Засновник харківського ветеранського простору «Пліч-о-пліч» Ігор Шишко перебував у російському полоні більш ніж два роки, тому бачив систему федеральних концтаборів зсередини.
Приймаючи щодня нелюдські тортури, він намагався збагнути причину їхньої екзистенційної ненависті до українців, яка перетворила мільйонну армію росії не просто на заробітчан, а на збіговисько ідейних убивць.
Висновок доброволець зробив невтішний: від народження державна система там виховує в молоді образ ворога, який постійно загрожує найкращій у світі країні.
Причому в статус «найкращої» свято вірять не лише росіяни, а й чимало українців, які потрапили під вплив одіозної пропаганди.
Перепрограмувати наших співвітчизників може лише окупація чи полон, де з визволителів спадають штучно створені міфологічні маски.
Спадковий ГУЛАГ
До великої війни Ігор Шишко працював в апараті Харківської обласної ради.
Будучи батьком трьох дітей, міг і далі залишатися на роботі в тилу, але добровільно вступив до спецпідрозділу «Кракен».
Бої за Харківщину почалися у перший день повномасштабного вторгнення, оскільки окупанти швидко дісталися навіть до обласного центру.
Тоді, у повному хаосі, доводилося виконувати різні завдання. Це і розвідка, і організація комп’ютерних мереж, і прокладання логістичних шляхів. Хто що вмів, те і робив. Можеш стріляти й керувати автомобілем — значить, сідаєш, їдеш і стріляєш.
Але наприкінці березня Ігор, повертаючись із бойового рейду, потрапив з п’ятьма побратимами у засідку.
Так у його житті почалося російське пекло, що тривало 801 день. Спочатку його утримували на Бєлгородщині, потім перевели до Старого Оскола в Брянській області.
Далі — етап до Тули і, зрештою, крайня точка — в’язниця у Пакіно неподалік Владимира.
Скрізь, де він був, українських полонених нелюдськими тортурами знищували як фізично, так і психологічно. Їх щодня по-звірячому били, морили голодом, катували.
«Коли ведуть по коридору, в шаховому порядку стоять ці вертухаї — у тактичних рукавичках із гумовими, дерев’яними палицями, кийками, а на черевики прикріплені всякі металеві предмети, і цими всіма засобами вони нас б’ють, б’ють, б’ють, — пригадує полонений. — Після цього закидають у камеру».
Режим в сучасних рашистських ГУЛАГах нічим не відрізняється від сталінських. «Ранок починався о 6-й годині з команди «Підйом!» — каже Ігор. — Треба було співати гімн росії або просто стояти — залежно від установи. Після сніданку починалася процедура вранішньої «перевірки»: виводили нас у коридор і змушували сидіти «в чверть» — це навприсядки, протягом 30–40 хвилин, після чого ми різко мали вискочити в коридор. Там мали стати, розставивши ноги, а вони били по гомілках. Від болю ноги роз’їжджались, люди сідали у шпагат, у декого рвалися зв’язки, по-різному бувало. Штани рвалися — і вони за це теж били, тому що зашивати одяг було нічим, нитку з голкою не давали. Загалом наглядачі вишукували будь-який привід, щоб іще більше познущатися».
Щоденна прогулянка теж мала форму знущання. «Нас проганяли коридорами, сходами у прогулянковий дворик, який ми підмітали, — каже Ігор. — Потім ти знову заскакуєш всередину, а тебе б’ють, собаками цькують, собаки гавкають, кусають, і знову тебе б’ють. Один вертухай був, який любив надавлювати на очі. Усіх так мучив».
Це лише невелика частина тих знущань, від яких потерпають наші полонені. Деякі тортури страшно навіть описувати, оскільки ті й зі слів очевидців можуть довести до божевілля.
Зберегти психіку здоровою після пережитого досить складно, тому, повернувшись додому, Ігор Шишко заснував реабілітаційний простір «Пліч-о-пліч», де ветеранам допомагають реінтегруватися у цивільне життя.
Приниження від принижених
На якомусь етапі перебування в рашистських застінках Ігор почав замислюватися над тим, що з цими нелюдами не так. Вони ж вважають себе добрими, справедливими, здатними віддати власне життя за свободу російськомовних скрізь, де тим заважають бути як удома.
А ще проголосили себе єдино правильною нацією, що покликана очистити планету від розтлінного впливу Заходу. Такий собі священний православний джихад, керований московським патріархатом.
Але чому увесь потік ненависті на інакший світ вони через війну обрушили саме на Україну? Це питання Ігорю вдалося поставити кільком вертухаям, коли трапилася така нагода.
«А ви нас зрадили», — відповіли ті, не пояснивши деталей. Просто в їхній реальності існує зручна мислеформа, що дозволяє власну вину за кровопролиття перекласти на когось і при цьому вбивати далі.
Ветеранський простір «Пліч-о-пліч».
Фото Суспільного.
У цій історії важливий і вік. Як не дивно, але старші наглядачі рашистських концтаборів, які встигли побувати ленінцями, трохи гуманніші за тих, кого виховують вірними путінцями. Молоде покоління взагалі не знає жалю. Їх з дитсадка вчать ненавидіти, і це вже не виправиш. Вони впевнені, що так і має бути.
