На Голгофі слави. До 130-річчя видатного українського поета Максима Рильського

До 130-річчя видатного українського поета

Хочу представити свого друга, з яким товаришував багато років: Іван Ільєнко. Ваня працював завідувачем відділу публіцистики газети «Літературна Україна», в якій я друкувався не один десяток років, — там ми й познайомилися.

 

У своїй газеті він друкувався мало — газетні жанри його не приваблювали, зате тяжів до літературної роботи — написання книг. Спочатку був літературним редактором документальних книг, автори яких не були професійними літераторами, і крадькома писав власні твори.

 

І от сталося: влітку 1995 року він, радісно збуджений, повідомив: «У видавництві «Дніпро» виходить моя «перша ластівка» — книга «Жага», присвячена Максиму Тадейовичу Рильському. З цієї нагоди директор літературно-меморіального музею поета Ніла Підпала влаштовує презентацію книги, на яку запрошую тебе».

 

Я щиро зрадів такому запрошенню, приїхав у Голосіїв, де розташована садиба-музей письменника. Серед присутніх побачив літераторів різного віку, на чільному місці — віцепрем’єр-міністр України з гуманітарних питань, директор Національного інституту літератури ім. Шевченка Микола Жулинський.

 

Микола Григорович сидів поруч з автором — Іваном Ільєнком, тримав його книгу «Жага» поки що у єдиному примірнику, надаючи слово усім бажаючим. Отак якось сама собою виникла імпровізована пресконференція, яку далі вела директор квартири-музею Рильського Ніла Підпала — до автора книги виникало багато запитань...

 

— Чому ваш вибір припав саме на Максима Рильського?

 

— Травневого дня тепер уже далекого 1960 року на урочистій шкільній лінійці мені було вручено дорогий серцю дарунок: книгу Максима Рильського «Далекі небосхили» з дарчим написом автора: «Учневі десятого класу Чорнобильської середньої школи №1 Івану Ільєнку з подякою за вірші і на добру пам’ять. М. Рильський. 25.05.1960».

 

Про той наївний, хоч і від душі написаний вірш, надрукованиий у нашій районній газеті, можна було б і не згадувати, але саме завдяки йому я одержав дорогий серцю дарунок у відповідь — збірку віршів уславленого майстра та ще й з дорогим написом. І вже значно пізніше я дізнався, що наша вчителька української мови й літератури Ніна Федорівна Гайворонська вирізала мого вірша з районної газети й надіслала поетові.

 

А коли доля привела мене на філологічний факультет Київського університету ім. Шевченка, то вже з початку навчання нашою науковою базою став Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії, фундатором якого був Максим Рильський, — зараз інститут носить його ім’я. Максим Тадейович часто бував у своєму дітищі, і я мав нагоду спілкуватися з ним...

 

А далі — зустрічі з Богданом Максимовичем, сином поета. Відчувши мою зацікавленість життям і творчістю батька, Богдан Рильський відкрив мені доступ до фондів музею, на подвір’ї якого ми зараз перебуваємо, і тут, у музеї, я збирав матеріал для цієї книги протягом п’яти років.

— Розкажіть, бодай коротко, про батьків поета.

 

— Тадей Розеславович, його батько, походив із багатої шляхетської родини, але іще студентом відмовився від дворянських привілеїв. Навіть більше, навчаючись на історико-філологічному факультеті Київського університету Святого Володимира, заснував гурток, членів якого пани глузливо називали «холопоманами», бо вони вивчали життя селян, їхній побут, звичаї.

 

Після закінчення університету Тадей Рильський відмовився від вигідного місця у Києві й оселився у селі Романівка, нині Житомирська область, пов’язавши свою долю з простим людом: він заснував у Романівці школу для селянських дітей і майже 20 років був її куратором і викладачем.

 

Серед численних друзів Тадея Розеславовича — велика плеяда видатних особистостей, його сучасників: Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, композитор Микола Лисенко... Кожен з них віддав належне Тадею Рильському, і я дозволю собі послатися хоча б на такі:

 

Іван Франко: «Незвичайно симпатичне враження від особи Рильського залишилось у мене на завсігди. Було щось м’яке та меланхолічне в його постаті, в обрисах лиця, в голосі. Говорив плавно і рівно, гарною українською мовою».

