Перепис врятованих

Попри воєнну трагедію, влаштовану в Україні рашистами, екологи продовжують моніторити ситуацію, що складається в місцях традиційного проживання диких тварин. Причому їх цікавлять не лише рідкісні види велики тврин, а й дрібні мешканці спаплюжених степових просторів. Причина поважна — у природі все взаємопов’язано, тому зникнення тих же гризунів призведе до трагічних змін в усій екосистемі.

Отримана статистика наразі зафіксувала численні зміни у надто вразливому світі, де природа нескоро відтворить сама себе. Мешканці охоронних територій гинуть через вибухи, часті пожежі й отруєння токсичними речовинами. Довгострокову загрозу для біорізноманіття створюють заміновані ліси та знищені заповідники. Навіть у місцях, які оминула війна, рідкісні види фауни не завжди здатні швидко відновлювати свою чисельність. Потрібні час і людська турбота. 

Співробітники Національного парку «Слобожанський», що на Харківщині, продовжують рахувати на своїй території бобрів, популяція яких стрімко скорочується. Увесь процес вимагає певного наукового підходу і навіть кмітливості.

Як повідомив Суспільному співробітник парку Віталій В’юник, ці тваринки — нічні і дуже лякливі. Вишикувати їх в один ряд задля «перепису», практично неможливо, тому тут використовується перевірена часом методика. Науковці приходять на кормову ділянку і визначають, які дерева бобри погризли. Вказана територія фіксується на карті у польовому щоденнику. А далі — справа техніки. За розміром укусу спеціалісти визначають вік тварин, за кількістю «погризів» — чисельність популяції.

Статистика наразі невтішна і постійно коливається. З початку 2014 року (тоді тут мешкало понад 100 особин) кількість бобрів на території «Слобожанського» знизилася майже у шість разів. Скажімо, зимівлю позаминулого сезону тут пережили всього 20 особин, минулого — приблизно 25. Цього року ще йдуть підрахунки, за якими науковці виходять на кількість 21-29. Точні дані назвуть пізніше.

Основною причиною зниження кількості цих симпатичних тваринок науковці називають процес поступового висихання боліт. Ще в 1970 році біля території парку випрямили русло місцевої річки для проведення меліорації, що вплинуло на екосистему прилеглих до неї територій. Тепер на маленьких заболочених ділянках площею в один гектар бобри можуть проживати взагалі по одному. Водночас у сприятливих умовах вони мешкають окремими сімействами. Як правило, такі складаються з двох дорослих тварин, кількох підлітків і маленьких дитинчат. Зазвичай це 5-7 особин.

Віталій В’юник називає бобрів видом-трансформером. Змінюючи екосистему для власного комфорту, вони покращують навколишнє біорізноманіття. «Їм потрібна вода, — каже він. — Якщо вона тече, ці тварини роблять загати, тим самим збільшуючи обсяг води. У підсумку туди заселяються водоплавні птахи, земноводні, змінюється рослинність. Навіть у цей момент, коли води дуже мало, бобри допомагають тим, що копають канали, де вода накопичується. Навесні в них можуть розмножуватись амфібії: жаби, ропухи, тритон гребінчастий. Останній занесений до Червоної книги і, ймовірно, зникне на території парку, бо не зможе тут розмножуватись».

Врятувати «інженерів боліт» досить непросто. У радянські часи вони вже зникали в цих краях через тодішню моду на хутряні шапки. Аби відродити втрачене, їх сюди завозили, створивши спеціальний заказник. Сьогодні причиною зменшення популяції стала зміна клімату. Впливати на ці процеси екологам дуже складно. Можна діяти лише локально через введення певних екологічних норм. Така практика вже існує в Євросоюзі.

Змінилося життя і в знаменитого харківського «синоптика» Тимка ІІІ. Цього року він прогнозуватиме погоду в дистанційному форматі. «Родина бабака перебуває зараз у Харківській області, — повідомила речниця Каразінського університету Лілія Змій. — Та через безпекову ситуацію й негоду фахівці не рекомендують турбувати її, а тим паче переміщувати Тимка до інших локацій».

І все ж думку спадкового прогнозиста з приводу часу приходу весни ми почуємо й цього разу, але в режимі онлайн. Проведуть сеанс науковці університету, які опікуються збереженням цього виду гризунів на теренах регіону. Наразі Тимко ІІІ почувається добре, хоча у 2022 році йому довелося з іншими бабаками пережити піврічну рашистську окупацію. Університетським підопічним пощастило більше, оскільки біля них залишилося двоє науковців, які, часто ризикуючи життям, не покинули тварин без догляду. Виручали і припаси корму, зроблені працівниками вишу на зиму.

 

Загалом на руках у науковців тоді опинилося 15 особин. Разом вони потрапили до пастки без жодної гарантії на порятунок. Якби рашисти дізналися, що в Нестерівці зберігають червонокнижних тварин, їх могли б вивезти до росії. Отож, коли ЗСУ звільнили Харківщину під час блискавичного контрнаступу у вересні, то було свято і для біостанції. Тимко вижив серед вибухів і гуркоту техніки, ставши символом ще й природної стійкості, адже тваринки люблять незворушну степову тишу.

