Стратегія безпеки чи стрес-тест? «Втомлений гарант» світопорядку вмиває руки

Нас сорок років годували казочкою про «ліберальний світовий порядок». Права людини, демократія, «ніколи знову», НАТО як сім’я, ЄС як партнер. NSS-25 знімає цей старий заяложений декор, як дешеву новорічну мішуру.

 

Під ним — холодний метал голої конструкції: «Ми будемо захищати те, що нам вигідно. А те, що вам болить, — це ваші особисті труднощі».

 

Стратегія безпеки США раптом стала схожа на текст угоди з банком: «Клієнт погоджується, що Банк не несе відповідальності за обставини непереборної сили, включно з росією, Китаєм, мігрантами, вашою географією та вашою наївністю».

 

Америка дивиться на карту й чесно собі каже: 

 

— Західна півкуля? Наш двір.

— Китай? Дорогий конкурент, з яким можна торгувати й одночасно лякати виборця.

— Європа? Старий проблемний родич, який хоче грошей, поваги і ще, бажано, охорони.

 

І тільки Україна стоїть у коридорі історії, як той студент, якому ректор колись особисто пообіцяв: «Якщо що, ми тебе не кинемо». А потім змінився ректор. І почалося: «Ну ти ж розумієш, часи змінилися, бюджети обрізали, та й ти вже дорослий».

Цей документ написаний у стилі дорогого політичного копірайтингу. Там дуже багато слів про «силу», «відродження», «гордість», «цивілізацію». І дуже мало — про конкретні зобов’язання. Основна логіка: 

 

1. Ми все ще найсильніші в світі.

2. Але тепер ми нікому нічого не винні.

3. Якщо ви хочете, щоб ми вам щось винні були, — платіть, голосуйте правильно і не заважайте нам любити себе.

 

Ще вчора в стратегічних документах США було слово values — цінності. У NSS-25 на перше місце виходить слово burden — тягар. Європа — тягар. НАТО — тягар. Війна в Україні — тягар.

 

Лише одне не тягар — внутрішня американська політика, де треба на кожних виборах доводити виборцю, що саме ти, а не конкурент, сильніший саме тим, що менше за всіх обіцяєш іноземцям.

NSS-25 з ніжністю розповідає про те, що Європа має «відновити цивілізаційну волю». Переклад з дипломатичної на людську: «Хлопці, у вас тут ліберали, мігранти, ЛГБТ, зелені, бюрократи й пацифісти — ви взагалі збожеволіли? Де ваші танки, ваша нафта і ваша ненависть до чужих?».

 

Стратегія ніжно підштовхує ЄС до моделі «Європи націй». Не тієї, про яку мріяли батьки-засновники Союзу, — з рівною гідністю держав, спільним ринком і спільною безпекою.

 

А до тієї, яку обожнює кремль: розшматований континент із десятками «суверенних» урядів, кожен з яких торгується окремо.

 

Угорщина будує «спеціальні стосунки». Німеччина три роки думає: танк — це зброя наступу чи предмет інтер’єру? Франція — у постійному пошуку «стратегічного діалогу» з усіма, включно зі своїм власним его.

 

Американська стратегія дивиться на цей цирк і робить висновок: «Ну вони ж не хочуть бути дорослими. То хай тоді будуть націями. Нації — це просто. З кожною можна домовитися окремо. Про газ. Про базу. Про санкції. Про свій маленький Віденський конгрес».

 

Європа націй — це не проєкт свободи. Це проєкт «знижок на дрібний гурт для великих гравців».

Україна в логіці NSS-25 — незручний, але показовий кейс. Це як той знайомий, якому ти публічно допомагав бити грабіжника, а потім почав тихенько шепотіти: «Слухай, може, вже досить махати тією арматурою? Давай якось красиво розійдемося, а? Бо сусіди втомилися». Тут немає формулювання «ми з Україною до перемоги». Є розмите «ми за мир і стабільність». Проблема в тому, що «для жертви агресії мир без перемоги — це просто інша форма поразки». А для великої держави мир без перемоги — приємна можливість сказати: «Ми всіх примирили. Якщо комусь не подобається — це ваша внутрішня справа».

Україні NSS-25 малює три виходи, і всі — з пастками: 

 

1. «ЄС + НАТО».

Єдиний варіант стійкості. Але він вимагає волі Європи, якої немає, і відсутності права вето в тих, хто мріє домовитися з путіним за рахунок чужих кордонів.

2. «ЄС без НАТО».

Золота клітка без замка. Соціальні стандарти, відбудова, гранти. І поруч — сусід, який не визнає сам факт вашого існування.

3. «Гарантії без членства».

 

Меморандуми, двосторонні угоди, «історичні заяви». Ми це вже проходили. Воно називалося Будапештським меморандумом.

 

NSS-25 чемно натякає: «Україно, ми в тебе віримо, але, якщо можна, не треба робити з нас заручників власної принциповості. Світ складний, вибори дорогі, ракети теж не безкоштовні».

До Китаю стратегія підходить обережно, як бізнесмен до постійного контрагента: «Ти, звісно, конкурент, але ж ми стільки заробили разом. Не сварімось публічно». Китай у NSS-25 — це «не диявол, а незручний партнер».

