Упродовж кількох років повномасштабної російсько-української війни було надруковано документальні збірки серії видань «Спадок Гетьманщини» про міста Конотоп і Батурин за матеріалами Генерального опису Лівобережної України 1765—1769 років.
Ці томи розповідають про життя українців, коли адміністративний поділ був «полковий»: Конотоп функціонував як місто Конотопської сотні Ніжинського полку, Батурин — гетьманська резиденція та сотенний центр. Гетьманщина поділялася на 16 військово-адміністративних полків, до яких входили 272 сотні.
Серед розмаїття видань, часто модернового дискурсу, дані книги зримо відтворюють епоху. Дають можливість відчути наше, питоме українське.
Поряд з канцелярською та зросійщеною мовою Генерального опису Лівобережної України 1765—1769 років у цьому історичному документі збереглися і зразки живої української розмовної зі словами «шпиталь», «цвинтар», «хата», «млин», «свідок», «осика». Цікаві й прізвища та прізвиська, забуті імена.
Кілька книг «Місто Конотоп у матеріалах Генерального опису Лівобережної України 1765—1769 років», інші видання серії «Спадок Гетьманщини» — це інформація про наше козацьке коріння, яке допомагає вистояти нині, коли чинимо спротив споконвічному нападнику.
Козак Книш і Костенецькі
Взявши до рук ці поважні книги, гортала, звісно, з бажанням знайти тут щось про Конотоп, де живу немало десятиліть. І таки є!
Саме містечко Конотоп з Підлипним та іншими селами та містечко Батурин «с принадлежащими в оних містечках и селах жиющими посполитими і їх угодій» у 1760 році перейшли у володіння графу Кирилу Григоровичу Розумовському.
В Описі є купчі записи про продаж та купівлю землі Костенецькими. Це представники відомого козацького роду, який утримував за собою конотопський сотницький уряд близько сорока років.
Вони входили до складу значкового та бучукового товариства і сотенної старшини.
Трохи про цей рід (за матеріалами історика Олександра Тригуба, який упорядковував збірки). Назарій Костенецький, реєстровий козак Корсунського полку (запис 1649 року).
Після його загибелі в 1664 році дружина з синами Григорієм та Матвієм переселяється до Конотопа. Тут активно займаються торгівлею, посідають значне місце у владній ієрархії.
Григорій у 1704—1707 роках мав чин значкового товариша, протягом 20 років, до 1727 року, очолював уряд конотопського сотника. Його син, Іван Григорович, у 1717 році отримав Універсал гетьмана Івана Скоропадського на володіння селом Вирівка.
У 1725—1732 та 1735—1760 роках мав чин бунчукового товариша; це досить високий чин, генеральний бунчужний входив до Колегії генеральних старшин.
А в 1732—1734 роках Іван Григорович Костенецький очолював уряд батуринського сотника. Син Федір входив до значкового, далі бунчукового товариства. Другий син, Йосип, у 1727—1750 роках перебував в уряді конотопського сотника. Його син, Федір Йосипович, у 1751—1773 роках очолював Конотопську сотню.
Купчим записом від 1763 року засвідчується продаж бунчуковим товаришем Іваном Костенецьким власних угідь в урочищі Гороховка генеральному підскарбію Василеві Гудовичу.
При цьому для підтвердження законності придбання їх Костенецьким надаються купчі записи різних років, що свідчить про чітку правову систему в Гетьманському краї.
В Описі є купчий запис від 1719 року про продаж власного лісу та озера батуринським жителем Герасимом Книшем конотопському сотникові Григорію Костенецькому.
Цікаво, що названі й «могоричники, на той час згодившиєся» (могорич в українській народній традиції — обрядова дія остаточного узаконення угоди продажу, допомоги, найму чи домовленості про важливі події).
Серед них отець Кондратій, священник села Озаричі. Є також купчі записи від 1746, 1752, 1753, 1759 років про продаж своїх власних частин озера Велика Гороховка меленськими жителями братами та племінниками Книшами бунчуковому товаришу Івану Костенецькому.
Батуринський козак Андрій Книш пояснював необхідність продажу: «...будучи в походах на необходимиє нам нужди задолжались». Його племінник Федір Книш, козак батуринської сотні, теж мотивував продаж тим, що «отправляючи служби і другіє отбутки на нужди свои завиноватились».
Відстоювання української ідентичності
Хочу зауважити, що вже в 1764 році, через 25 років після закінчення російсько-турецької війни, козацька старшина скаржилась, що козаки і селяни дуже зубожіли через війну і не могли стати на ноги.
Наслідки війни для Гетьманщини я аналізувала в дослідженні Ревізій Конотопської сотні 1730—1740-х років. До слова, нарахувала 39 записів про продаж земельних ділянок, угідь, дворів, сінокосів, лісів, млинів батуринському сотникові Дмитрові Стожку.
Загалом, аналізуючи побіжно купчі записи, дійшла висновку, що продаж відбувався рядовим козацтвом, вдовами козаків особам вищого рангу — бунчуковим та значковим товаришам, сотникам, духовенству, що свідчить про перерозподіл власності.
Цікавий і такий запис 1729 р. у ратуші батуринській, що конотопський значковий товариш Павло Кохановський продав свою земельну ділянку під цвинтар церкві Покровській Пресвятої Богородиці «за сумму лічби малоросійской копійок за девять». Отакий благодійний вчинок.
Всі ми знаємо, що росія активно викорінювала століттями будь-які згадки про козацьку історію України. Проте, попри вилучення інформації та жорстокі репресії, зберігалась пам’ять про Конотоп, Батурин, Виговського і Мазепу як символи боротьби проти московської окупації.
Ось історія з 1937 року. Тоді радянська окупаційна влада заарештувала мешканця села Підлипне (це околиця Конотопа), вчителя української мови, за походженням козака, Петра Судака.
Звинувачений у контрреволюційній діяльності, він провів у таборах майже 17 років. У справі йшлося про участь у постановці «украинской направленности пьес, в которих украинский изменник Мазепа выхвалялся как вождь народа за освобождение Украины».
А сто років тому, в 1925-му, гурток конотопських кобзарів в українських одностроях відвідав Батурин, виконавши там українські народні пісні. Збереглися фото цих митців, відомі імена деяких з них, зокрема Шуляка Миколи Даниловича (прізвище предків є в матеріалах «Ревізії Конотопської сотні 30— 40-х рр. XVIII ст.»).
У 1937 році його звинуватили у контрреволюційній діяльності для повалення радянської влади. Чоловік провів у сталінських таборах 15 років.
Ми маємо писати, видавати, читати українські книги. Це важливий фронт боротьби за нашу ідентичність. Слава нації!
