Дев’ятого листопада 2021 року як голова Міжнародної асоціації дослідників Голодомору-геноциду я презентував у Постійному Представництві України при ООН у Нью-Йорку результати досудової історико-криміналістичної експертизи щодо кількості жертв українців у 1932—1933 років: 9.108.500 в УСРР і 1.391.500 на Північному Кавказі — усього 10,5 мільйона.
Ці цифри проголошувалися в присутності наших дипломатів і представників української діаспори в США.
Після виступу до мене підійшов уже поважного віку український емігрант і запитав буквально, чи я усвідомлюю, на що замахнувся, стверджуючи про такі величезні втрати українців під час Голодомору-геноциду, які перевищують кількість жертв євреїв під час Другої світової війни.
Щось подібне вже доводилося чути від заступника директора Інституту демографії та соціальних досліджень імені М. Птухи НАН України Олександра Гладуна, котрий на одній із міжнародних наукових конференцій висував авторам вказаної експертизи абсурдне звинувачення: нібито вони спеціально вивели таку цифру, яка має перевищувати втрати Голокосту.
Те, що така цифра отримана на основі первинних документів вітчизняних архівів, зокрема дитячої смертності, члена-кореспондента НАН України Гладуна не цікавило, оскільки він зі своїми колегами придумав такі формули, результати за якими майже збігаються з дозволеною квотою ще ЦК КПРС 1989 року для УРСР — 3,5 мільйона, яку тоді ж за дорученням ЦК КП України обґрунтував за допомогою тільки йому зрозумілої методики завідувач відділом Інституту історії АН УРСР Станіслав Кульчицький. Тому я й відповів машинально: «У мене по лінії матері і по лінії батька загинуло по троє під час Голодомору.
То від якої рідні я повинен відмовитися, щоб зменшити втрати по УСРР до 3,5 чи 3,9 мільйона? Покійного батька, бо троє незнаних для мене Сергійчуків (батько за життя не розповідав нам про них) рахуються в Книзі пам’яті в селі Кривошиїнці Київської області, чи покійної матері, яка часто розказувала, в яких муках помирала її мати та меншенькі братик і сестричка?».
«Вони вам цього не простять», — на прощання сказав мені наш земляк, який довгі роки прожив у Нью-Йорку. Справді, він, як у воду дивився.
Бо не встиг я повернутися з-за океану, як за ініціативою того ж професора Станіслава Кульчицького в Києві розпочався збір підписів проти результатів згаданої експертизи зі звинуваченням її авторів у фальсифікації.
Як не дивно, мій декан Іван Патриляк, навіть не поцікавившись у свого завідувача кафедри щодо цього питання, тихцем від імені факультету підписав так звану рецензію на експертизу, а потім організовував підписи своїх заступників, викладачів і студентів.
Його заступники підписалися всі, чимало залежних студентів, а от з викладачів — лише один археолог Синиця. Щоправда, один викладач замість себе підписав свою племінницю, а інший — свою родичку, домогосподарку.
До речі, подібна ситуація повторилася в Києво-Могилянській академії, професор якої Володимир Василенко, всесвітньо відомий правознавець, перший посол незалежної України у Великій Британії, також серед авторів названої експертизи.
Там насамперед підписався нинішній президент Могилянки Сергій Квіт, усіх інших можна побачити в так званому списку нібито «238 відомих науковців, істориків та громадських діячів щодо фальсифікацій у сфері дослідження та поширення інформації про Голодомор-геноцид Українського народу».
Це так висловився ще один організатор збору підписів Олег Слабоспицький про «самозайняту» Вікторію Ференець, «менеджерку по роботі з клієнтами» Ірину Пакуляк, «спеціаліста з підтримки клієнтів» Вікторію Чемерис, «фахівця» Олену Сьомку, «рестораторку» Лідію Лукечу, «еколога в громадському секторі» Богдана Кученка, «інженера з контролю якості» Євгена Фіргана...
Нинішній голова Національного агенства з оцінювання якості вищої освіти України Андрій Бутенко, коли мене побачив, то одразу ж запитав: «А чому Патриляк проти вас підписався?».
Але коли його інституція, яка існує на державні кошти й зібрані з університетів, оцінювала атестацію єдиної в нашій державі освітньої програми «Світове українство в цивілізаційному поступі (з поглибленим вивченням іноземних мов)», то він не дав мені слова під час обговорення результатів її перевірки.
Членів комісії, які названу програму визнали успішною і рекомендували акредитувати її на п’ять років (як і двічі головна експертна рада), спеціальним наказом визнали такими, що не впоралися з покладеними на них обов’язками. Більше того, тим же наказом визнали такою і кандидата історичних наук Марину Безсонову, яка взагалі не брала участі в оцінюванні нашої програми. І нічого...
У наш час усе, як бачимо, можливе. І нинішній «міндіч-гейт» уже не видається чимось випадковим, хоч намагання ліквідувати освітню програму, яка вивчає українську діаспору, є досить тривожним дзвінком для нашого суспільства.
Відтак я змушений тепер визнати далекоглядність того українського емігранта, котрий чотири роки тому попереджав мене в Нью-Йорку про майбутні неприємності.
Тож, перефразовуючи відому фразу, маю визнати, що спокій нам і не сниться.
Володимир СЕРГІЙЧУК, завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор
