Мюнхенський розворот-2026

Мюнхенська безпекова конференція (Munich Security Conference) виникла 1963 року як невелика зустріч трансатлантичних стратегів у готелі Bayerischer Hof. Тоді вона називалася Wehrkundetagung — конференція з оборонних питань. У розпал холодної війни її завданням було одне: зберегти єдність Заходу перед радянською загрозою. З роками форум перетворився на один із найвпливовіших майданчиків глобальної політики безпеки — неформальний, але визначальний.

Після падіння Берлінської стіни Мюнхен став символом нового порядку. Тут говорили про розширення НАТО, партнерство з росією, інтеграцію Східної Європи. Панувало відчуття, що геополітичні конфлікти відходять у минуле, а світ рухається до ліберальної стабільності.

Саме в Мюнхені часто вперше озвучувалися ідеї, які згодом ставали офіційною політикою Альянсу.

Переломним моментом став виступ володимира путіна у 2008 році. Кремлівський диктатор відкрито звинуватив США у створенні «однополярного світу», критикував розширення НАТО і фактично поставив під сумнів післявоєнну архітектуру безпеки.

Тоді багато хто сприйняв його слова як риторику. Сьогодні очевидно: це була декларація ревізіонізму. Через кілька місяців — війна в Грузії. За шість років — анексія Криму. За чотирнадцять — повномасштабне вторгнення в Україну. Мюнхен-2008 став моментом, коли Захід почув попередження, але не надав йому належної ваги.

Після агресії проти України конференція дедалі більше зосереджувалася на стримуванні росії, гібридних загрозах, кібербезпеці. Після 24 лютого 2022 року Мюнхен став майданчиком мобілізації підтримки України. Форум перетворився на простір стратегічної координації — від санкцій до військової допомоги.

Новий резонанс викликав виступ віцепрезидента США Джея Ді Венса у 2025 році. Його промова різко змінила тон традиційної трансатлантичної риторики. Венс критикував європейські демократії за внутрішні проблеми, натякав на втрату суверенності та перевантаженість глобальними зобов’язаннями.

Зала зустріла слова стримано, а подекуди холодно. Це був момент, коли вперше за довгий час у Мюнхені відчули не лише загрозу ззовні, а й напругу всередині самого Заходу. Конференція стала не просто майданчиком єдності, а простором відкритої дискусії про її межі.

За понад шістдесят років Мюнхенська конференція стала дзеркалом міжнародної політики. Тут звучали слова, що передували війнам, і слова, що формували союзи. Від холодної війни до нової епохи стратегічної конкуренції — Мюнхен завжди фіксував зміну тональності світу.

І якщо виступ путіна 2008 року був сигналом реваншу, а промова Венса 2025 року — сигналом внутрішніх сумнівів Заходу, то вся історія конференції доводить: у Мюнхені майбутнє часто проговорюється раніше, ніж воно стає реальністю.

Перший день Мюнхенської конференції показав: Європа більше не хоче бути лише «молодшим партнером» у системі безпеки. Лейтмотив виступів лідерів Німеччини, Франції, Польщі та керівництва ЄС — стратегічна відповідальність і оборонна автономія без розриву трансатлантичного союзу.

Канцлер Німеччини наголосив на необхідності довгострокового фінансування оборонного сектору та модернізації бундесверу. Йшлося не лише про підтримку України, а й про системне переозброєння Європи. Важлива теза — оборонна індустрія має працювати в режимі тривалого стримування, а не кризового реагування.

Президент Франції традиційно підкреслив ідею «європейського суверенітету». Його меседж — Європа повинна мати власну стратегічну волю та спроможності, включно з розвитком високих технологій і незалежних оборонних програм. Водночас Франція підтвердила відданість союзницьким зобов’язанням у рамках НАТО.

Президентка Єврокомісії акцентувала на економічному вимірі безпеки: санкційний тиск на росію, зниження енергетичної залежності, інвестиції в критичну інфраструктуру. За її словами, безпека сьогодні — це не лише танки і ракети, а й ланцюги постачання, енергетика та цифровий суверенітет.

Лідери Центральної та Східної Європи були жорсткішими у формулюваннях. Вони наполягали на прискоренні вступу України до ЄС і НАТО як єдиному способі довгострокового стримування москви.

Загальний висновок Мюнхена для Європи звучить так: союз зі США залишається фундаментом, але Європа готується діяти сильніше і самостійніше. Єдність Заходу зберігається, однак вона більше не сприймається як безумовна — її потрібно щоденно підтверджувати ресурсами, рішеннями і політичною волею.

Промова держсекретаря США Марка Рубіо на Munich Security Conference стала однією з ключових подій першого дня форуму. Після торішнього різкого і навіть конфліктного тону американської делегації цього разу Мюнхен почув іншу інтонацію — стриману, системну і водночас об’єднавчу.

Рубіо розпочав із символічної тези: США — «дитина Європи». Це не просто образ. Це повернення до цивілізаційної рамки, яка десятиліттями цементувала трансатлантичну єдність. У його словах звучало нагадування: Захід — це не лише військовий альянс, а спільність цінностей, права і свободи.

Однак новизна полягала в тому, що єдність більше не подається як автоматична даність. Вона — результат свідомого вибору. Рубіо чітко окреслив: світ вступив у фазу системної конкуренції, де автократії діють узгоджено, а демократії мають діяти ще узгодженіше.

