Всеволод Чебодаєв: «В «Україні молодій» завжди зберігався стрижень українськості»

— Всеволоде, я пам’ятаю, що «Україну молоду» ви почали передплачувати зовсім юним хлопцем. Подібний інтерес для ваших ровесників-харківців, м’яко кажучи, не був типовим. Отож цікаво дізнатися, хто саме прищепив любов до україномовного контенту? Наскільки я знаю, ви навчалися у російській школі приміського Люботина. Та й у Харківському медучилищі, яке закінчили перед вступом до університету, навряд чи викладали предмети українською.

 

— А це, мабуть, від радіо, яке я постійно слухав. Там транслювали передачі з Києва, Харкова і Москви. Пам’ятаю, мене, ще малого, чомусь обурював той факт, що московські програми велися мовою, якою в нас не говорять на вулиці. Та й у родині дідусь із бабусею говорили переважно українською. Батьки, щоправда, пізніше перейшли на російську. Але я за допомогою передач із Харкова та Києва вивчав правильну мову, без суржика, і намагався бути схожим на дикторів.

 

У мене з’явилися навіть кумири серед ведучих, і згодом я почав не тільки слухати, а й робити передачі домашнього радіо. В нас удома постійно лунало: «Говорить Люботин, у студії диктор Всеволод Чебодаєв», і пішло-поїхало. Новини читали з газет, музичні програми — з платівок. Цікаво, що моє дитяче «Говорить Люботин» згодом волею випадку пролунало і в справжньому ефірі, адже саме мені випав шанс створювати люботинське міське радіо. Це було під час навчання.

 

З газетами була схожа історія. Якщо всі довкола передплачували «Правду», «Труд», «Ізвєстія», «Комсомольскую правду», то я батькам запропонував обрати наші українські видання — «Радянську Україну», «Молодь України», обласну «молодіжку» — «Ленінська зміна». Вони пішли мені назустріч.

 

І я відкрив для себе дуже сміливу газету «Молодь України». Тоді там публікували доволі сміливі статті й історичні розвідки про справжню, а не вигадану в москві історію України. Я давав ці газети читати сусідам, і згодом вони також почали передплачувати наші рідні українські видання.

 

Коли ходив до школи, то у нас понеділок починався з політінформації, на якій кожен по черзі розповідав про події минулого тижня. Я брав «Молодь України» і зачитував з неї статті. «Чому українською? Школа ж у нас російська», — казали мені.

 

«Ви не розумієте, відбулася дуже важлива подія, — іронізував я. — Тобто надцятий пленум центрального комітету комсомолу України! І саме про нього я хочу поінформувати, цитуючи офіційний орган центрального комітету комсомолу. А там українською мовою про це розповідається». І саме так зачитував, потроху українізуючи всіх».

 

— Словом, український код у вас прошитий з дитинства.

 

— Виходить, що так. Коли приїжджав до Харкова, то скуповував у кіосках україномовні журнали та інші газети, які ми не передплачували вдома. А коли прочитав у «Сільських вістях» новину про вихід «України молодої», то передплатив просто заради цікавості. Але газета мене, як-то кажуть, з першого номера звалила наповал своєю сучасністю та оригінальною подачею матеріалу. Сьогодні читаю сам, потім передаю товаришу, а далі родичам у Близнюки. 

 

Звичайно, в усі часи, у різні роки «УМ» певним чином змінювалась, але в ній постійно зберігається стрижень українськості. Від початку газета відстоює українську мову, українську ідею, українську історію. Ця тема мені теж дуже близька.

— Всеволоде, наскільки знаю, ваша, без перебільшення, яскрава кар’єра на радіо теж почалася з українського контенту. Правда, музичного.

 

— Так. Якось мій однокурсник по медучилищу Ашот Худаєв приніс на заняття касету. «Це піратська версія першого альбому дуже крутої української групи, — сказав мені. — Візьми перепиши собі, а потім на радіо віднесеш. Ти ж ніби з ним дружиш. Але давай заб’ємося, що вони не поставлять в ефір цю музику».

 

То був 1987 рік, радянська цензура, — кожне слово та кожну ноту затверджували в обкомі партії. Я вирішив ризикнути. З цією касетою пішов на Чернишевську, 22, де в Харкові був і є «Радіодім». Покликав музичних редакторів і кажу: «Ось у мене є ексклюзив, поставите його в ефір?». Вони забрали, а коли через деякий час прийшов по касету, мені кажуть: «Слухайте пісню найближчої суботи у найпопулярнішій програмі «Музична пошта». Це була пісня гурту «ВВ» «Танці».

 

Таким чином парі я виграв, бо, попри цензуру, таки поставили «крамольний» в СРСР рок. У загальноукраїнському ефірі я тоді «ВВ» ще не чув. Так з легкої руки Олега Скрипки й Ашота Худаєва, який потім став знаменитим травматологом, лікарем харківської футбольної команди «Металіст», я вперше потрапив на радіо. На жаль, Ашот помер у 2020-му.

 

  Ще про 80-ті... У фонотеці Харківського радіо з’являлися записи, які не звучали на той час у загальноукраїнському ефірі. Наприклад, записи Тараса Петриненка «Народний рух», «Лівобережна — правообережна». Звідки вони з’явились?