 

Франко називав Рильського «одним із ліпших знавців українського народного життя».

Михайло Коцюбинський: «Мовчазний бородань у звичайному селянському одязі, з очима, сповненими смутку і добра. То була незвичайно талановита й симпатична людина».

 

А мати Максима Тадейовича — Меланія Федорівна Чуприн — була з простої селянської сім’ї. Вродлива, приязна й щира, вона стала Тадею Розеславовичу вірною дружиною, доброю господинею. Чоловік увів її в коло своїх друзів і зацікавлень, прищепив любов до книги. Письменниця Віра Шпилевич, яка часто бувала у родині Рильських, тепло відгукувалася про Меланію Федорівну:

 

«Мати Максима Тадейовича була дуже приємна людина, великого природного розуму. Вона багато читала, і в розмовах, бувало, згадувала улюблені місця або персонажів різних творів. Хатня господиня, вона дбала про те, щоб її сім’я мала все необхідне».

 

— Як ставилися батьки до юного Максима?

 

— Річ у тім, що, крім Максима, Меланія Федорівна подарувала чоловікові ще двох синів — Івана та Богдана. Коли вони підросли, Тадей Розеславович із неприхованою гордістю називав їх орлами і представляв: «Найстарший — Іван — то моя права рука в господарстві, знає і любить землю. Богдан — той у піснях кохається. Чи якесь весілля на селі, чи просто парубки збираються, там і шукай його. А Максим — найменше моє хлоп’я. Мале, та, як кажуть, бідове, занадто розумне на свої малі роки, та й шибеник, яких мало».

 

А Меланія Федорівна в своїх дітях виховувала повагу до трударів, плекала в них чисте сумління: «Коли хочеш зробити зле, поміркуй як слід, а тоді не роби. Коли ж задумав добре, не вагайся. Ніколи не чини вдень такого, що заважало б спати вночі», — часто повторювала вона синам. Особливо ніжно ставлячись до найменшого сина, вона говорила: «Мій Максим буде великою людиною».

 

Материнським чуттям вона розгледіла у ньому незвичайний талант, глибину розуму.

 

— Максим Тадейович був академіком, всебічно розвиненою людиною. А як і де розпочинав він свій шлях до висот науки?

 

— Початкову освіту він здобув удома з допомогою вчителів Миколи Голобородька та Вадима Тутківського, які й підготували хлопчика одразу в третій клас гімназії. І от тринадцятирічний Максим переступає поріг третього класу приватної гімназії Володимира Науменка — цей навчальний заклад був одним з найкращих у Києві завдяки талановитим педагогам.

 

Виникає запитання: а де ж у Києві оселився юний Максим, адже він народився і виріс у Романівці? Цікаво, що його радо прийняв у себе корифей української музики Микола Віталійович Лисенко, вже тоді знана у Києві людина.

Син композитора Остап згадував: «Маленький гімназистик, прудкий, дотепний і водночас ввічливий, надзвичайно м’якої вдачі, одразу став улюбленцем усієї нашої сім’ї».

 

Для Максима, який виріс у селі під материнським крилом, переїзд до великого міста означав крутий поворот в узвичаєному ритмі життя, але опинитися у дружній сім’ї композитора було для нього справжнім щастям: серед близьких і приязних, зичливих людей Максим почувався як удома.

Відсіч царським українофобам (коментар автора статті)

 

Коли Рильському виповнилося 16 років, Київ відвідав прем’єр-міністр царської Росії Петро Столипін. Коментуючи візит другої (після царя) людини в державі, газета «Киевлянин» із захопленням писала, що того дня в Києві зникли всі написи і навіть вивіски українською мовою — «дабы не раздражать Петра Аркадьевича», як висловилася газета.

 

Дійсно, цей великодержавний російський шовініст не вважав українців окремим етносом, про що відверто заявляв з високих трибун. Чого вартий хоча б такий вислів прем’єра, виголошений на Думській площі Києва (дослівно): «Это всё придуманная давняя фальшь, что чуть ли не с ІХ века существовал украинский народ со своим особым языком».

