Далеко не всякий турист наважиться дійти до середини каплинцівського мосту.
Його довжина — близько 230 метрів. Це найдовший дерев’яний міст в Україні. Та справа не в розмірі, а у віці.
Місцеві мешканці збудували його ще у 1934 році, і з того часу дубові палі цієї переправи не міняли, тож опори втратили міць і не кожен наважиться пройтись по такому «подіуму».
Верхній настил за цей час міняли кілька разів, останній раз — років 30 тому. Та якщо при будівництві мосту дошки прибивали у два шари — впоперек і вздовж, то згодом — лише в один.
Настил, звісно, під дією природних факторів старів і зношувався. По ньому треба було ступати досить акуратно, щоб не провалитися вниз. А вниз летіти 2-3 метри! І за поручні не схопишся, бо їх давно немає.
Та й повужчав міст за майже століття. При будівництві його ширина сягала семи метрів — дві підводи могли розминутися. Тепер же — всього півтора метра.
Скільки ще судитиметься простояти цій унікальній рукотворній перлині України, сказати важко. Слава Богу, минулого року завдяки народній ініціативі міст отримав перспективу на продовження свого існування.
Ентузіасти не пошкодували вільного часу, меценти — коштів. Результатом їхніх зусиль став повністю оновлений дерев’яний настил.
Дубові палі забивала 40-пудова «баба»
Каплинці — невелике мальовниче село, що розкинулось на лівому березі річки Удай біля Пирятина Лубенського району на Полтавщині. Річка в цьому місці звивиста, утворює лимани, стариці та заболочені озера. Й через цю природну водну перешкоду шлях селян до міста більш ніж удвічі довший. В об’їзд — 15 кілометрів, а через міст — усього 6.
«За переказами, місцевий люд аж до початку тридцятих років минулого століття діставався іншого берега Удаю або на човнах, або по дерев’яних кладках, які перекидали у вузьких місцях річки та заплавах», — пригадує пенсіонерка з Каплинців Антоніна Кузьмівна Дементій.
Але масовий штучний голод, що почався в Україні, змусив селян узятися за будівництво надійної переправи, щоб було зручніше добиратися до міста, де можна було щось на щось виміняти чи скупитися. Вибрали місцину з найменшою течією й там почали забивати палі. Працювали ударними темпами, і вже за рік найкоротший шлях до базару в Пирятин був готовий.
Завдяки цьому «великому будівництву» Каплинці вижили. Адже всі, хто працював на спорудженні мосту, отримували продуктові пайки, в які входили борошно, гречані або просяні крупи, макуха, олія... У 1933 році в селі ніхто від голодовки не помер.
А міст із того часу став, можна сказати, дорогою життя для селян.
Як розповідає найстаріший житель Каплинців, 98-річний Іван Петрович Лебідь, по весні 33-го у прилеглих лісах спеціальна бригада розпочала заготівлю дубини для паль (свай) і поперечних балок-«подушок».
Чоловіки валили дерева за допомогою пилок-дворучок, обрізали гілки, вантажили кругляки на вози і перевозили на місце будівництва до річки Удай з обох берегів. На лівобережжі працювали мешканці сіл Усівка, Харківці, Білоцерківці, Прихідьки, Яцини, Богдани та інших. Всього було зайнято більше сотні душ.
Вивченням історії будівництва каплинцівського мосту свого часу займався покійний учитель історії з Пирятина і краєзнавець Анатолій Святогор, уродженець села Усівка. Йому вдалося задокументувати свідчення учасників тієї грандіозної за місцевими мірками події.
Свідки розповідали, що всі елементи конструкції мосту під керівництвом інженерів-будівельників готували на березі. А вже як Удай замерз, почали встановлювати палі спеціальною машиною — копером.
За його допомогою палі підіймали й встановлювали у заздалегідь підготовлені отвори у льоду. Забивали так званою «бабою» — підвісним молотом вагою 40 пудів (655 кг) — доти, доки вони не ставали на місце, тобто вже не йшли у глибину.
Ще один копер використовували для забивання паль-криголамів на основному руслі річки та окремих паль на болотистих ділянках, уздовж мосту. Їх встановлювали через кожні 8-10 метрів для розкріплення переправи, з метою запобігання коливань під час руху мостом.
За підрахунками, на будівництво мосту, який має 46 прогонів, пішло майже 600 дубів висотою не нижче 20 метрів.
Улітку та восени 1934 року з боку Каплинців збудували греблю. Створені бригади з мешканців приудайських сіл грабарками (місткі вози з високими бортами) спочатку возили ґрунт від старого цвинтаря й висипали в болото навпроти мосту. Пізніше ґрунт брали з солонців урочища Гуляєво, територія якого досі залишається в ямах.
По обидва боки мосту були зроблені пішохідні доріжки й обладнані поручні. А на обох входах встановили великі дерев’яні діжки з водою на випадок пожежі. За чистотою й порядком на мосту слідкував спеціально призначений доглядач.
Шкода, жодної світлини мосту тогочасного періоду не збереглося.
