У Харкові навесні 1934-го чекісти заарештували Степана Ярославенка.
В на той час 41-шу річницю педагог втратив професорську посаду в інституті, а згодом опинився на Соловках — у тюрмі ГУГБ НКВД (я свідомо не перекладаю абревіатури репресивних органів, запроваджених окупаційним московським режимом).
Якщо двома словами назвати причину цькувань освітянина, то на думку спадає відома словосполука — «український націоналіст».
Від часів царської тюрми народів досі по-різному розуміють поняття націоналізму. Для одних це як синонім патріотизму в обороні рідного краю. А для інших «націоналіст» — лайливе, обпльоване тавро з лексикону організаторів червоного терору.
«Проф[есор] Ярославенко припустив у своїх теоретичних роботах низку буржуазно-націоналістичних теорій, а також явно класово-ворожі теорії націоналістичного, лівацького та троцькістського характеру» (цитую наказ по Харківському державному педінституту, 7.12.1933).
У чекістській довідці 1937 року освітянину голослівно приписали ще й «тероризм»: «Входив до складу терористської групи, готував теракти на партійне й совєтське керівництво на Україні» (тут і далі вживаю відоме з часів УНР слово «совєтський», а також скорочення УССР, СССР. — Авт.).
Поборники інтернаціоналізму казали, що Ярославенко «за національністю галичанин», вступив 1920 року в добровольчий український полк, а потім обманом проліз у більшовицьку партію. Уточнимо: вихованець товариства «Пласт» прийняв бойове хрещення ще 1914-го.
З інших джерел також відомо, що на початку Першої світової війни він мав прізвище Прідун і був січовим стрільцем. Викладав 1917-го в «етапній гімназії» при Коші УСС, а наступного року завершив університетські студії у Відні. Після Листопадового чину — вояк Української галицької армії (УГА). З 1920-го залишився в УССР і взяв прізвище Ярославенко (зі статті ЕСУ «Прідун Степан Семенович»).
Більшовики по-своєму трактували військову службу галичанина — брав активну участь у боротьбі проти совєтської влади. Пильні партійці пригадають йому, що до 1920-х років був «поборником ідеї самостійної соборної України — УНР».
Закидали і «шкідництво на національному культурному фронті», і дворушництво — мовляв, приховав обставини взяття в полон, а справу подав як добровільний перехід на бік червоних. З усім тим у грудні 1933-го педагога виключили з ВКП(б) і звільнили з роботи.
Далі, як уже сказано, квітневий арешт. А довершило політичну розправу рішення «судової трійки» при колегії ГПУ УССР, ухвалене 29 травня 1934 року. Відтоді прізвище в’язня часто писали Ярославенко-Прідун.
У постгеноцидній республіці, стероризованій Голодомором, ворожа влада покарала українця п’ятьма роками виправно-трудових таборів. Та він і того не відбуде в неволі — за три роки гряне Великий терор.
...Спливуть десятиліття, й у 1990-х із розсекречених архівів вирине куца чекістська довідка про поведінку Ярославенка в соловецькій неволі: «...серед ув’язнених веде антисовєтську діяльність і поширює провокаційні чутки про голод на Україні та масові протести». На підставі таких довідок, складених 1937-го, в’язнів розстрілювали.
Листи з минулого
...Повернімося в 1934-й. Арештанта відправили з Харкова під Північне полярне коло — спокутувати «провину» перед кремлівським режимом. До Кемі везли залізницею, а далі морем на Соловки.
Туди запроторили в 1930-х немало краян — інтелектуальну еліту нації, борців за волю України, заможних селян... Були там люди з Києва, Донецька, Полтави, Одеси...
Червона імперія потребувала рабів на «будови соціалізму», тож з неугодних робили «контру» й карали як «шкідників», «терористів», «шпигунів», «націоналістів»...
На Соловках, пізнавши залаштункові реалії совдепії, в’язень 3-ї трудколонії Ярославенко подав 7 жовтня начальникові VIII відділення Біломорсько-Балтійського комбінату (ББК) заяву. З неї видно, що невільник понад чотири місяці не мав жодних звісток від сім’ї.
«Цим прошу Вас допомогти мені у справі отримання повідомлень від моєї родини. З дня мого арешту (28 квітня ц. р.) я не маю жодних відомостей про мою сім’ю, яка мешкає в м. Харкові... Я писав своїй дружині (Надії Леонт[іївні] Ярославенко) п’ять листів (один у Харкові, один з Москви, два з Морсплава та один із Соловків), але досі не дістав жодної відповіді. Ця обставина завдає мені неймовірних моральних страждань. Прошу Вас, тов. начальнику, допомогти мені в цій справі».