 

Така риторика прем’єра заохотила антиукраїнські сили, які об’єдналися у погромні «союзи» — «Союз русского народа», «Союз Михаила Архангела», — Києвом прокотилася хвиля зухвалих бесчинств: нападники закидали камінням шибки концертної зали Київської опери, зірвавши творчий вечір композитора Миколи Лисенка, пообливали фарбою вітрини українських книгарень, на багатолюдних місцях порозвішували транспаранти «Киев — мать городов русских», одній з центральних вулиць Києва надали назву Столипінська...

 

Жах охопив юного Максима Рильського, його товаришів по гімназії: що ж далі, що буде з українцями, з рідною мовою?..

 

На щастя, в їхній гімназії знайшлася людина, яка дала відсіч українофобам, захистила рідну мову: викладач української словесності Олекса Левицький. Спочатку у стінах гімназії, а потім і на інших майданчиках він доводив: український Київ виник на 800 років раніше російської Москви, отже українці на цих теренах з’явилися раніше росіян, українська мова не «діалект», не «наречие», як твердять вороги України, це європейська мова і має право на вільне існування, не питаючи ні в кого дозволу.

 

Навколо Левицького згуртувалися гімназисти Максим Рильський, Осип Сухоребрій, Петро Бущан та інші, усі разом вони висунули сміливу як на ті часи пропозицію: Бібіковському бульвару та університету Святого Володимира надати ім’я Тараса Шевченка.

 

Пройде небагато часу, і так воно і станеться: горде Тарасове ім’я увічнять у назві бульвару, університету, оперного театру, а назву вулиці Столипінська викинуть на звалище історії.

 

Запитання до Івана Ільєнка (продовження)

 

— Де після гімназії навчався Максим Рильський?

 

— 1 травня 1915 року він закінчив восьмирічний курс, отримав атестат зрілості, що засвідчив його добрі і навіть відмінні знання з основних предметів, переважно гуманітарних. І тут же, на догоду матері, вступив на медичний факультет університету Святого Володимира. Та дуже скоро розчарувався у майбутній професії — театральний, музичний, художній, книжковий Київ був відкритий йому у всьому розмаїтті, і все це було йому дороге упродовж усього життя...

 

А в університеті єдина відрада — журнал «Університетські вісті». Як і годиться, він публікує розклад занять, оголошення ректорату, хроніку студентського життя тощо. І раптом ці сухі, але, очевидно, потрібні публікації починають прикрашати вірші студента Максима Рильського.

 

Та все ж розчарованість у медицині бере гору, тож коли трапилася нагода — відкрився Український університет, — перевівся туди на історико-філологічний факультет, бо приваблював національний і демократичний характер цього закладу.

 

А потім прийшов буремний 1918 рік. Київ, змінюючи один одного, захопили окупаційні режими — німці, білополяки, денікінці, врангелівці, банди моряків Михайла Муравйова і, нарешті, червоні. 15 листопада 1918 року університет, як і інші навчальні заклади Києва, було закрито. Це змушує Рильського виїхати до Сквири, де його брат Іван був головою земельної управи. Максим Тадейо­вич у свої 23 роки займається самоосвітою, продовжуючи, як він говорив, «свої університети», він багато читає і пише.

 

— На початку двадцятих років Рильський увійшов до популярної тоді групи неокласиків. Розкажіть про це докладніше.

 

— Тоді українська література перебувала на роздоріжжі, її не оминули такі модні тоді течії, як декадентство, футуризм, імажинізм. Беззаперечний знавець української літератури, академік Сергій Єфремов тоді, у двадцяті, писав: «Літературне наше життя за останні роки минало — та й тепер ще минає — так боляче, так нерівно, з такою наругою й так дошкульно для людей, що часом криком хотілося кричати чи то з болю та образи за письменство, чи на острогу письменникам».

 

Раптом до рук академіка потрапляють поетичні збірки невідомого йому Максима Рильського. Єфремов відзначає поетичну майстерність автора, вишукану українську мову. А коли дізнається, що автор збірок живе в районі Солом’янки у Києві, «категорично» запрошує його на його ж авторський вечір.

 

17 вересня 1923 року актовий зал Всеукраїнської академії наук заповнений вщерть. Молодий Рильський (28 років), збентежений виявленими шанами, читає поему «Чумаки»...

 

У залі присутні ті троє, які започаткували течію неокласиків, — Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара. Один з них — Зеров — пізніше згадував: «Я був спочатку спантеличений, далі приголомшений і, нарешті, захоплений — які тут образи, слова, дотепи, вірші...».

 

А коли усамітнилися у кабінеті віцепрезидента ВУАН Єфремова, той і представив їх Рильському, сказавши: «Хто такі класики, ми, звичайно, знаємо: це ті, що створили невмирущі твори. А неокласики, які сидять поруч із вами, вважають себе учнями, послідовниками тих, що становлять славу й гордість людства, тобто учнями класиків, і намагаються кращі надбання світової культури перенести на український ґрунт. Нині, коли буйним цвітом у літературі розквітли футуризм та інші бур’яни, неокласики стережуть, охороняють літературну ниву від словесного мотлоху і бруду...».

 

Рильський зрозумів, що його місце — поруч із цими людьми.

 

Відсіч радянським українофобам (коментар автора статті)

 

Те, що відбувалося в Україні з початку 30-х років, приголомшило й налякало Рильського: осатанілі чекісти почали заарештовувати й кидати за ґрати представників української інтелігенції — вчених, літераторів, мовознавців. І коли з вікон свого помешкання Рильський побачив чекістську «емку», з якої вийшли люди в одностроях, у нього не було сумніву: зараз заарештують його.

 

І справді, його привезли на Володимирську, 42 — в резиденцію головного українського чекіста Всеволода Балицького (до речі, одного з організаторів Голодомору). Він одразу ж прийняв Рильського, а потім, крокуючи просторим кабінетом, говорив: «Ми маємо беззаперечні докази того, що з більшістю заарештованих ви мали ділові зустрічі, щось обговорювали, тобто бачили їх зблизька, знаєте про їхні наміри. Тому на судовому процесі, який скоро розпочнеться, ми відвели вам роль головного свідка, Тож готуйтеся, вам буде надано слово».

 

«Даруйте, Всеволоде Аполлоновичу, — важко вимовив Рильський, — а у чому звинувачують заарештованих, серед яких два академіки, п’ятнадцять професорів, десять учителів, три письменники, п’ять редакторів?».

 

«Помиляєтесь, Рильський, усі вони об’єдналися у контрреволюційну організацію, яку нарекли «Спілка визволення України», мотиви їхньої діяльності терористичні й підривні», — безапеляційно перервав поета Балицький.

Що ж, звинувачення серйозні, за ними виразно проглядалася «вища міра», і це змусило Рильського виконати прохання Балицького. 

 

Ось стенографічні фрагменти його свідчень і виступів у суді упродовж кількох судових засідань: «Я мав змогу ознайомитися з письмовими показаннями заарештованих. Вони написані різними почерками, але не містять жодної граматичної помилки. Воно й не дивно, адже цими почерками писалися докторські й кандидатські дисертації, наукові трактати, дослідження, літературні твори. Що ж сталося? Перебування у в’язниці одноманітні — від допиту до допиту, з повторюваними запитаннями, з усвідомленням власної безпорадності та цілковитої незахищенності. Усе це психологічно зламало цих людей, вони вже не мають сил перебувати у невизначеності, тому й ладні підписати будь-що».

 

«Окремо — про Сергія Олександровича Єфремова. Коли у часи царизму жандарми з’явилися до нього з метою заарештувати й зробити обшук, вони запитали, чи є у нього зброя, намагаючись одібрати її. Єфремов відповів: «Так, у мене є зброя». І підійшов до письмового стола, узяв канцелярське перо і передав жандармам, сказавши: «Оце і є моя зброя».

 

Слова, кинуті царським жандармам, виявилися актуальними й на цьому суді: як раніше, так і зараз зброя Єфремова — перо, і ніяка інша».

