Перемовини з сенсами Дональда Трампа: віддавати чи не віддавати Донбас, уся ця говорильня — повністю зірвані.
Це вже багатьом нецікаво: прокомпостували мізки — йдемо далі.
Кількість, відповідно до законів Гегеля, перейшла у якість.
І росія знищує українську інфраструктуру швидше, ніж ми її відновлюємо.
Іде звичайна гонка, в якій росія, на жаль, суттєво випереджає Україну. У неї є «залишкові» технологічні можливості постійно завдавати ударів.
Після ударів по енергетичній інфраструктурі росія почала бити залізничну мережу України. Є ймовірність ударів по іншій критичній інфраструктурі — водонапірні вежі, каналізаційні системи й таке інше.
Як зазначає низка експертів, це може бути ближче до літа.
І мовчання Європи та Америки, звісно, не допомагають нашій ситуації. Практично знищення інфраструктури в столиці України — Києві — не викликало жодного спротиву цивілізованого світу.
Тобто путін може робити все що завгодно — і йому за це нічого не буде. Вочевидь, за ширмою йому це дозволили.
Міжнародна спільнота більше про це не хоче говорити. І звідси висновок: той спосіб життя та стратегія, котрі обрало військово-політичне керівництво України, більше працювати не будуть. Війна прийшла в кожен дім.
І не прорив, і не поразка
Усе зазначене показали перемовини в столиці Об’єднаних Арабських Еміратаів (ОАЕ) — Абу-Дабі. Їх президент Зеленський назвав конструктивними. Він упевнений, що війна може закінчитися впродовж кількох місяців, якщо переговори триватимуть у такому ж дусі.
Хоча насправді напрошується протилежний висновок.
Попередні перемовини в Абу-Дабі (продовження розпочалось учора в Женеві) не були про мир. Тому що сторони — Україна, США, росія — обговорювали не те, як закінчити війну, а що буде, якщо вона продовжуватиметься.
І якщо відкинути формулювання про продуктивність, прояснюється головне: мир не був центральним предметом торгу.
Погляньмо на факти. По-перше, немає угоди про припинення вогню, немає домовленості по територіях, немає дорожньої карти.
Зате є один конкретний позитивний результат. Обмін полоненними 157 на 157. Це важливий гуманітарний крок. Але це не крок до миру. Це технічний тест. Перевірка здатності сторін виконувати мінімальні обов’язки, не змінюючи стратегічних позицій.
Найважчі, найпроблемніші запитання: Донбас, лінія фронту, гарантії безпеки — не зрушили з місця. І це не провал, це усвідомлений вибір сторін. Насправді в Абу-Дабі обговорювали інше: червоні лінії, наслідки, ціну порушеня домовленостей.
За даними Financial Times, у ході перемовин Сполучені Штати дали зрозуміти: у майбутньому порушення домовленостей може призвести не лише до санкцій, а й до жорсткіших наслідків, аж до військового втручання США.
Саме тому цей пункт не з’явився в офіційній заяві. Адже це вже не розмови про мир, а ризики прямого зіткнення наддержав.
Водночас ми давно зрозуміли: те, що Дональд Трамп обіцяє у понеділок увечері, не означає, що буде актуальним у вівторок вранці.
Україна переживає через затягування часу. Росія не готова платити політичну ціну за зупинку війни. США намагають не закінчити конфлікт в одну мить, а утримати його в керованих рамках.
Тому підсумок перемовин в Абу-Дабі: і не прорив, і не провал, а фіксація реальності. Головний висновок цих перемовин звучить жорстко, зате чесно. Мир зараз не є загальною метою сторін.
Нею є прагнення, аби війна не перейшла межу, за якою вилізуть неконтрольовані наслідки. І доки ця логіка домінує, перемовини продовжуватимуться не як шлях до миру, а як інструмент управління війною.
Тим часом останній номер британського журналу The Economist подає тривожні сигнали: що станеться, якщо владімір путін виграє війну проти України не на полі бою, а шляхом виснаження. Йдеться про варіант, коли Захід слабшає, допомога скорочується, а припинення вогню фіксує захоплені росією території.
Нагадаємо, The Economist вважається виданням, котре «прокачує» плани й наміри глобалістів та вивчає міжнародну громадську думку.
Журнал прямо називає ознаки такої «перемоги»: територіальні поступки, непокарані воєнні злочини, повернення росії до торгівлі й здобуття часу на переозброєння.
Це означає крах принципу, що кордони не змінюють силою.
Мабуть, найважливіший висновок статті звучить так: багато хто на Заході ставиться до України як до проблеми, яку потрібно вирішити, а не як до фронтиру в битві за світовий порядок.
The Economist попереджає: під ударом — довіра до НАТО й безпека Східної Європи. Найнебезпечніше — не поразка, а втома і самообман демократій.
Люди хочуть миру
Тим часом в Україні лідери думок виражають настрій чималої частини населення — виснаження і втома від війни.
«Території важливі, але життя людей важливіші. Україна не може воювати чотири, п’ять чи десять років», — заявив керівник Миколаївської ОВА Віталій Кім.
Звісно, для України ключовим залишається збереження людей, адже країна та армія виснажені за чотири роки повномасштабної війни.
За словами Кіма, перемога сьогодні — це не лише повернення територій, а передусім зупинка війни та надійні гарантії безпеки, які дадуть змогу майбутнім поколінням жити так, як до повномасштабного вторгнення.
