Упродовж тривалого перебування України у московському ярмі злочинно-людожерська влада деспотичної імперії зла (царська й комуністична) люто гнобила наш позбавлений національно-політичних прав бездержавний народ.
Знущання й терор кремлівської кліки досягли величезних масштабів у ХХ столітті, коли московсько-більшовицькі окупанти, реалізовуючи в Україні нежиттєздатну, утопічну теорію ленінізму, проводили над нашим народом злочинні експерименти — політичні, соціальні й економічні.
Це насильницька колективізація, що супроводжувалася пограбуванням селянства і Голодомором. Проводячи розкуркулення, комуністи намагалися досягти кількох цілей. Найголовніші — позбавити селян-власників майна, передусім засобів виробництва: землі, худоби й реманенту.
А також права розпоряджатися виробленою продукцією. З вільних господарів комуністи намагались перетворити мільйони людей на пролетарів — безправних осіб, фактично на кріпаків, які примусово за мізерну нагороду працюють на більшовицьку державу.
Друга мета ворога — зламати опір хліборобів грабіжницькій, антиукраїнській політиці окупаційного режиму.
Отже, йшлося про економічне, політичне й духовно-ідеологічне поневолення українського народу.
Розкажу про дві події. Учасником першої був сам, про другу розповів мій батько.
Комуністи заперечували Голодомор в Україні
На початку двотисячних років працюючи у Верховній Раді, різною мірою був знайомий з багатьма тодішніми нардепами. Моє робоче місце було в кабінеті навпроти приміщення депутатської фракції комуністів. Тому щодня бачив Петра Симоненка, голову КПУ. Хоча не були знайомі особисто, але віталися при зустрічах. Відповідно до правил поведінки інтелігентних людей.
Пам’ятаю розмову з Симоненком після ухвалення Верховною Радою закону, який визнавав геноцидом комуністичної влади проти українського селянства вчинений цілеспрямовано Голодомор — трагічні події 1932—1933 років, що призвели до загибелі мільйонів наших співвітчизників, передусім селянства. Тоді я запитав очільника у той період іще, на жаль, не забороненої партії в Україні: чому комуністи голосували проти закону, адже більшість із них — українці, тому повинні бути патріотами, знати правдиву історію нашого народу, відстоювати його національні інтереси.
Спочатку Симоненко (нічого не знаючи про мої політичні погляди й життєвий досвід) повівся дуже зверхньо. Розмовляв так, неначе перебуває в середовищі слухняних, легковірних і малограмотних компартійців. Категорично заявив, що ніяких голодоморів в Україні ніколи не було. А всі розмови про злочини сталінізму, які спричинили загибель мільйонів людей, — вигадки націоналістів, антикомуністів та інших ворогів народу, які поширює буржуазна пропаганда. Стверджував, що всі документи, свідчення потерпілих та очевидців Голодомору — фальшивки і брехня «антирадянщиків». Мета ворогів — спаплюжити комуністичну ідею й досягнення соціалізму, підірвати віру в ленінізм і посварити українців з «братнім» російським народом.
Мені довелося делікатно зупинити лідера комуністів, запропонувавши задля пошуків істини вести діалог, бо тільки під час розмови на рівних він почує те, про що, напевно, не знає. Отримана інформація мала б допомогти йому, багаторічному діячеві прислужницьких комсомолу і компартії, поповнити знання й розширити світогляд. Симоненко погодився послухати.
Бабця, батько й мати розповідали про репресії
Я розповів, що чув про страшний Голодомор іще в ранньому дитинстві, коли навіть не уявляв, що це таке. Про події періоду колективізації багаторазово розповідали мої бабця, батько і мати. А також наші сусіди. Всі вони були свідками грубого насильства комуністичної влади і різною мірою потерпіли від репресій.
Згадували про розкуркулення, яке супроводжувалося пограбуванням селян, диким свавіллям комуністичної влади, збиткуванням і наругою над безправними людьми. Розповідали про важку працю в колгоспах, високі податки, про бідність, життя впроголодь і велику смертність земляків.