Рядок у розстрільному протоколі (1937).
Акт про виконання найвищої кари українцю Василеві Гоці, розстріляному в урочищі Сандармох (1937).
Фрагменти архівних документів НКВД щодо масових розстрілів (1937).
У Харкові залишилися без годувальника дружина і двоє дітей. Згодом з архівних паперів дізнаємося дещо, як на мене, страшне у своїй суті. Донька педагога понад п’ять десятиліть (!) після зникнення з її життя рідної людини майже нічого не знала про свого батька.
Жителька Львова Леніда Степанівна Полташевська надіслала начальникові Управління КГБ УССР по Харківській області заяву, датовану 14 січня 1991 року: «Звертаюся до Вас за рекомендацією Військової колегії Верховного Суду СССР і прошу повідомити мене про долю мого батька Ярославенка Степана Семеновича, який проживав у м. Харкові й репресований 1934 року. Я не знаю ні дати його народження, ні дати його смерті, ні місця поховання, ні хто мої дідусь та бабуся по батьківській лінії. За словами матері, він був чесною людиною з бідної родини, інтернаціоналістом: хочу знати правду й дати життя для поминання рідних».
Офіційна відповідь:
«На Вашу заяву від 14.01.1991 року повідомляємо, що Ярославенко-Прядун (так вказано прізвище в анкеті, в інших документах — Ярославенко-Прідун, за паспортом Ярославенко) Степан Семенович, народження 7 січня 1893 року (так в автобіографії, в ЕСУ рік народження — 1894. — Авт.), уродженець с. Княгинин Станіславського повіту, Зах[ідна] Україна, працював у Харківському педінституті та в науково-дослідному інституті Диткомруху, на день арешту 29 квітня 1934 року був безробітним 5 місяців. За звинуваченням у приналежності до контрреволюційної націоналістичної організації Судовою трійкою при колегії ГПУ УССР від 29 травня 1934 року засуджений до 5 років ВТТ. Є відомості лише про склад його сім’ї: дружина — Надія Леонтіївна, 32 роки, син — Спартак, 11 років, дочка — Леніда, 6 років.
У справі за 1934 рік його реабілітовано 31 березня 1965 року Судовою колегією Верховного суду УССР, де Ви можете отримати довідку про це.
У матеріалах є довідка від 19.10.1964 року про те, що Ярославенко-Прядун (Прідун) С. С., перебуваючи в ув’язненні, за рішенням Особливої трійки УНКВД по Ленінградській області, був розстріляний 8 грудня 1937 року.
Місце виконання вироку та поховання не вказано. Станом на 1964 рік справа на нього з цим вироком перебувала на зберіганні в УКГБ по Архангельській області, куди рекомендуємо Вам звернутися по отримання відомостей про Ярославенка С. С.
Фотографій та особистих документів Ярославенка С. С. в архівних матеріалах, що зберігаються в УКГБ, немає.
Начальник підрозділу А. В. Фомін».
Восени 1997-го я мав змогу погортати тюремні справи соловчан, коли відвідав як дослідник відділ роботи з архівними фондами Регіонального управління ФСБ Росії по Архангельській області. Після того не раз виїздив до колишніх місць покарання на Соловках і в Карелії, у Петрозаводську теж читав і копіював табірні справи українців. Часто ті архівні джерела — це лише кілька десятків пожовклих аркушів.
Згодом у науково-документальному 2-томнику «Остання адреса: розстріли соловецьких в’язнів з України у 1937–1938 роках» (відповідальний редактор — професор Юрій Шаповал) ознайомився з матеріалами харківської справи Ярославенка.
Тоді й подумав: у доньки репресованого педагога незвичайне ім’я Леніда — від слів «ленінська ідея». Державний архів міста Києва оприлюднив прізвища осіб, що народилися в 1920–1934 роках у Києві, і серед них є одне, що може належати брату Леніди.
Це Ярославенко Краснослав-Спартак Степанович. У таких іменах з минулої епохи вчувається романтизм будівничих «нового життя». На честь вождів і подій «збільшовиченої ери» давали імена Вілен, Мелор, Октябрина... Гадаю, назвати доньку Ленідою міг, радше, прихильник ідеї комунізму, ніж її противник, для якого ленінська ідея — тільки ширма. А втім, це не факт. Та й не всі щирі партійці після вчиненого в УССР Голодомору вітали сталінський курс ВКП(б) на посилення червоного терору.
З життєпису арештанта
Опинившись під вартою 29 квітня 1934-го, опальний педагог на вимогу слідства мусив скласти автобіографію. Написав, що народився у Княгинині (це село стало частиною міста Станіславова — нинішнього Івано-Франківська).
