Відомо, що, аби врятуватися від сталінських репресій, Павло Тичина написав вірш «Партія веде». Він став порятунком для поета. Ідеологічний текст у радянські часи додали до шкільної програми.
Не менш популярною в часи примусу возвеличувати тоталітарних вождів була «Пісня про Сталіна» на слова Максима Рильського, яку він написав, відчуваючи холод тотального терору, який ось-ось мав знищити і його самого.
Про історію з Максимом Тадейовичем та його «піснею» у період горбачовської «гласності» я почув від сина першого секретаря ЦК КПРС 1953—1964 років Микити Хрущова — Сергія. Він був конструктором та вченим у галузі ракетно-космічної техніки, згодом виїхав до США і став політологом.
Син свого часу першої особи в червоній імперії, варто зауважити, зберіг людські чесноти, успадковані ним, очевидно, насамперед від матері-українки Ніни Петрівни. Він зустрічався з киянами у клубі авіаційного заводу на Святошино. Зал був переповнений.
«Одного разу, — розповідав Сергій Микитович, — Хрущов, який був тоді першим секретарем ЦК КП(б) України, зібрав поетів і композиторів, посадив усіх на пароход і сам з ними здійснив подорож по Дніпру».
На одній із зупинок мандрівники раптом почули із села, розташованого на березі, пісню про Сталіна, яка стала на той час уже модною. Максим Рильський написав текст, Левко Ревуцький — музику, пісню виконали по радіо, і вона «пішла в народ».
За деякий час у кабінет до Хрущова приходить Балицький, тоді всесильний головний чекіст-терорист в Україні, і просить дозволу розстріляти «врага народа» Рильського. Микита Сергійович тут же набирає Сталіна і говорить, що Максим Рильський написав пісню про Сталіна і пісня стала народною. «А зараз у мене в кабінеті сидить Балицький, — розповів Микита Сергійович, — і просить дозволу розстріляти автора тепер уже народної пісні про Сталіна».
«Скажітє етому дураку Баліцкому, пусть нє лєзєт нє в свої дєла!» — відповів розлючений «вождь».
Максим Тадейович був врятований, а розстріляли згодом самого Балицького.
Треба зазначити, що поет Рильський користувався неабиякою повагою у партійного секретаря Хрущова. Його син розповідав, що заслуга саме Максима Рильського в тому, що оперні постановки на сцені театру в Києві співали українською мовою. Поет був блискучим перекладачем творів з італійської, німецької, французької та московитської мов на українську.
Варто нагадати, що опери українською на сцені столичного театру українською йшли до 1978 року, а потім чиїсь інтереси перемогли святе мистецтво.
Пам’ятаю 1957 рік. Тоді я, студент сільськогосподарської академії, жив на квартирі неподалік будинку Максима Рильського у Голосієві. Часто бачив Максима Тадейовича, але ніколи до нього не підходив. Хоча на той час я вже відчув потяг до опери (в перекладі означає «мистецтво»).
Того року я відвідав оперний театр, де давали «Фауста». Виконавцями були блискучі майстри: Фауст — Володимир Тимохін, Маргарита — Зоя Христич, Валентин — Дмитро Гнатюк, Мефістофель — Олександр Чулюк-Заграй, диригент — Веніамін Тольба.
Опера йшла не німецькою мовою, як тепер, а українською в перекладі Максима Рильського.
Запам’яталася пісенька веселої юрби: «Хочеш пива чи вина,//Наливай і пий до дна!//Хто ж тікає від пиття,//Дурень буде все життя!».
Максим Тадейович надавав великого значення слову в оперному звучанні. «Співак повинен до дна розуміти і до дна відчувати, що він співає. Це стосується в однаковій мірі музики і слова. Тільки тоді, коли словесний текст і музична мелодія з’єднуються у співака в суцільну й нерозривну гармонію, ми маємо перед собою справді високе явище мистецтва, поставлене на службу народові. Слово й мелодія — два крила одного птаха, і лише одностайним їх змахом підіймається співак на осяйну верховину краси», — писав він у 1963 році.
Зараз опери йдуть мовою оригіналу, а в електронному рядку над сценою подається переклад змісту. Дмитро Михайлович Гнатюк, який тривалий час був і співаком, і головним режисером Київського оперного театру, говорив, що співаки, які не знають мов, так вимовляють слова мовою оригіналу, що працівники посольств, слухаючи їх, нічого не розуміють.
Наприкінці свого життя Максим Тадейович виступив з низкою публікацій у «Вечірньому Києві». Це були роздуми про життя, про його сучасників, зокрема про Амвросія Бучму чи Остапа Вишню; про завдання школи як потужного фактора виховання молодого покоління; про ідеал Людини.
Як святиню поет заповідав нащадкам берегти свою мову. Бо її, як колись, так і тепер, «Цареві блазні і кати//Раби на розум і на вдачу//В ярмо хотіли запрягти... І осліпити...».
Ми пишаємося нашою прекрасною мовою, ми любимо її — і ми повинні дбати про неї, бо вона — знаряддя людського розуму, бо вона — крила нашої пісні.
«Сучасний українець — це син нації, яка стоїть на верховинах світової культури!» — вважав Максим Рильський.
Борис ВАСИЛЬЧЕНКО
