Очевидне-неймовірне в кулуарах Давоса. Україна в жорсткому сценарії світового рукотворного апокаліпсису

Отже, прихованою камерою він записав розмову учасників та функціонерів про розпилення речовин в атмосферу під приводом кліматичного охолодження. А ще — участь у цьому воєнних структур, втручання в продовольчі ланцюжки та корекцію складу їжі. Закритий характер програм, недоступний до суспільного контролю. 

 

Скажімо, йшлося про діок­сид сірки, що природним чином створює охолоджувальний ефект. Діоксид сірки — сірчистий ангідрид, харчова добавка Е220, використовується як консервант у виноробстві та харчовій промисловості — сухофрукти, соки, — а також як антисептик.

 

Але, як сказали учасники його впровадження, вони не використовують його хімічну назву, а називають завуальовано — аерозольна ін’єкція. Що ця назва каже нам? Нічого.

 

По суті, це маленькі краплі, подібні до тих, котрі природним шляхом формуються в атмосфері. Більшу частину цих операцій виконують військові. Вони роблять це постійно. І, до речі, дешево.

 

Також у цих розмовах лунали твердження, що, по суті, це є модифікацією погоди. Спікер неформального, кулуарного форуму сказав, що він так не називав би цей захід, а, швидше, моніторингом верхніх шарів атмосфери. Мовляв, так звучить спокійніше.

 

Аерозольні ін’єкції виглядають як виверження вулкану, що формує маленькі краплі. Вони можуть бути в атмосфері близько року.

 

А якщо уряди країн почнуть робити це над чужими територіями? Це стає більш глобальною проблемою. Якщо держави почнуть робити це одна проти одної, це може призвести до серйозних наслідків. І, як заявили учасники таємної змови, технічні можливості є.

 

Ми ніхто не хочемо оксиду алюмінію в своїх салатах. Оксиди — це частина «коктейлю», що розпилюють над головами. І він — пекельний. Усе буквально осідає у воді, їжі, ґрунті.

 

Тож людей травлять не отрутою в склянці, сьогодні це так не працює. Тепер діє програма, що напряму вмонтована в середовище існування людини. Творцям такого експерименту важливо не вбивати, а ослабляти — тіло, психіку, здатність чинити опір, думати, відчувати й прораховувати зв’язок між подіями.

 

Вплив іде фоном: через повітря, воду, їжу, добавки, стандарти, норми. Водночас усе робиться не для миттєвої смерті, а для того, аби люди постійно хворіли, швидко втомлювались, гірше спали, жили в тривозі, дратувались без причини, відчували пустку та безсилля. А найголовніше, щоб людина ніколи не змогла довести, що з нею щось зробили.

 

І все це заради того, аби населенням було простіше керувати. В таких станах людина легше налякується, швидше вірить у побрехеньки, легше підкоряється вказівкам. А потім нам пропонують порятунок: фільтри, препарати, нові норми, нові посвідчення, нові правила життя.

А тепер загалом про останній форум у Давосі. Там не йшлося про абстрактне майбутнє, а відбувалось оперативне планування, щорічна синхронізація планів, або коригування сценаріїв, на найближчі 12-18 місяців.

 

Що ще насправді роблять у Давосі? Звіряють збитки, визначають зони ризику: де можна допустити колапс, а де не треба, щоб були протести; які міста будуть визначені як жертви.

 

Також встановлюють пріоритети поточного року, наприклад, рік енергії, води, штучного інтелекту чи міграції… Ні, це не теми для людей, а важелі тиску.

 

Також розподіляють ролі: хто буде тиснути, хто — лякати, а хто — займатись миротворчістю; хто — жертва, а хто — приклад для інших. Саме тому одні країни раптово стають поганими, а інші — необхідними.

 

А ще фіксують допустимі втрати: вираховують, скільки людей можна втратити без системного ризику. Які регіони можна «обнулити» і де «гуманітарка» буде імітацією.

Для широкого загалу це все виглядає як випадковість: тривалий мороз, аварії, війни, блекаути, міграція, зростання цін… 

 

Тож виходить, що економічний форум у Давосі — це шлях управління кризою. Людям показують театр заспокоєння — штучний інтелект, інновації, технології та автоматизацію як прогрес.

 

Розказують про зміни клімату та засоби виживання, звучить і зелена риторика — проблеми води, екології… Коротше кажучи, на словах — турбота, а на ділі — легітимізація дефіциту: обмеження, нормування, контроль ресурсів.

 

І Україна в цьому сценарії — як символ: довкола неї багато розмов про відновлення, солідарність, інвестиції, але все без зазначених термінів, гарантій та якихось реальних джерел енергії. Міграція як невідворотність подана під парасолькою гуманізму, а за фактом це інструмент тиску на світові ринки праці та суспільства.

Прямо ніхто не каже, що енергія не відновиться, її перерозподілять. За зачиненими дверима йшлося не про те, як дати світло, а — кому його дати та які міста й регіони списати. Тож відновлювати електроенергію не збираються.