Загалом ситуація зі степовим бабаком на сході України розвивається за досить суперечливим сценарієм. Після заборони полювання у 2014 році в частинах Луганської та Донецької областей, які залишалися під контролем України, чисельність диких колоній помітно зросла.

Однак повномасштабні бойо­ві дії принесли нові загрози. Військові укріплення почали з’являтися просто на територіях поселень, степи потерпають від артилерійських обстрілів і залишаються небезпечними через мінування. У підсумку одні локальні популяції зараз можуть зникати через пряме знищення тварин або руйнування їхніх нір.

Але в інших місцях через зниження мисливського тиску бабаки навіть нарощують свою чисельність. За прогнозами вчених, полювання на окупованих територіях, найвірогідніше, стало проблематичним через те, що москалі навряд чи дозволяють місцевим жителям вільно пересуватися полями зі зброєю в руках. Так війна водночас і нищить, і дивним чином «захищає» вид.

На Харківщині під окупацію потрапила саме та частина регіону, де мешкають бабаки. Неабиякої шкоди тваринам завдали забруднення степів та шум від бойових дій. Вчені не прогнозують тотальне зникнення популяції червонокнижних тваринок після війни, але їхні втрати будуть дуже серйозними. На жаль, ці гризуни надто прив’язані до місць свого проживання, тому не можуть емігрувати на безпечну, проте віддалену територію.

На відміну від рідкісних тварин і птахів, що охороняються законом, проблеми гризунів нечасто висвітлюють у медіа. Скажімо, якби не історія династії Тимків, створена науковцями Каразінського університету і Харківським пресклубом, то про кумедних синоптиків, напевно, і досі мало хто знав би. Загалом, усі види гризунів, будучи непримітними, виконують у природі одразу кілька ключових функцій — від підтримки харчових ланцюгів до формування цілих ландшафтів. Саме тому навіть в умовах війни екологи намагаються моніторити їхню чисельність.

Висновки вчених наразі невтішні. За словами співробітника інституту зоології імені І. Шмальгаузена НАН України Михайла Русіна, багато червонокнижних дрібних ссавців сьогодні живуть невеликими ізольо­ваними групами саме на окупованих територіях або в зоні бойо­вих дій. Отож потрапляння снарядів та ракет у місця їхніх поселень може призвести до загибелі цілої колонії.

Скажімо, почали зникати ховрахи у Запорізькій, Херсонській та на вільній від кацапів території Донеччини, — можливо, вони рятувалися від вибухів і будівництва військових укріплень. Більшість місць їхнього проживання, зафіксованих у 2009 році, виявилися покинутими. Це прикро хоча б тому, що ховрахи виконують роботу, масштаб якої значно перевищує їхні розміри.

Екологи ховрашків часто називають підземними агрономами, бо вони розпушують ґрунт, покращують його аерацію та водопроникність. Викинута ними на поверхню земля утворює мікропідвищення, які збагачують різноманіття рослинного покриву. Крім цього, їхні нори стають притулком для інших тварин. Тобто покинуті ходи заселяють комахи, плазуни, дрібні ссавці. У спеку й посуху підземні порожнини створюють стабільний мікроклімат, що підвищує шанси на виживання багатьох видів. І ще один важливий нюанс. Зникнення ховрахів негативно впливає на чисельність ссавців, які ними живляться.

Приблизно в подібних умовах опинився і тушканчик великий — рідкісний мешканець сухих степів, чия доля тісно пов’язана зі станом відкритих пасовищних ландшафтів. На відміну від ховрахів, ці гризуни зазвичай не формують настільки густих і чисельних колоній. Їхні оселища більш розріджені, а спосіб життя — менш колективний. Отож є надія, що вони зазнають менших втрат у зонах бойових дій.

Сьогодні ключовою територією для збереження цього виду залишаються сухі степові оселища в районі озера Сиваш. Саме тут збереглися характерні для тушканчика ландшафти — відкриті простори з бідною розрідженою рослинністю. Станом на тепер ці ділянки не були ареною інтенсивних бойо­вих дій, тому популяція має кращі шанси на збереження. Натомість доля колоній, що залишилися на території так званих ЛНР-ДНР, залишається невідомою. Відсутність польових досліджень і доступу до цих земель створює серйозну прогалину в даних. Для виду, чисельність якого і без того залежить від тонкого балансу степових умов, така невизначеність означає додатковий ризик.

За словами Михайла Русіна, бойові дії завдають непоправної шкоди всім місцевим екосистемам. Скажімо, вихід російських військ із Херсона та всіх районів на захід від Дніпра призвів до активного будівництва окупантами кількох рубежів оборони. Йдеться про довгу мережу окопів і бліндажів, з’єднаних між собою величезною мережею ґрунтових доріг. Деякі експерти надали карти цих ліній, і стало очевидно, що вони перетинають кілька природоохоронних територій. Серед них Чорноморський біосферний заповідник, Національний природний парк «Олешківські піски», ландшафтний заказник «Саги» та кілька інших. Усі вони надзвичайно важливі для охоронюваних видів дрібних ссавців.