Дорога до «Каплинцівських Гаваїв» лежить через пересохлий Удай
«Удай пересихає. Його практично немає. Колись по центру річки, під мостом, судячи з карт, був навіть острів. Зараз усе заросло очертом, — із жалем говорить староста Каплинців Віра Шурхал. — Тут колись було два русла. Одного вже практично немає, та й друге — як калюжка. Востаннє їх чистили майже пів століття тому. А зараз війна, так і зовсім не на часі. Та воно й ремонт старого дірявого мосту був не на часі. Добре це чи погано, але в нього немає господаря. Тож його завжди ремонтували методом толоки. Бо якби довелося виготовляти проєктно-кошторисну документацію, то це було б дуже довго й дуже дорого».
Минулого року ідея зібрати толоку для заміни настилу прийшла в голову 40-річній власниці місцевої садиби зеленого туризму Жанні Мальцевій, яка виросла у Каплинцях.
«У нас на протилежному березі Удаю є розкішний пляж із піском, який ми називаємо «Каплинцівські Гаваї», — розповідає жінка. — Це улюблене місце відпочинку місцевих мешканців, особливо молоді. Того літа хлопці почистили і річку, й пляж. Узагалі краса була. Але добиратись туди старим мостом, який хитається під ногами, було ще тим викликом. З дитинства пам’ятаю: біжиш мостом, він хитається, ти втрачаєш рівновагу й падаєш у річку... Провалювалися, звісно, і не раз. Але нічого, всі випливали, ніхто не потонув. А за своїх дітей страшно. Дітлахи — місцеві й ті, яких батьки відправляють на канікули в село — безстрашно ганяють усе літо то на пляж, то на рибалку, а там дошки погнили, дірки великі утворились... Та і взагалі було боляче дивитися, як унікальна споруда розвалюється буквально на очах. Дуже хотілось її зберегти».
Пішохідний міст.
Своєю ідеєю Жанна поділилась зі знайомими чоловіками. Вони одразу ж нею загорілись. Підтримала й подруга Марина Шевчук, котра має таку ж активну життєву позицію, як і вона сама. І, заручившись підтримкою старости, почали діяти.
Про свою ініціативу розповіли в соціальних мережах, відкрили благодійний збір. Зізнаються, навіть не сподівались на таку підтримку. Люди жертвували хто 5, хто 5 тисяч гривень, причому не лише місцеві, а й з інших областей і навіть з-за кордону.
Поміняти палі ентузіастам було, звичайно ж, не під силу. То було б уже нове будівництво, а для такої надскладної роботи потрібні професіонали зі спецтехнікою й великі гроші. Але що могли, те зробили.
Жанна взяла на себе функцію організатора. Домовилася з лісником, аби дозволив напиляти потрібного розміру сосон і кілька дубів для поперечин, випросила у фермерів транспорт для перевезення обтесаних дерев, на пилорамі домовилась, щоб розпиляли їх на дошки, добровільним мостобудівникам забезпечила харчування...
Коли все було готове, одного літнього суботнього ранку група ентузіастів розпочала розбір старого настилу. Зібралися люди з Каплинців, Замостища, Вишневого, Леляків, Пирятина. Навіть із Києва один чоловік приїхав.
Почали з боку Пирятина. Працювали прихопленими з дому будівельними інструментами: віддирали прогнилі дошки, замінювали поперечні балки, робили новий настил... Прольот за прольотом. Усього 46. Кожен по 6, іноді 7 метрів.
І тільки дивувалися, що дубові палі, які простояли у воді з 1933 року, досі якимось дивом тримаються, адже всередині — пусті, часто не було куди цвяха вбити. Деякі з дощок після ретельної ревізії, якщо вони виявлялися ще міцними, повертали назад.
На ремонт пішохідного мосту добровольці витратили практично ціле літо, адже збиралися лише по вихідних. Основний кістяк становили шестеро активістів, до яких перемінно доєднувалися інші.
Один з учасників толоки — Анатолій Подобайло, доцент кафедри екології та зоології Навчально-наукового центру «Інститут біології та медицини» Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка, кандидат біологічних наук, за сумісництвом провідний науковий співробітник Національного природного парку «Пирятинський», на території якого розташований цей міст, називає тих, хто вніс свою лепту в реконструкцію переправи: лісника Володимира Куриленка, працівника пилорами Віталія Губаря, Анатолія Савченка і Максима Уткіна, які забезпечили цвяхами, Володимира Пономаренка, який надав найбільшу фінансову допомогу.
Старий настил, знесений на берег, селяни розібрали на дрова. Був один чоловік, який іще до ремонту хотів познімати з аварійного мосту дошки собі на топку, але односельці його зупинили. Більше ніхто не виявляв такого самоуправства.
П’яні не побоялись на «Уралі» їхати до дівок, а тверезі жахнулись своєму вчинку
Каплинцівський дерев’яний міст, за словами Віри Шурхал, ще в 30-ті роки спричинив інше будівництво — дороги-кам’янки, яку виклали від цієї переправи через ліс до ринку в Пирятині. На жаль, від тієї дороги не лишилося сьогодні й сліду, тож до міста веде тепер звичайна ґрунтівка.