Мати — наймичка. Батько працював помічником машиніста, потрапив у залізничну трощу; мав як інвалід мізерну пенсію. Після 4-річної народної школи Степан вступив до української гімназії у Станіславові. Закінчив її з відзнакою 1913 року. З другого класу заробляв на життя уроками.
У старших класах не лише утримував себе, а й допомагав сім’ї; вдома, крім нього, було шестеро дітей. Вступив до Віденського університету (факультет не вказав, але в інших джерелах — або філологічний, або філософський). У закладах освіти вихований «в українському національному дусі» — так сам написав.
Коли вибухнула світова війна, добровільно став до лав Легіону УСС у війську Австро-Угорщини. З осені 1914-го воював у Карпатах як вістун — це підстаршинське (унтерофіцерське) звання. Потрапив до шпиталю, звідти — в тилову запасну роту.
У 1917–1918 роках був учителем української гімназії у Відні й водночас навчався в університеті. Влітку 1918-го — знову в запасному підрозділі. Був на Єлисаветградщині, Буковині. Восени з 14 стрільцями його відрядили в Копичинці (тепер місто на Тернопільщині), де виконали директиву зчинити повстання. Став комендантом станції.
Там упродовж місяця роззброєно тисячі вояків австро-угорських і німецьких частин, що тікали з України. Тоді ж Степана призначили хорунжим (прапорщиком) УГА.
Український прапор на Соловках (2005).
Ґрати в Соловецькому кремлі, де була тюрма.
Згодом служив у прифронтовій зоні, а з травня 1919-го — комендант станції Ворохта в Карпатах. Та незабаром УГА перейшла під контроль польських військ. Був комендантом станції Бучач, влітку відступив на Збруч, до Кам’янця-Подільського, потім — комендант станції Могилів-Подільський.
Там служив до осені, коли УГА стала на бік Денікіна — одного з лідерів Білого руху. На Поділлі на станції Янів мав доручення перевозити залізницею галичан, хворих на висипний тиф. Тоді й сам потрапив до лікарні в Гайвороні, а далі — в Балту, де стояли ешелони Червоної УГА. З березня 1920-го — комендант станції Вапнярка. Галицькі частини тоді переходили до Петлюри й Пілсудського, однак, попри намови офіцерства, Степан, з його слів, «не пішов на зраду».
Далі служив на залізниці, а з липня — в розпорядженні Галицького ревкому. Молодого партійця, що прибув з ешелоном до Харкова, ЦК КП(б)У відрядив під оруду Наркомату освіти. Працював за направленням у Полтаві (1921) і Вінниці (1922–1923), Житомирі (1923–1924) і Києві (1923) — всюди на посадах завідувача губернського соцвиху (соціалістичне виховання).
З березня 1924-го — ректор Херсонського ІНО (інституту народної освіти), а з лютого 1928 року — Всеукраїнського заочного ІНО. Пережив партійну чистку (отримав догану). З 1930-го — науковий працівник Українського науково-дослідного інституту педагогіки, завсектору в Інституті комуністичного дитячого руху. (1932–1933).
Водночас у педінституті очолював кафедру, а в Центральному бюро юних піонерів ЦК ЛКСМУ був заштатним інструктором. У грудні його виключили з партії за націоналізм і звільнили з роботи.
Інтернаціоналізм і «українізація»
Чи був у діях педагога «націоналізм»? Після смерті Сталіна партія почала реабілітувати жертв репресій. У жовтні 1964-го київський слідчий допитав як свідка столичного науковця Степана Литвинова.
Той знав Ярославенка у 1930–1934 роках за спільною роботою в Харкові й розповів: Степана звинуватили в тому, що він «виходець з Галичини й до нас прийшов зі шпигунською метою, що він змінив своє прізвище невипадково і що він у своїх брошурах протягував український буржуазний націоналізм». Насправді, зі слів свідка, «жодного буржуазного націоналізму в них немає, окрім деяких незначних неточностей».
А от районний партконтроль у 1930-х розкритикував дві брошури, які «від початку до кінця просякнуті духом націоналізму», у них «немає жодного слова про класову боротьбу галицького пролетаріату й селянства...
Ярославенко, аналізуючи викладання в українській школі, каже так: «Ставиться опір українізації справи проведення загального навчання рідною мовою, як це було там, де запровадили обов’язкову дисципліну — есперанто, занехаюючи викладання української мови, говорили і провадили всю роботу переважно російською мовою».