На відміну від минулорічного виступу віцепрезидента США, який критикував європейських союзників за внутрішні політичні слабкості, Рубіо обрав іншу модель — партнерську. Він визнав, що безпека більше не може бути одностороннім зобов’язанням Вашингтона. Але це прозвучало не як ультиматум, а як заклик до спільної відповідальності.

Йшлося про зміцнення оборонних бюджетів, розвиток спільних оборонних програм, технологічну кооперацію і синхронізацію санкційної політики. У цьому контексті Україна була названа прикладом того, як агресія проти однієї демократії стає викликом для всієї системи.

Промова Рубіо не була романтичною. В ній майже не звучало слова «мир», натомість часто лунали «стримування», «стійкість», «відповідальність». Але саме в цій тверезості й народжується новий оптимізм. Оптимізм не як емоція, а як стратегія.

Він наголосив, що колективний Захід залишається найпотужнішим економічним і технологічним блоком у світі. Якщо демократії діють разом — їхній ресурс переважає ресурс автократій. Це був сигнал не лише москві чи Пекіну, а й самим союзникам: у єдності — не слабкість, а перевага.

Реакція учасників конференції була показово теплою. Представники Німеччини, Франції, Польщі та країн Балтії у кулуарних коментарях зазначали, що тон Вашингтона змінився — від конфронтації до конструктивності. Водночас вони підкреслювали: Європа має нарощувати власну оборонну автономію, але не як альтернативу США, а як підсилення спільного фронту.

Виступ Рубіо можна вважати декларацією єдності колективного Заходу, але в новій редакції. Це не повернення до старої моделі беззастережного лідерства США, а перехід до формули «рівної відповідальності».

Для України ця промова — позитивний сигнал. Вона підтверджує, що підтримка Києва залишається частиною стратегічної логіки Заходу. Але водночас нагадує: майбутня архітектура безпеки будуватиметься не на емоціях, а на конкретних внесках кожної сторони.

Мюнхен почув те, чого давно бракувало: не апологію минулого, а план дій на майбутнє. І саме це створює відчуття обережного, але реального оптимізму.

Промова Володимира Зеленського на Munich Security Conference була однією з найемоційніших. Зеленський говорив без дипломатичних прикрас — жорстко, предметно і з відчуттям терміновості. Головний меседж: війна в Україні — це не локальний конфлікт, а фронт глобальної безпеки. І якщо агресора не зупинити тут, система міжнародного права перестане існувати як така.

Президент наголосив на трьох ключових тезах. Перша — необхідність довгострокових безпекових гарантій, які мають бути не декларативними, а юридично зобов’язальними. Друга — прискорення інтеграції України в євроатлантичні структури як елемент стримування росії. Третя — збільшення інвестицій у спільне виробництво озброєнь, аби Україна стала частиною оборонної індустрії Заходу, а не лише отримувачем допомоги.

Зеленський окремо підкреслив, що Україна не просить «милості», а пропонує партнерство: досвід війни, нові технології, адаптивну армію. Це була спроба перевести дискусію з площини підтримки в площину співтворення нової архітектури безпеки.

Реакція залу була теплою — кілька разів промову переривали оплески, фінал супроводжувався стоячою овацією. Водночас у кулуарах відчувався прагматизм: європейські делегації підтримували риторику, але обережно коментували питання конкретних гарантій.

Медіа відзначили контраст між емоційною силою виступу Зеленського і більш стриманою риторикою окремих західних лідерів. Частина аналітиків назвала його промову «нагадуванням, що війна триває», інші — «спробою утримати увагу Заходу в момент стратегічної втоми».

У підсумку виступ Зеленського став моральним центром першого дня конференції — голосом країни, яка платить найвищу ціну за безпеку Європи.

Участь китайської делегації в Munich Security Conference була стриманою за формою, але стратегічною за змістом. Пекін не робив гучних заяв, однак чітко окреслив свою позицію: світ має бути багатополярним, а міжнародні відносини — будуватися не на блоковому протистоянні, а на балансі інтересів. Китайські представники закликали до припинення війни в Україні через переговори, уникаючи прямої критики москви.

Водночас Китай позиціонував себе як відповідального глобального гравця — з акцентом на економічну стабільність, технологічну співпрацю та реформу міжнародних інституцій. Для Європи це сигнал: Пекін прагне зберегти торговельні зв’язки і вплив, не розриваючи стратегічного партнерства з росією. Для України — є розуміння, що Китай не стане відкритим союзником, але залишатиметься важливим фактором великої геополітичної рівноваги.

Мюнхен цього року став не майданчиком красивих декларацій, а зоною стратегічного прояснення. Захід намагається відновити внутрішню довіру, Європа — посилити власну роль, США — переформатувати НАТО на більш стійку конструкцію, Китай — закріпити статус альтернативного центру сили. Усе це відбувається на тлі війни, яка вже давно вийшла за межі України.

Головний висновок простий: світ входить у фазу тривалої конкуренції систем. Єдність більше не є автоматичною — її доведеться доводити ресурсами, рішеннями і відповідальністю. І саме від цього залежить не лише майбутнє України, а й архітектура безпеки всього Заходу.