 

Адже всім відомо, що в Києві в Будинку звукозапису плівки були розмагнічені за наказом ЦК партії. Справді, в Києві їх не було, але вони були... в каталозі Всесоюзного радіо в москві. Ми їх офіційно там замовили — і... з москви їх нам надіслали... Ну хіба не телепні?

Всеволод Чебодаєв бере інтерв’ю у групи «Скрябін».

 

— А після університету ви одразу очолили мистецьку редакцію обласного радіо?

 

— То було творче об’єднання «Ефір», тижневик про культурно-мистецькі події на Харківщині й численні музичні програми. Я поставив умову, щоб, окрім програми на замовлення, звучала саме українська музика. Усіх вітчизняних виконавців, які приїздили на гастролі до Харкова, ми запрошували на запис інтерв’ю. 

 

Ще цікавий виховний момент я запровадив щодо української мови. Надихнула мене колега з Києва Антоніна Медвєдєва, яка вела суперпопулярний тоді «Експрес-концерт на замовлення» на радіо «Промінь». Але які тоді були запити? «У Свєткі Соколовой дєнь рождєнья», «Сіній туман похож на обман», «Колодєц, колодєц, дай води напіцца»... Були, звичайно, замовлення й українських пісень, це «Мамина вишня» й інші, проте мало.

 

Що ми зробили? Почали озвучувати в ефірі листи від фейкових слухачів з проханням поставити ту чи іншу україномовну пісню. Листи писали самі. Це, мабуть, той єдиний випадок, коли фейк був виправданим. Цим самим знайомили аудиторію з різними українськими виконавцями та створювали враження популярності української музики серед слухачів. Бо це ж програма на замовлення, це ж люди замовляють. Як-то кажуть, фейк на благо.

 

Ще було певне піратство в роботі, але теж на благо. Річ у тім, що ми виходили на першому каналі радіо, на дротовому мовленні й на ультракоротких хвилях. А це максимум 50 кілометрів від Харкова. Хтось якось сказав: а чого б нам не вийти на середніх хвилях? Це ж значно ширше покриття.

 

А річ у тім, що кабель, який ішов до потужних середньохвильових передавачів в області, проходив саме через приміщення нашого «Радіодому». І ось одного разу мікшером на пульті було виведено в ефір саме наш сигнал, звук якого тоді долетів якщо не до Далекого Сходу, то до Уралу точно.

 

З мовчазної згоди керівництва ми почали робити музичні ефіри, виходячи на середній хвилі 837 кГц. Робили програми про українську музику. І уявіть собі, листи приходили не лише з Західної Європи, а й з-за Уралу також. Вони слухали українську музику, ділилися своїми враженнями, щось просили поставити.

— Всеволоде, завдяки, зокрема, і вашій ініціативі сьогодні на вільній від окупантів Харківщині не лишилося населених пунктів, де б не приймалися програми «Українського радіо». Для прифронтового регіону це дуже важливо.

 

— Мені приємно, що я певним чином доклав до цього руку. Тут треба згадати, що до 2014 року ситуація була зовсім патовою з покриттям. Українське радіо на УКХ працювало лише в Харкові, а на ФМ з’явилося лише в Ізюмі, Куп’янську та Великому Бурлуці.

 

Свого часу, ще задовго до російсько-української війни, я бив на сполох у всіх соцмережах щодо засилля сигналу російських радіостанцій на Харківщині й відсутності належного покриття українських. Буквально до недавнього часу з Бєлгорода можна було слухати все що завгодно, від «Радіо росії» до «Маяка» й «Міра Бєлогорья».

 

Ці радіостанції мали потужності, були офіційно затверджені згідно з міжнародним планом «Женева» і пройшли свого часу міжнародну координацію. Україна як сусідня держава цю координацію росіянам робила, всі вони мовлять офіційно з потужністю 1-2 кіловати. А фактично, як мені сказали технарі, вмикають усі 10 кіловат. Тому пів Харківської області спокійно слухало російський сигнал. Це буквально до недавнього часу було.

 

Натомість Український державний центр радіочастот для українських каналів погоджував потужності 30, 50, 100 ват — і для Українського радіо зокрема. Що вони могли покрити? Нам казали: «Більше не можемо. Росія не погодила більшу потужність». Тобто Україна росіянам погоджувала, а росія Україні — ні. Не погодила, тож ми за законом не можемо збільшити потужність.

 

Радикально ця ситуація змінилася після широкомасштабного вторгнення, і допомогла змінити її Харківська ОВА. Зокрема, начальниця управління масових комунікацій Ярослава Бережна почала питати в УДЦР: а чому так, чому росіяни мовлять, а нам не можна? Ваші відповіді не приймаються, у нас війна, ніякі узгодження окупанта не потрібні. Чому не прораховуються нові частоти для Українського радіо?

 

Завдяки цим діям з 2022 року Українське радіо почало з’являтися у багатьох населених пунктах області. Також було збільшено потужності на існуючих частотах. До речі, саме Українське радіо було єдиним джерелом інформації на окупованих територіях регіону. Люди в Ізюмі ловили сигнал із Донеччини й дізнавалися правду, адже окупанти хвалилися, що вже захопили Київ і скоро дійдуть до Львова.