Згодом про репресивну політику влади я дізнався більше. Працюючи в 1992—1996 роках відповідальним секретарем комісії з поновлення прав реабілітованих, знав розповіді декількох сотень людей — свідків і потерпілих від колективізації, розкуркулення та інших репресій комуністичної влади. Ознайомився з архівними документами.
Тому наводив Симоненку конкретні факти з конкретних сіл Київської та Хмельницької областей, у яких іще проживали свідки Голодомору. Пропонував разом з ним поїхати до тих стареньких людей, щоб почути й записати їхні розповіді.
Оскільки розмова затягнулася, до нас підійшли кілька депутатів, переважно комуністів (можливо, щоб запобігти переростанню дискусії в бійку, хоча ми обидва поводилися стримано), й уважно слухали.
Негода не винна
Проте Симоненко почав хитрувати, навіть брехати. Казав, що в роки колективізації в Україні були дуже несприятливі погодні умови. Через дощі або посуху було зібрано мало зерна, тому в деяких місцевостях виник дефіцит продовольства.
Але не відповів на моє запитання, чому нестачі продовольства не було на території Західної України, зокрема, на Волині, Тернопільщині, Львівщині, що до 1939 року перебували у складі «буржуазної» Польщі? Там українці не вмирали від голоду.
Також я нагадав Симоненку, що документально підтверджено: у роки колективізації і Голодомору погодні умови на території всієї України були однаково сприятливі для селян. З якої ж причини на наших землях, які входили до складу урср і ссср, від недоїдання померло кілька мільйонів людей?
Гірка пам’ять дитинства. Київський пам’ятник безневинним жертвам голодоморів.
Фото «України молодої».
І додав: трагічні події відбулися тому, що окупаційна комуністична влада руками місцевих посіпак (серед них були зрадники, люті вороги України, але переважали сільські люмпени, нероби і п’яниці) реквізувала в людей усе продовольство. І прирекли їх на голодну смерть.
Ще продовжив: на території Західної України, де існував «буржуазний» лад й українці зазнавали великих утисків на національному ґрунті, комуністи не мали влади й не проводили колективізації. Тому там ніколи не було дефіциту продовольства й голодоморів.
Правдивість моїх слів підтвердить уродженець Волині, член вашої фракції Адам Мартинюк, сказав я тоді. До 1939 року його діди й батьки жили в «буржуазній» Польщі. На її території не було ні Голодомору 1932—33 років, ні голоду 1947 року. Оскільки комуністи не мали там влади, ще не зігнали селян до колгоспів й не влаштовували над людьми жорстоких соціальних експериментів.
Злочинна арифметика Леніна і послідовників
Мій висновок дуже розлютив Симоненка. Під час розмови до нас підійшли кілька нардепів-комуністів. Вони стали свідками програшу свого лідера в дискусії. Ніби виправдовуючись, співрозмовник сказав: нашій партії потрібно було, незважаючи на величезні жертви, за всяку ціну побудувати соціалізм. Задля майбутньої перемоги світової пролетарської революції.
Я не стримався і сказав: «Невже ви як розумна людина справді згодні зі злочинцем Леніним, який писав: «Мені наплювати на багатомільйонні жертви революції (отже, на всіх українців?!). Тому нехай у розпаленій ними світовій війні загине дев’яносто відсотків людства, зате ті десять, які вціліють, житимуть при комунізмі. Оце головне».
Мало ймовірності, що послідовник тоталітарної партії дослухався до моєї поради, однак я тоді сказав: «Пізнайте істину, Петре Миколайовичу! Вона визволить вас від помилкових суджень».
Симоненко не знав що сказати, зблід, почав задихатися, його губи посиніли. На лобі виступив піт. Він заточився і мало не впав. Від нього пішов негарний запах. Мені стало лячно, що співрозмовник знепритомніє і впаде на підлогу. Але члени фракції підхопили свого лідера під руки і швидко повели до кабінету. Кілька днів його не було в парламенті. Після описаної події він перестав зі мною вітатися. А депутати-комуністи ще тривалий час люто, зловороже поглядали на мене.