У той час, як писали критики, «група під протекторатом [Миколи] Скрипника затискала російську мову, переводячи російські школи на українську мову». А ще Степан «знав усіх галицьких контрреволюціонерів (Баран, Конар, Гаврилов, Соколянський) і не вів боротьбу з ними, не сигналізував партії про їхні к-p (контрреволюційні. — Авт.) дії в Україні»...
До речі, органи держбезпеки 1965 року надіслали запит до київського НДІ педагогіки з проханням дати відгук на сім брошур Ярославенка, виданих на початку 1930-х («Інтернаціональне виховання піонерів та учнів шкіл соцвиху», «Станемо на оборону братів», «Рік народження 1917» та ін.).
«Брошури мали насамперед пропагандистський характер, а тому... нерідко містять славослів’я на адресу Сталіна, а також цитати з його статей, доповідей та виступів. Взагалі всі брошури рясніють цитатами настільки, що в багатьох місцях їх важко назвати самостійними роботами автора». Вони «не містять будь-якого антисовєтського та націоналістичного матеріалу» — констатували експерти.
Імовірне місце страти
Автор брошур «до вступу в компартію був затятим націоналістом», писали критики, але після вступу «змінив свої погляди й перейшов на бік більшовиків і став затятим захисником Соввлади, проте весь час перебування [у ВКП(б)] Ярославенко залишився тим самим націоналістом і не тільки не виправився, але навпаки, вів боротьбу, всіляко спотворюючи ленінську національну політику».
Опинившись на Соловках, галичанин працював учителем школи для вільнонайманого складу. Як видно з агентурної записки групи секретно-політичного відділу III частини 8-го Соловецького відділення ББК НКВД від 21 квітня 1936 року, в той час деякі в’язні плекали надію на амністію. До таких належав освітянин Василь Гоца — з ним дружив Степан Ярославенко.
У грудні 1935-го табірний інформатор повідомляв, що останній написав заяву на перегляд справи, але не наважився її подати, бо бачив: антиукраїнський курс влади посилився й «почали з етапами на Соловки прибувати українці».
Таємна нишпорка доповіла чекістам, що серед українців є запеклі контрреволюціонери, які в бесідах висміюють заходи влади. Однак у камері, у присутності хоча б одного мало їм знайомого, вони мовчали.
А от Матвій Яворський (історик) мав таку думку: на Соловках залишалося багато «урок» і «бандитів» — їх залишили для того, щоб у потрібний момент перебити й перерізати покараних за політичними статтями — насамперед українців.
Інший в’язень-українець Юрій Самборський, до арешту консультант у Постпредстві УССР у Москві, вважав, що самі (тобто партія й уряд) «зробили голод в Україні, а тепер валять усе на українців».
«Тут таку згуртовану групу являють собою: Яворський, Ярославенко, Самборський», доповідав сексот чекістам. Мине час, і в карельському урочищі Сандармох 3 листопада 1937 року ленінградські кати розстріляють і академіка Яворського, і Самборського, і Гоцу, і Барана, і ще багатьох соловецьких в’язнів з України — вчених, митців, громадсько-політичних і військових діячів...
І Ярославенка також стратили у справі, яку сфабрикувала оперчастина Соловецької тюрми. Більш як пів тисячі в’язнів за другим лімітом розстріляли 8–10 грудня.
З них 288 осіб убито, імовірно, 9 грудня — їхні прізвища у списках підкреслено червоним олівцем (Ярославенко-Прідун, Удовенко, Любченко, Нарушевич та ін.); про це я писав у статті «Володимир Удовенко: дві дати розстрілу».
Спочатку думали, що соловецький етап страчено в Ленінграді (акти підписав комендант УНКВД по Ленінградській області Олександр Полікарпов). Але є версія, що стріляли в районі Лодєйного Поля — саме туди в колишній табірний пункт «для виконання спеціального доручення» відрядили на початку грудня 1937 року Павла Шалигіна, помічника коменданта.
Як бачимо, в 1920-х тимчасова московська окупація незалежної України не змінила сутності намірів агресивної північно-східної сусідки. І донині її мета — знищити українську націю.
А обійми з імперцями віщують лише втрату рідної мови, культури, традицій та навіть власного життя... Це і є мораль історії людини, яка після Визвольних змагань підтримала сталінську «українізацію».
Патріотів, яких червоні терористи скарали на смерть, згодом той самий режим «реабілітував» (власне, цим кремлівська верхівка намагалася відіпрати свій забризканий кров’ю партійний мундир і змити з себе бруд найчорніших справ).
У часи націєвбивства, яке на землі Кобзаря знову чинять рашистські зайди, маємо робити правильні висновки з помилок «більшовицьких націоналістів». Не вірте данайцям з імперії награбованих земель. Свою Україну любіть — заповідав Великий Тарас.
.png)