А ще міст довгий час скорочував шлях вірянам, які мешкали на правому березі Удаю й ходили ним до церкви у Каплинцях. Навіть із Чернігівщини люди добиралися. Та у 80-х роках вже недіючу церкву зруйнували.
Пішохідний міст.
Колись, коли міст був міцним і широким, а транспорт — рідкістю, тут і «бобиками» їздили, і бричками, і мотоциклами з колясками.
На жаль, регулярного транспортного сполучення села з колишнім райцентром немає. Колись рейсовий автобус їздив сюди тричі на день, тоді — тричі на тиждень, а тепер лише по понеділках.
За майже столітній вік якими тільки легендами не обріс каплинцівський міст! Жанна Мальцева пригадує, що в дитинстві вона з однолітками, які всі були «піратами» й бойскаутами, шукали золотий скарб на дні Удаю. Бо від когось чули, начебто по мосту колись їхала карета з дорогоцінностями й провалилась. Хоча, може, то була машина-«полуторка»?
За словами Антоніни Дементій, така пригода дійсно була. Місцевий чоловік їхав вантажівкою через міст, коли він іще був проїзним, і перевернувся. Це був тут єдиний трагічний випадок.
Та найчастіше місцеві згадують про те, як у 1980-х роках солдати з Пирятина переїжджали по мосту до каплинцівських дівчат на «Уралі». Антоніна Кузьмівна божиться, що це чистісінька правда.
«Хлопці п’яні були. І їх серед ночі на подвиги потягнуло. А на ранок протверезіли й за голови схопилися. Самі повірити не могли, як їм удався такий небезпечний маневр. Назад уже асфальтівкою в об’їзд добирались. Ох і влетіло ж їм, мабуть, від начальства», — усміхається жінка.
Міст «пам’ятає» й серйозніші події. В 1943 році, коли відступали німецькі війська, він був зруйнований унаслідок вибуху. Після визволення Каплинців селяни поспіхом, за два дні, відремонтували його за допомогою двох понтонних переправ. Тож визволителі Пирятина рухались уже відновленим мостом.
Унікальна дерев’яна переправа продовжує слугувати людям далі. Вони як носили на базар вирощену городину й живність, так і досі ним носять. Мостом пролягає найкоротша дорога на роботу для багатьох, хто живе на лівому березі. Тутешні мешканці зазвичай влаштовувались на роботу в місті, найчастіше — на м’ясокомбінат чи на сирзавод.
Ним бігають по ліки в міські аптеки, влітку — на пляж, а восени — по гриби в сосновий ліс на протилежному березі. Хто пішки, хто з велосипедом у руках, а відчайдухи переїжджають на скутері...
Ось тільки людей тепер тут жменька зосталась — постійних мешканців душ до 300. Дітей дитсадківського віку вже немає і школа давно закрита. Десяток учнів, здебільшого дітей внутрішніх переселенців, які покупили хати в селі, автобус возить на навчання до Пирятина. Ото завдяки ВПО Каплинці ще молодяться. Жити ж тут можна. Газ є. Хто хотів — поробив у хатах усі зручності. Є ферма й магазин.
Туристи по теплу частенько навідуються — подивитися на рукотворне чудо, а якщо вистачить відваги, то й пройтись по ньому. Пирятинський національний природний парк організовує сюди екскурсії.
«На жаль, рано чи пізно цей туристичний магніт зруйнується. Бо немає в нього господаря. Він просто стоїть і чекає своєї погибелі, хоч як сумно це визнавати, — робить невтішний висновок Жанна Мальцева. — Дуже образливо. Коли ми його ремонтували, по всій Україні йшов такий розголос! Керівництво Пирятинської громади приїжджало фотографуватися на тлі оновленого мосту. Нас хвалили за титанічну роботу. Але минуло кілька місяців, і один з прогонів біля берега з боку міста завалився набік градусів на 45. Балка аж у пісок уперлась. Бо хтось із молоді ганяв по пішохідному аварійному мосту скутером чи мотоциклом. Від навантаження він розхитався і просів у найслабшому місці. На ньому й на велосипеді не поїдеш, бо дошка на дошку набита, яка вища, яка нижча. До того ж він зигзгами пішов. Але отак хтось узяв і перекреслив те, що ми з такими зусиллями зібрали докупи. А поновити прогін нема кому. З тих майстрів, які працювали на реконструкції, тільки двоє лишилося, та й то один пенсійного, а другий передпенсійного віку. Усіх молодших забрали на війну...».
P. S. Доки матеріал готувався до друку, в Каплинцях радились із приводу проведення ще однієї толоки, щоб усе ж підлампічити пішохідну переправу. Жанна Мальцева знову об’єднала навколо себе добровольців та небайдужих.
«Ми ж таки зробили ту частину, яка впала. Кайфую, що знайшлись однодумці, які мене підтримали. Наш міст іще постоїть!» — повідомила вона.