 

Занадто великий, щоб ігнорувати. Занадто потрібний, щоб демонізувати до кінця. Америка хоче з Китаєм одночасно двох речей:

 

* використовувати його як жупел для своїх виборців («якщо не я — нас з’їсть Пекін»);

* і мати відкритий канал переговорів, аби час від часу міняти поступки на «стратегічну стабільність».

 

Це, звісно, чудово виглядає на схемі. Але є нюанс: Китай не грає в «стабільність». Китай грає в «тихе розширення». Доки у Вашингтоні пишуть красиві формули про «кероване суперництво», Пекін купує порти, будує дороги, вклинюється в Африку, Латинську Америку, Балкани.

 

У цій грі NSS-25 виглядає як стратегія людини, яка хоче схуднути, але принципово не відмовляється від десерту: «Ну давайте просто домовимося, що я їм торт усвідомлено».

Найцікавіший атракціон у всьому документі — це розділ про росію. Він написаний так, ніби його редагували адвокати, які бояться образити підсудного. Жодних «поразка має бути доведена до кінця».

 

Жодних «повернення захоплених територій — умова стабільності». Замість цього — формулювання в стилі: «стримування ризиків», «запобігання ескалації», «довгострокова стабілізація регіону».

 

Переклад простий: «Ми боїмося, що путін зірветься з ланцюга. Давайте якось його не злити. І взагалі, може, ви там якось між собою домовитеся, а ми потім підпишемо фінальний акт». 

 

Проблема в тому, що «росія не грає в «стабілізацію»», вона грає у «відновлення імперії». У її книжці правил узагалі немає розділу про чесні компроміси. Є тільки натиск, шантаж і паузи для перегрупування. NSS-25 намагається будувати світ, де всі великі гравці погоджуються на «сфери впливу». Китай — там, Америка — тут, росія — трошки там, але не дуже. 

 

У цій схемі Україна знову випадає в роль жертви, яку кладуть на стіл як «фактор стабільності». «Ну от дивіться, ми трохи скоригували лінію фронту, трохи розмінували ринки, трохи зняли санкції — це ж компроміс, правда?». Ні. Це **позолочена капітуляція**.

Якщо відкинути всю геополітичну мішуру, NSS-25 — це документ про втомлену імперію, яка хоче на пенсію, але при цьому боїться втратити статус.

 

Америка каже світові: 

 

— Ми не хочемо більше бути глобальним поліцейським. 

 

Світ чемно відповідає:

 

— Добре. Тільки скажіть, хто замість вас?

— Ну, може, Китай?

— Серйозно?

— Ну тоді, може, регіональні лідери?

— Ті самі, що не можуть домовитися про ціну газу?

 

NSS-25 — це не план. Це «емоційна реакція країни, яка одночасно боїться і падіння, і відповідальності за інших». Вона хоче зменшити вплив, не втративши контролю. Скоротити зобов’язання, не віддавши важелі. Позбутися «вічних війн», не визнаючи поразки там, де вже не пахне перемогою.

У цьому новому театрі Європі відведено роль недорозвиненого підлітка: «Ви вже достатньо дорослі, щоб платити за власну оборону, але ще занадто незрілі, щоб мати власну стратегію без нас».

 

Україні — роль «надто принципового родича», який заважає всім вести «гнучку дипломатію» з кремлем. Китай — «складний партнер». Росія — «проблемний сусід».

 

Лиш Америка — «втомлений гарант», який усе ще хоче вирішального слова, але дедалі менше хоче платити за нього. У цьому сенсі NSS-25 — це не кінець американської ери.

 

Це кінець американської «легенди» про себе: про добру наддержаву, яка завжди приходить на допомогу демократіям, бо «так правильно». Тепер усе чесно: «Америка допомагає там, де їй вигідно». Просто раніше вона соромилася це написати.

Україні це все говорить про одне: ми офіційно вступили в епоху, де не існує «автоматичного Заходу». Є конкретні країни, партії, еліти, групи впливу, виборчі цикли. Одні люблять свободу, інші люблять газ.

 

Одні бояться росії, інші бояться втратити експорт у Китай. NSS-25 чесно фіксує: Америка більше не збирається зшивати цю ковдру інтересів. Кожен — за себе. Максимум — тимчасова коаліція за конкретне голосування, пакет, контракт.

 

Отже, наша стійкість — це не розчулене «ми з вами», а холодні, юридично забетоновані, фінансово підкріплені зобов’язання. Без НАТО й ЄС ми — просто привід для чужих памфлетів і самітів.

 

З НАТО і ЄС ми — головний політтест на те, чи здатен Захід хоч раз у житті довести війну до чесного фіналу. NSS-25 не любить чесних фіналів. Вона любить «стабілізацію».

 

Значить, наш обов’язок — зірвати їй цей сценарій. Спокійно, вперто, системно. Щоб одного дня в іншій стратегії безпеки — американській, європейській, нашій — було написано не тільки «як нам вижити», а й «кому виставити рахунок за всі ці «перехідні епохи». 

 

Володимир ЦИБУЛЬКО