Земля обітована Холмщини. Тільки перша депортація 110 років тому забрала життя понад 90 тисяч українців краю

Минув ще один рік спротиву московським окупантам.

 

Для мирного населення період сучасної російсько-української війни сповнений стражданнями, втратами рідних домівок, вимушеним переселенням.

 

І тут доречно згадати часи Першої світової. Для українців Холмщини особливим роком воєнного лихоліття тоді став 1915-й, коли довелося переселятися.

 

А потім було переселення у 1944–1947 роках. Нащадки ж змушені тепер переміщуватися з території великої України, зі своєї землі, після повномасштабного нападу росії 24 лютого 2022 року й упродовж затяжної війни, яку неофіційно називають Третьою світовою.

Перша світова 110 років тому котилась Європою. В серпні 1915-го німецько-австрійські війська окупували Холмську губернію, і мирне населення потрапило в зону бойових дій.

 

Уряд російської імперії, частиною якої не з власної волі були українські землі, ухвалив рішення про примусову евакуацію мешканців Холмщини, застосувавши тактику 1812 року.

 

Російські солдати виганяли селян з їхніх обійсть, спалювали села, нескошені ниви. Почалось так зване біженство — депортація українців з їхніх споконвічних земель до російських губерній.

 

Валки возів стікались до залізничних станцій, де змучені вигнанці місяцями чекали товарних вагонів. Не вистачало їжі, води, фуражу для худоби, і вона дохла по дорозі. Тож на узбіччях нещасні переселенці залишали свіжі могили та непоховані мертві тіла рідних.

Ганна Морокішко.

 

Іван Морокішко.

 

 

Шлях біженців, а їх було більш ніж 300 тисяч, проліг до 37 російських губерній, зокрема і до віддалених країв — Забайкалля, Уралу, Середньої Азії, Каспію, Актюбінська. Як писала історикиня Наталія Полонська-Василенко, коли нарешті відкривали вагони, то були випадки, що знаходили там лише неживих людей.

 

Важка дорога до місць поселення, хвороби, незвичні кліматичні умови, відсутність засобів для існування стали причиною загибелі десятків тисяч біженців.

Мої рідні, а це родини Морокішків та Бігунців з-під Замістя, були переселені в Катеринославську (с. Снігурівка) та Харківську губернії. Тож залишилися достовірні свідчення про той період Першої світової війни, біди та нещасть.

 

Російська влада, як завжди, проявляла злочинну байдужість до людей. Холмщани завжди вважали свій край українським, а тому, коли постали територіальні зміни в результаті Першої світової, рішуче вимагали приєднання Холмщини до України в численних зверненнях та резолюціях зборів та з’їздів.

 

Та через шалений спротив політичних сил росії та Польщі, підтримку країн Антанти так зване холмське питання не було розв’язане.

 

Подальші трагічні події в росії (громадянська війна, голод, розруха), а також туга за рідним краєм спонукали переселенців-українців повертатитись на Холмщину, знову покинувши все нажите.

 

Повернення на батьківщину збіднілих людей за власний кошт було так само складним в умовах безвладдя та епідемій. Це для вигнанців знову були місяці поневірянь. Багато переселенців наважились возами долати дорогу до рідного краю аж із Поволжя.

 

А на покинутих землях їх чекали спалені садиби та зарослі чагарниками поля. Змучені українці мусили метр за метром розкопувати свою землю лопатами або наймати у поляків коней.

Наслідком депортації з Холмщини 110 років тому стало значне скорочення українського населення краю. Адже на батьківщину не повернулось майже 120 тисяч біженців. Хтось усе ж залишився у місцях поселення. А понад 90 тисяч українців померло в дорозі та у вигнанні.

 

Таким чином, Холмщина втратила 33% свого населення, і через великі людські втрати український етнос не зміг відновитися, опинившись у меншості на своїй історичній батьківщині.

 

Колосальними були втрати українцями своїх культурних цінностей, архівів, стародруків, які були знищені або залишилися в росії. Так, у Москві осів Холмський церковно-археологічний музей з його унікальними фондами.

Софія Морокішко (ліворуч) з онукою та дочкою.

 

Під час депортації були вилучені церковні коштовності та книги з історією українських парафій. За наказом російського військового відомства з краю було вивезено 161 церковний дзвін.

 

У результаті депортації було припинено видавничу діяльність, ліквідовано низку навчальних закладів краю, зокрема, Холмську та Замістську гімназії, українські установи.

За час біженства мої рідні втратили не тільки членів своєї родини, важкою працею нажиті господарства, а й зв’язки з родичами. Тільки через 35 років знайшов у Харкові мій дідусь Іван Морокішко свою рідну сестру Софію, яка з матір’ю та сестрою були депортовані до Харківської губернії.

 

Втративши зв’язок з родиною, не маючи засобів для існування, житла, дівчина важко виживала на чужині. Зараз у Харкові живуть її онуки.

 

Доля дідусевого вітчима донині не відома. Його, хворого на тиф, зняли з потяга у 1918 році, коли мав надію повернутися додому.

 

Щоб якось вижити, відновити зруйноване господарство, родина з п’ятьма дітьми мусила важко працювати. За спогадами моєї мами, Морокішко Ольги, працювали в господарстві навіть малі діти: «Ми не висипались, бо мусили рано вставати, не мали часу на забави — кожен знав свої обов’язки».

 

Деталізовану розповідь про трагічну історію «біженства» можна почитати у виданні Львівського товариства «Холмщина» — «Холмщина і Підляшшя. Депортація українського населення до Росії». — Львів, Сполом, 2012.

У 1944 році родина була депортована до Одеської області. І знову — важкий переїзд у товарному вагоні, втрата майна, придбаної землі. Родина — семеро людей — отримала кімнату в старій хаті під стріхою.

 

Тоді, в 1944–1946 роках, за рішенням комуністичних режимів радянського союзу і Польщі було примусово переселено майже пів мільйона українців з Холмщини і Підляшшя, переважно в східні та південні області України.

 

А в 1947 році під час сумнозвісної операції «Вісла» до північно-східних земель Польщі було переселено і розпорошено ще 150 тисяч українців. Депортація супроводжувалась антиукраїнським терором, спаленням десятків українських сіл, масовим жорстоким убивством їх мешканців.

 

Затіявши таке масштабне переселення, радянська влада не спромоглася забезпечити елементарні умови для існування в місцях поселень. А на прадавніх українських землях перестала існувати цілісна західна гілка українства.

 

Нині, під час вторгнення російських окупантів в Україну, вже нащадки депортованих з південних та східних районів України хто захищає свою землю, а жінки і діти, старші люди змушені залишати домівки, втікаючи від обстрілів та тимчасової російської окупації. Знову біженство...

 

Отака драматична історія Холмщини і Підляшшя — від депортації до депортації. Пам’ятаймо! 

 

Зоя ШАЛІВСЬКА, відповідальна секретарка Київського товариства депортованих українців «Холмщина» імені Михайла Грушевського