 

Звідси — блекаути, аварії, відсутність ремонтів, нестача ресурсів, тобто керований дефіцит. Це по-перше. По-друге, міста збираються «полегшувати». Наразі визначають, які саме мегаполіси перевантажені, де забагато зайвого населення.

 

Де вигідно, щоб люди поїхали з міст самі, тому що це дешевше, ніж примусово виганяти й вивозити. По-третє, держави більше не є суб’єктами. Закулісся обговорює зони — ресурсні, транзитні, буферні, обслуговуючі. Про Україну, Молдову чи Грузію вже говорять не як про суверенні держави, а про те, що від них залишиться і в якому вигляді.

 

Ще один значний важіль майбутнього — вода. За лаштунками форуму обговорювали її ліцензування. Передбачається контроль свердловин через супутниковий моніторинг та кримінальне покарання за самовільний доступ.

 

Водні ресурси націоналізують. Джерела візьмуть під охорону. Тому, ймовірно, посухи стануть нормою.

 

Також планують свідомо урізати соціальну сферу. Їхня логіка: виживуть сильні й мобільні. Інші — просто статистичний гам.

Але якщо щось починає іти не так або просочується частина таємної скандальної інформації, тоді на авансцену випускають знакових персонажів. Як-от Ілона Маска. Днями він видав «базу», котру часто називають конспірологією. 

 

У мережі Х він написав: «Більшість політиків — лише актори на сцені. Ви не бачите сценаристів, режисерів та продюсерів, котрі ними керують».

 

Маск не проти цієї системи, він сам її частина. І його допис — не зізнання, а керування настроєм. Коли напруга росте, еліти самі оприлюднюють очевидне. Удар на випередження полягає в тому, аби зняти з себе ефект викриття. Перевести злість у філософію. Мовляв, так влаштований світ, — розслабтесь.

 

Власне, це спосіб зберегти довіру. Коли люди відчувають фальш, система робить хід: ми теж це бачимо і ми з вами. Але це хибне «ми». Кожен, хто оприлюднює подібну інформацію, в даному випадку Ілон Маск, — не з нами, він між нами й тими, хто реально щось вирішує у світі.

 

Йому говорити це — безпечно, адже він не видав імен, не показав механізм і не запропонував вихід. Він просто підтвердив те, що всі й так уже відчувають і знають. Випад Маска потрібен був для того, щоб тримати людей, нас із вами, у відчутті: нам усе пояснили.

Переглядаючи міжнародну базу кінематографа, можна знайти чимало політиків. Вони вказані там як сценаристи, режисери та продюсери. Під їхніми фото є інформація, недоступна для нас. Вона закрита й вимагає права доступу.

 

І тепер, дивлячись на «Квартал 95», бачиться, що це не концерн продукування шоу та створення фільмів, а розсадник вирощування політиків для ведення нинішньої реальної гри з Україною. Які добре справляються із завданням ляльководів — системного обнулення середовища виживання українців.

 

Електроенергія, тепло, вода, медицина, логістика — знищується все. Нас із незалежної держави перетворюють на місцевість, непридатну для проживання. Блекаути — не аварії й не тимчасовий ефект війни, а інструмент примусу людей виїхати, захворіти, зламатись, щезнути зі статистики.

 

Удари цілеспрямовано роблять по підстанціях, котрі розподіляють енергію від АЕС та ГЕС. Відключення електроенергії не аварійні, — йде процес циклічності, повторюваності, наростання.

 

Цілі райони тижнями живуть без води й тепла. І це вже режим, а не хаос війни. Система робить життя нестабільним, позбавляє базових гарантій, кожні день і ніч перетворюються на боротьбу за виживання.

 

А тим часом паралельно з ударами по Україні на міжнародній арені ведуться порожні розмови про мир, перемовини, деескалацію… Вони насправді ні на що не впливають і нічого не вирішують. Адже мета — не військова перемога, а переформатування територій через витіснення людей.

 

Прикметно, що це стосується не лише України. В російському Мурманську блекаут створив подібну ситуацію, як і в нас. Офіційно — через несвоєчасне обслуговування ліній електропередач.

 

На російській Бєлгородщині — масштабні блекаути. Ну тут вони стаються після того, коли ми даємо здачі за їхні обстріли. І хоч щось було б більш-менш зрозуміло, якби масові блекаути не проводились у різних країнах і з різних причин.

 

Загалом можна охарактеризувати так: Україна — жорсткий сценарій, росія — м’який, Європа — підготовчий сценарій. Для кожної країни передбачено свій апокаліпсис.

 

Скажімо, в Іспанії наразі відбувається те, що неможливо назвати випадковістю. Днями стався транспортний кількаденний колапс на всіх видах наземного транспорту. І він не виглядає як невдалий збіг. Людей виводять зі стану стабільності.

 

Отже, сценарії різні, але суть кругом одна — керована деградація середовища та перерозподіл потоків ресурсів.