже ризиковий крок з точки зору формату конференції, котрий узгодила з організаторами, але за який неймовірно хвилювалася і прямо перед виступом хотіла відмінити, пишучи під столом у месенджер організаторці Світлані Гриценко, що це надто неформатно і, певне, я цього не робитиму, а вона мене підбадьорювала. 

 

Попереднього дня Український ланч з виступами відбувався у затишному пабі в творчій атмосфері, близькій мені, і я, слухаючи виступи, зрозуміла, що я повинна прочитати їм один свій (знаний у певних колах) вірш. Що їм варто почути його тут і зараз. Але наступного дня ланч був у дуже офіційному приміщенні в світлих кольорах, круглих столах та трибуною для панелі, за якою сиділи лідери 5 держав Європи. І я дуже переймалася, що виглядатиму дивною та недоречною. 

 

А втім, я таки наважилася. Наприкінці свого statement сказала, що я є всього лиш простою солдаткою і поеткою, а тому наважуся прочитати їм насамкінець вірш, написаний восени 2022 року під час успішного українського контрнаступу, в результаті якого наша рота, зокрема, зайшла в тоді вільний Ямпіль та Лиман. І прочитала їм англійською «Ті, що мають загинути в бою».

 

Я думала, що мене сприймуть як якусь пафосну емоційну дівчинку-солдатика у формі, а натомість, коли підняла погляд від книги, побачила сльози на очах міністрів, у багатьох високопосадовців і лідерів, майже у всієї зали. Я побачила величезне розуміння і співчуття. І авжеж — повагу. 

 

Мій виступ з місця був останнім, тож до мене багато хто підійшов з подякою за службу і цей вірш. Серед них був прем’єр-міністр Нідерландів. До мене підійшов також високий представник Франції, який сказав, що вражений тим, як, виявляється, поезія свідчення може краще доносити послання політикам, аніж формальні промови. Що для нього це просто відкриття. А для мене це було полегшенням.

 

Мені ж читання цього вірша у товаристві такого рівня коштувало неймовірного психічного напруження та занурення у спогади-2022, коли загинули мої побратими, з якими я здавала на берет морпіха, наші командири взводів і роти, що я якнайшвидше втекла в готель у поганому стані. Але, я хочу вірити, вони його згадають, коли ухвалюватимуть чергове рішення про мирну угоду і її справедливість. 

 

Сам вірш:

ті, що мають загинути в бою

мають занадто ясні очі

на війні ніхто ніколи не вирішує загинути в бою

(це нікчемна книжна романтика), однак...

якщо вже говорити про таких, то

—

я аж занадто добре відчуваю їх

їхня поява в твоєму житті схожа

на осяяння, таке ніби «ага, ось і ти»

щойно вони по твоєму погляду

бачать, що ти знаєш, хто вони

і як підуть вони

починають з тобою розмову на рівні серця

а розмови на рівні серця — вони завжди ні про що

і часто промовляються, як мовчання,

—

ви подаєте знаки, обертаючись

ідучи за спиною один в одного, щоб ворог не почув

розмови мовою серця схожі на дубове листя

—

навряд є щось тривкіше й вічніше, аніж воно

аніж його мовчазна присутність

серед літа, що так само піде в землю

аж до наступного забуття

так мовчать, з тобою розмовляючи

ті, що вирішили загинути у бою

так розмовляють, мовчачи, з тобою ті

що вирішили загинути у бою

ти оприявнюєшся їм, як істина

вони оприявнюються, як істина, тобі

і в бажанні сказати, що нема на цілій землі нічого

важливішого, ніж він

—

ти не маєш влади зупинити хоча б на мить час

ти безсила, ти не можеш нічого дати йому

крім мотузки від свого серця

все одно

вони відчувають твоє знаття, хто вони

краще, ніж власне тіло

і в несвідомому бажанні загинути першими вони

проявляють свій єдиний страх

—

краще осліпнути, краще не бути

краще будь-що

—

тільки б не пережити смерть того

чиє серце тримає їх за світ, ніби

невидима срібна шпилька

тільки би бути першими...

і на конвеєрі смерті, в який загрузила нас уже мертва

росія

ми не відпускаємо один одного навіть у небутті

«і хай небуття не розлучить вас», так...

кожен раз ти хочеш помилитися

у ясноті цих очей

очі тих, що вирішили одного дня

загинути у бою

завжди ясніші, ніж в інших

Євген СПІРІН, військовослужбовець

12.02.2026

 

В 2022 році я боявся, а в 2023-му перестав і вирішив піти в армію. Хлопці виграли для мене пару років, ціною свого життя. Тоді я думав, що колись буде парад і ми переможемо. Я вдягну свою форму і медальки і красівий піду центральною вулицею міста. 