«Родіна-уродіна» зі Сталіним
Друга історія така. Під час гітлерівської окупації України мого батька у віці п’ятнадцяти років примусово вивезли на роботу до Райху. Після звільнення військами США міста, де перебував, він мав можливість їхати до Франції. Туди його кликав француз-пілот, літак якого був збитий, а він потрапив у німецький полон і перебував у таборі.
Батько відмовився, бо дуже хотів додому, щоб скоріше побачити матір і брата, про долю яких нічого не знав понад три роки. Через молодість і недосвідченість повірив радянським агітаторам, які закликали полонених і примусово вивезених ґастарбайтерів повертатися з переможеної Німеччини додому. Бо в ссср їх «ждьот родіна-мать і батько-сталін», чекають «свобода, щастьє і лучшая жізнь».
У числі багатьох сотень українців батько пішки пройшов пів Німеччини і всю Польщу. Колона оминала міста й села. Легко одягнені люди ночували в полях. Їх погано годували, тому ті, хто був слабкий і виснажений, вмирали.
Після перетину польсько-радянського кордону «родіна-уродіна» не дала свободи тим, кого чотири роки тому, ганебно відступаючи, залишила на поталу Гітлеру. Нікого не відпустила додому. Натомість, усупереч обіцяній свободі, у Бресті всіх «синовєй-дочерєй», неначе худобу, рабів чи злочинців, конвоїри позаганяли до холодних дощаних вагонів. Які, можливо, навмисно, не були вичищені від бруду, що залишився після перевезення коней.
У вагонах не було жодних меблів. Ні стільців, ні лав, ні столів. Тому всі «пасажири» лежали на гнилій соломі. Дуже мерзли, оскільки почалася осінь. Ні теплого одягу, ні ковдр ніхто не мав. Крізь вузенькі заґратовані віконця ледве проникало світло.
Перевиховували ґастарбайтерів на півночі Уралу
Днів через десять батька разом з десятками інших «самих свабодних в мірє людєй», неначе рабів, привезли в місто Златоуст, що на півночі Уралу. Незважаючи на кінець вересня, там лежав сніг і стояли морози.
Батько майже два роки працював на металургійному комбінаті. Умови праці і проживання нагадували в’язничні. Існувала карткова система. За мізерну платню можна було купити на базарі три глевкі хлібини.
Від важкої праці, голоду й холоду люди часто хворіли. Декілька батькових знайомих, які пережили важкі поневіряння у німецькій неволі, вмерли від хвороб і шкідливих умов праці на «родінє».
Правовий статус примусово привезених на завод був незрозумілий. Формально всі були вільними людьми, оскільки проти них не було порушено кримінальні справи. Ніхто не був за ухвалою суду позбавлений волі чи обмежений у конституційних правах.
Але за кожної нагоди колишнім ґастарбайтерам нагадували, що вони — підозрілі особи, оскільки «добровільно» приїхали в Німеччину і працювали на ворога. Під час перебування в окупації, а потім від американців, які їх звільнили, пройнялися антирадянською пропагандою. Тому повинні викинути «буржуазну дурь» з голів і важкою працею віддячити «рідному сталіну» за «звільнення від капіталістичного ярма».
Людям заборонили самовільно відлучатися із заводського гуртожитку, писати родинам, де працюють і проживають. Пояснили, що додому відпустять після розпорядження уряду.
За трудодень давали жменю зерна
Після майже двох років праці на металургійному комбінаті батькові надали місячну відпустку і він приїхав у село до матері, якої не бачив понад 5 років. Був серпень, пора жнив. Щоб мати відпочила від каторжної роботи, він за згодою бригадира ходив замість неї працювати на колгоспному току. Там жінки сушили і провіювали зерно пшениці. Потім у полотняних мішках чоловіки підводами вивозили його на залізничну станцію. Звідти ешелонами збіжжя доставляли в «закрома родіни».