Навколишня атмосфера активно підживлює подібні установки. «У них сформувалася поліцейська держава, де вони з’їдають одне одного, — розповів Ігор «Харківському пресклубу». — Усіх спецназівців змушують нас бити і принижувати, підбурюючи на це. Але коли хтось із них, м’яко кажучи, перестарався, убивши полоненого, то приходять представники їхніх карних органів і беруть пояснення. А далі одне з двох — у порушників забирають або гроші, або свободу. Якщо ті не відкупилися, то стають такими ж в’язнями, як і ми. Тобто їх так само мордують. Насправді це якась дивна річ. Вони одне одного підбурюють і водночас одне одного з’їдають».
Порушення карної справи — це метод тримання народ в узді. Слабші повинні боятися сильнішого. Підвищити свій статус на болотах можна лише за рахунок знищення гідності іншої людини.
Отож принижені роблять усе можливе для того, аби примножити і посилити свої можливості для приниження інших і вибратися на верхівку. У кожній жертві поступово визріває кат, який виливає свою накопичену лють на тих, хто не може чинити опір.
Дізнавачі у рясах
Відповідаючи на запитання, а чому ж тоді вони вважають себе найдобрішими і найбільш гуманними з-поміж усіх людей, Ігор Шишко розповів таку історію. Якось полоненим дозволили поспілкуватися зі священниками московського патріархату в церкві. Почуте вразило його до глибини душі своїм заколисливим цинізмом.
«Троє священнослужителів намагалися нам донести, що Русь завжди відновлювалася, і цього разу буде точнісінько так, — переконували вони у своїх проповідях. — Тобто ми не праві в тому, що чинимо їм опір, і вони нам це ще доведуть. Ми не повинні воювати проти росії і захищати себе, а навпаки, повинні об’єднатися з їхніми воїнами і разом іти на Європу».
Мета цього походу сформована як чіткий план. На думку церковних ораторів, Польща — це їхня територія, яку в росії забрали через приниження, порушивши всі домовленості. Франції росіяни вже колись показали «кузькіну мать» і обов’язково повторять пройдене.
З частини Німеччини вони теж пішли через невиконання угод, тому «визволителі» мають забрати своє. Про території колишніх радянських республік і говорити нічого. То все їхнє апріорі, і цей факт обговоренню не підлягає.
За словами Ігоря, промови священників лилися красиво, мелодійно, як пісня. Тією піснею було легко пройнятися, надихнутися, зачаруватися. Вона буквально вимикала мозок і вводила слухачів у благоговійний транс.
А потім їх запрошували до сповіді із запитанням: «Ну що, сину, мій, де ти служив? Скількох убив?». Отримана інформація потрапляла на стіл до адміністрації концтаборів, після чого з полонених здирали шкіру нелюдськими побоями, перетворюючи їхнє життя на ще більш пекельне пекло.
Висновок з пережитого напрошується лише один. «Їхня церква — це організація, яка не має жодного стосунку до Господа Бога і взагалі до чогось святого, — переконаний Ігор. — Це просто ще один відділ карних органів на кшталт радянського КДБ, а тепер ФСБ. Нічого не змінилося. Вони й далі відпрацьовують свою систему впливу».
Прозріння зачарованих
На жаль, під вплив казок про чудесну країну потрапило багато і жителів України. Їхня віра в міфічну праведність росії, можливо, навіть сильніша за ту, що притаманна кремлівському електору. Запрограмовані на вічне щастя росіяни бодай періодично помічають різницю між телевізійними байками і реальним життям. А наші люблять країну своєї мрії, без перебільшення, ірраціональною любов’ю.
Ігор, зокрема, розповів про лікаря вищої категорії з Харківщини, якого забрали просто з дому. У концтаборі він зустрічався з ним кілька разів, оскільки в’язнів постійно тасували по камерах. Так ось, спочатку цей чоловік продовжував жити ілюзією.
Він брав до рук газету «Красная звєзда», яку роздавали полоненим з виховною метою, і захоплено розповідав, як любить форму російських солдатів і як обожнює все, що є у цій країні. Він також не приховував, що ненавидів українські «гради», бо ті били по «визволителях».
Цей рожевий морок у його голові не розвіявся навіть після того, як вертухаї тортурами довели свого симпатика до повного відчаю. «Так вони ж просто звірі, це ж якісь нелюди, — шепотів у відчаї той і одразу ж виправдовував їхні дії. Мовляв, наглядачі ні в чому не винні, бо їх запрограмували проти нас. Вони просто не розуміють, що творять».
Насправді ж, за словами Ігоря, росіяни ненавидять нас генетично, і це вже доведений факт. Причому в такий же спосіб їх запрограмували і на ненависть до американців, про що свідчить історія 72-рiчного Стівена Габбарда, з яким Ігор Шишко перебував якийсь час в одній камері. Цей чоловік приїхав до Ізюма викладати англійську мову, звідки й потрапив у полон. Після нелюдських катувань московський міський суд засудив його майже до 7 років колонії за звинуваченням у найманстві.
Рідні намагалися повернути затриманого додому, піднявши галас в іноземній пресі. Серед аргументів, які вони наводили для розчулення кремлівського судочинства, був і такий: Стів Габбард завжди мав проросійські погляди. Але це зізнання, на жаль, ніскільки не допомогло засудженому вийти на волю, бо рашисти вважають, що американців і українців треба просто вбити. Завтра образ ворога може змінитися, але «святе» місце вільним пробуде недовго.
.png)