 

Минуло ще три роки. І я боюсь, шо цю форму я не вдягну на парад, бо мені в спину будуть кричати «ей ти, ми тебе туди не посилали». За ці роки я не заробив звання, так і ходжу із чистим погоном солдата. Тричі я міг би стати лейтенантом і тричі відмовлявся. Це проста історія, якщо в тебе дві вищі освіти і кандидатська. 

 

І от ми в 2026-му, з медальок у мене тільки значок «ветеран війни». І я боюсь, що в незалежності від того, чи ми програємо, чи виграємо, рештку життя я нікому не скажу, шо я був на війні. Суспільство настільки маргіналізувало військо, знецінило його і принизило, що краще просто мовчати.

 

Маленька бульбашка, яка поважає військових, і велика пляма, яка робить вигляд, що їх нема. 

 

В мене всі друзі у війську, але залишилось пару жінок, чоловіки яких нарішали бронь, і ці жінки пишаються цими чоловіками. Я не знаю, як мені потім з ними їсти за одним столом. Я фізично не хочу бути в одному просторі з тим, хто не в армії. Я не знаю, як потім з ними існувати. А вони знають. Бо по факту вони перемогли.

 

Їхній наратив переміг. Тож на якийсь 45-й рік Незалежності вони вийдуть на вулиці, а я просто змахну пилюку зі свого значка ветерана і залишусь удома, дивитись улюблений серіал. А вони будуть ходити містом, їсти морозиво і розповідати історії про війну.

Тетяна ЧОРНОВОЛ, військовослужбовиця

11.02.2026 

 

Почула, як на радіо «Байрактар» ведучі обговорювали військовий контракт 60+. Поблажливо та принизливо. Мовляв, ніхто діда, що підпише контракт, у штурми не пустить, той на складі буде барахло розгрібати, тіпа в армії різноробочі теж потрібні...

 

Мене вкурвило, як молоді мамині черешеньки, які самі замість фронту язиками плещуть, кудахтують суспільству, що вмотивований доброволець 60+ годиться лише для миття туалетів, а не бойової роботи. В країні, яка воює, в якій проблема з мобілізацією, здається, іншим чином треба ілюструвати новину про контракти 60+.

 

Історіями героїв 60+, реальними історіями, що навіть серед дідів є супервоїни.

 

Я, наприклад, зразу згадала Костянтина Оборіна «Камікадзе» (на фото). Полковник, командир ескадрильї і сам пілот. 60 років йому виповнилося ще на початку повномасштабки. Я з ним познайомилася в 2024-му. Тоді він особисто (!) за штурвалом літака збивав ворожі шахеди. Знаю багатьох командирів 25+, які вважають, що бойова робота — це не їх царське діло, бо вони командири. А «Камікадзе» особисто літав на шахеди.

 

До речі, він першим почав це робити. Збивав, розстрілював їх з літака, старого Яка. Полковник. 60+. Справжній пілот, не такий, як ми, пілоти фпв... в розмові з ним я не раз прикушувала собі язик, і замість «пілот фпв» говорила «оператор». Це він був пілот, великий воїн.

 

Він загинув у минулому році...

 

Сила волі людини, її вмотивованість творять чудеса. Ні вік, ні стать, ні каліцтво не можуть завадити Воїнам бути Воїнами. Заважає громадська думка, повторювана губошльопами. Знаєте, це дуже зручно суспільству — показувати діда 60+ в армії на складі і на кухні, щоб маминим черешенькам не було соромно, що дід таки Рембо, а вони молоді здорові — нуль без палички. 

 

Щоб не провалювати мобілізацію, може, вже варто змінити інформаційну політику? Щоб вона нарешті була не в дусі «ухилянтів», а в дусі «воїнів». Той же «Байрактар» — підвладне медіа... Абсолютно переконана, що зараз час звучати історіям таких воїнів, як «Камікадзе». До речі, саме час дати йому Зірку Героя посмертно. На «зірку» його давно подано, петиція до президента пішла, але все застопорилося... Кажуть, бюрократія залишить героя без нагороди.

 

А я хочу сказати, що зараз в інтересах держави дати Зірку Героя Костянтину Оборіну ще й підсвітити на всю країну історію Великого Воїна 60+.

 

З повагою до Воїна, подивіться відео його роботи, як він крилом літака делікатно таранить БПЛА. 

 

Тексти з фейсбуку