Якось спекотного серпневого дня до селян, які працювали на току, підійшли голова колгоспу і прибулий з райцентру секретар райкому компартії. Пикатий і пузатий райкомівець, глянувши на великі купи зерна, по-московськи з сильним українським акцентом спитав: «Как настроєніє, как работаєца, таваріщі калхозніци? Нє обіжаєт вас прєдсєдатєль?».
Усі мовчали, похнюпившись. Але одна з жінок, вдова з трьома дітьми (її чоловік і брат загинули на війні) сміливо сказала: «До роботи ми звичні. Щодня з ранку до вечора працюємо на полі й на колгоспному току. Не маємо часу, щоб свої городи обробити й дітей доглянути. Колгосп за роботу не платить ні копійки. На трудодень виписує жменю зерна. Нема з чого дітям хліба спекти і каші зварити. Плачуть, їсти просять. Скажіть голові, щоб давав більше зерна на трудодень. І щоб податки зменшили, бо не маємо чим платити».
Голова колгоспу, слухаючи скарги працівниці і справедливі її вимоги, мовчав, потупивши очі. Не заперечував і не виправдовувався. Секретар райкому кривився, покашлював, люто поглядаючи з-під лоба на сміливу селянку. Потім грізно сказав очільнику колгоспу: «Нєхарашо поступаєш, прєдсєдатєль, нє по-партєйному. Людєй абіжаєш, про дєтішек нє беспокоішся». Й після слів «а ви, таваріщі, бистрєє работайтє, ми ва всьом разбірьомся» пішов до колгоспної контори. Навіть не попрощався з людьми. Через пів години райкомівська бричка поїхала геть. І ніхто з колгоспників не вірив солодким словам компартійного секретаря.
Понад 70 безневинних жертв тільки в одному малесенькому селі
Наступного дня дружина голови колгоспу (вчителька сільської школи, але влітку, особливо під час жнив, нарівні з усіма працювала на колгоспному току) розповіла таке. У кабінеті голови секретар райкому, випивши склянку міцного самогону і з’ївши кільце домашньої ковбаси, гахнув кулаком по столу й люто накинувся на її чоловіка.
Українською мовою, але з кацапськими матюками кричав: «Чому це ти людей розпустив, що не бояться відкрито виступати з антипартійними промовами? Хто ця язиката баба, що вимагала збільшити оплату й виступала проти податків? Це ж ворожі, антипартійні заклики. Ці люди повинні мовчати і працювати. Й дякувати геніальному сталіну і рідній партії за звільнення нашого народу і світу від фашистського ярма. Головне наше завдання — за всяку ціну допомогти братнім партіям Європи прийти до влади і збудувати соціалізм у їхніх країнах. Зрозумів? Для того, щоб сусідні народи відчули переваги соціалізму, маємо допомогти їм продовольством. Самі будемо бідувати (наш народ перетерпить голод і холод), але класових братів нагодуємо. Всі ми нині працюємо задля перемоги світової комуністичної революції».
Виселення через відмову вступити в колгосп. Село Удачне Гришинського (тепер Покровського) району Донецької області, початок 1930-х.
Фото Марка Залізняка з родинного архіву Володимира Залізняка, онука фотографа.
Випивши ще одну склянку самогону, райкомівець завершив словами: «Якщо все провіяне зерно, яке лежить на току, ще сьогодні не вивезеш на залізничну станцію, будеш виключений з компартії. Як саботажник і ворог народу підеш під суд». Після погроз, не подякувавши за частування, не попрощавшись, секретар райкому сів у бричку й поїхав геть.
1947 року, за словами очевидців, у с. Тернавка Антонінського району Камянець-Подільської області від голоду і хвороб померли понад сімдесят осіб, більшість із них — діти.
Анатолій КОВАЛЬЧУК, у 1992—1996 роках відповідальний секретар комісії з поновлення прав реабілітованих