І можна було б закинути Кіму: чи це вже рішення ОПУ, чи його особиста думка? А може, лише прокачка суспільної думки?
Однак, нагадаємо, коли в 2022 році Віталій Кім почав нарощувати загальноукраїнську популярність, з ОП йому рекомендували збавити оберти.
Тож це, швидше, лагідна критика міжнародної політики керівників на Банковій.
Більш категорично коментує безкінечність війни та недолугість політики керманича держави депутат ВРУ Олексій Гончаренко.
Народний депутат від фракції «Європейська солідарність» стверджує, що Україна нібито кілька разів могла домовитися з росією про закінчення війни. За його словами, ключовою перепоною щоразу ставав президент Володимир Зеленський.
Нардеп пов’язує початок втрачених можливостей із 2019 роком та переговорами в нормандському форматі.
Опозиційний політик згадує зустріч у Парижі, під час якої, за його словами, були підготовлені документи щодо так званої «формули Штайнмаєра». Депутат стверджує, що українська сторона нібито була готова до підписання, однак президент Зеленський відмовився від цього безпосередньо під час зустрічі.
Гончаренко заявив про кілька втрачених шансів зупинити війну після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році.
«Був шанс одразу після звільнення Херсона. Потім перед контрнаступом. Потім наприкінці 2024-го року. Нам віддавали повністю Енергодар за попередніми домовленостями 2024 року. І зупинялись ми по лінії зіткнення. Але в грудні 2024-го Зеленський вирішив назвати путіна довбой*бом. Ну й тут ми вже перейшли на «лічняк», — стверджує Олексій Гончаренко.
Однак народний депутат не уточнює деталей можливих домовленостей. А офіційна позиція росії впродовж усієї війни зводилася до жорстких ультиматумів, які передбачали територіальні поступки України та обмеження її суверенітету.
Також Гончаренко звинувачує Зеленського у тому, що українці стали його заручниками, а війна в Україні триває і триває.
«Люди гинуть, міста руйнуються, мільйони людей емігрують, тікають, замерзають, голодують, а ми на своїй території боремось за те, щоб ЕГО Володимира Олександровича не постраждало. Весь наш народ, все наше майбутнє стали заручниками его однієї дрібної людини», — написав у своєму телеграм-каналі Гончаренко.
Також парламентарій відреагував на останню заяву президента Володимира Зеленського, що він готовий протистояти ще невідомо скільки років.
«Днями Зеленський заявив, що готовий продовжувати боротьбу навіть після чотирьох років виснажливої війни. От він готовий! А до чого готові люди, які виживають без світла й тепла; до чого готові ті, хто в морози в окопах довше, ніж тривала Велика Вітчизняна (1941–1945), і не має жодного розуміння, коли вони повернуться додому? І це для Зеленського неважливо. Головне, що готовий він, наш «потужний» вождь, — каже Олексій Гончаренко.
— Це в нього був черговий напад потужності. Минулий раз був на початку 2025 року в Овальному кабінеті, пам’ятаєте? Тоді він Дональду Трампу показував «кузькіну мать». Питання: і що ми здобули за цей рік? Крім жахливої виснажливої зими, тисяч убитих, втрачених територій та знищеної економіки й енергетики. А «потужний», здається, здобув. І його друзям добре — їм тепло, в них є світло й гроші — всі це бачили. І вони не в окопах. Та ви вже задовбали зі своєю «потужністю»! Країні потрібен мир. А потім — позбавитись цього потужника».
Відповіді немає
Отже, всі перемовини не ведуть до миру, вони лише показують, чому миру поки не буде.
Вочевидь, для москви мир без землі — це не мир, а поразка. Путін не може поставити крапку, не зафіксувавши територіальний результат: Донбас, лінії контролю, юридичні формули.
Інакше вся війна перетворюється на єдине запитання: для чого це все було? Тому росія знову й знову повертається до єдиної формули: спочатку територія, усе інше — потім. Це не компроміс, це ультиматум.
Але й інше питання, про яке рідко говорять уголос. Саме воно робить картину по-справжньому глобальною: хто виграє від того, що війна не закінчується швидко? Відповідь очевидна: не лише росія.
Погляньмо на Китай. Немає доказів того, що Сі Цзіньпін прямо каже путіну: не зараз. Але стратегічний інтерес Пекіна зчитується між рядків. Затяжна війна в Європі — це відволікання Америки та Європи, завантаження західної оборонки, менше уваги Індо-Тихоокеанському регіону.
Для Китаю необов’язково, щоб росія перемогла, йому достатньо, щоб вона не програла. І щоб конфлікт не був закритий занадто рано. Час — це ресурс, і чим довше Захід зайнятий Україною, тим вільніші маневри в Пекіна.
Ну а США намагаються грати в дві руки одночасно. З одного боку, підсилювати Україну — безпека, довгострокові гарантії тощо. З іншого — прощупувати кремль, чи є хоч якась формула, завдяки якій росія зупиниться. І тут головне, коли чиновники кажуть: залишилось одне суперечливе питання. Йдеться майже завжди про землю. Вона — червона лінія для України і для росії.
Тому перемовини тривають, але прориву немає. Зараз іде не рух до миру, а купівля часу. І, можливо, очікування моменту, коли Київ утомиться, Захід пересвариться, а ціна компромісу стане нижчою.
Ось чому завдання всіх перемовин стоїть жорстко, але чесно: питання не в тому, коли буде мир, а коли мир стане вигіднішим, ніж війна? І для кого?
З огляду на події, на жаль, ще не зараз.