 

«На лаві підсудних 45 людей, усі вони уособлюють українську інтелігенцію, ці люди з набагато більшим успіхом, з користю для держави могли б свій досвід, свої знання, свій даний Богом талант покласти на вівтар інтересів країни, але вони відірвані від продуктивної творчої праці, а якщо вони «контрреволюціонери», то де їхні гвинтівки, бомби, інші засоби зброй­ної боротьби? Ніхто з підсудних ці знаряддя терору навіть не бачив, як не бачили їх і ви, товариші судді».

 

19 березня 1931 року, в день народження Максима Рильського, його було заарештовано — влада не пробачила йому того, що став, по суті, на бік «контрреволюціонерів», — це підтверджують його виступи в суді. Проти Рильського було відкрито справу №272, що дало привід говорити про СВУ-2.

 

Запитання до Івана Ільєнка (продовження)

 

— На початку тридцятих років Максим Рильський опинився у в’язниці, а наприкінці тих же тридцятих його було увінчано найвищими лауреатськими званнями. Як могло статися таке нетипове для тих часів явище?

 

— У Лук’янівській тюрмі, що в Києві, Максим Тадейович просидів п’ять місяців. Міг просидіти і п’ять років, якби не щасливий збіг обставин: першу українську гідроелектростанцію — Дніпрогес — готували до урочистого відкриття. З цієї нагоди Київський оперний театр готував урочисту ораторію «Вогні Дніпрогесу», з якою мав виїхати до Запоріжжя.

 

Та от біда: музика є, солісти підібрані, але немає віршованого лібрето. Український хоровий диригент Дмитро Балицький звернувся до ЦК партії із заявою, що, крім Максима Рильського, він не бачить особи, яка б створила віршоване лібрето.

 

На особистій зустрічі у ЦК Дмитро Балицький наголосив, що на спектаклі будуть присутні поважні зарубіжні гості, яких запрошено на відкриття гідроелектростанції. Як не дивно, цього виявилося достатньо: 19 серпня того ж таки 1931 року Максим Тадейович вийшов на волю.

 

Принагідно зазначу, що з вибором своїм Балацький не помилився: саме Рильський замість російського «Днепрогэс» запровадив українське «Дніпрельстан», а героїня поета Женя Романько звертається до дніпробудівців із закликом: «Будуйте таку Україну, яка б осяяла решту світу». Щоправда, невсипуща й пильна цензура замість «будуйте Україну» поставила «будуйте країну», але український глядач зрозумів усе, адже гідростанцію споруджено на Дніпрі, а Дніпро — це Україна.

 

Та все ж головне було в іншому: факт раптового звільнення Рильського з тюрми, поява його імені на театральних афішах дали промовистий сигнал радянській командно-адміністративній системі — виходить, з Рильського знято «табу», він відкритий для спілкування, його можна залучати до роботи.

 

Підтвердження цьому: Рильський стає завідувачем літературної частини Київського театру опери та балету. Але ж його покликання — поезія, і, наче з рога достатку, в середині тридцятих одна за одною з’являються його збірки «Будова», «Знак терезів», «Київ», «Літо», «Україна», «Збір винограду»...

 

Безпосередньо перед 60-річчям Сталіна (1939 рік) партія ставить перед письменниками України дилему: або ти оспівуєш здобутки партії, радянський спосіб життя, «велич» великого Сталіна і тоді отримуєш усі житейські блага — квартиру, санаторно-курортне лікування, доступ до харчових розподільників, або на тебе чекає ст. 58, ч.2 — антирадянська діяльність, український буржуазний націоналізм, а це «вища міра», а якщо «пощастить» — можеш загриміти на «десятку» у прокляті місця, де ніщо не росте і ніщо не родить.

 

І то були не порожні погрози — неокласики Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара розстріляні, члени вигаданої «Спілки визволення України» започаткували «українізацію російської півночі» (Сергій Єфремов), і жоден з них звідти не повернувся.

 

У який бік мав схилитися Максим Рильський, коли його дружина Катерина Миколаївна тяжко хворіла, на його руках опинилися чотиримісячний син Богдан ще й прийомний син Георгій, і всі вони трималися на літературних заробітках поета?.. І це не в останню чергу змушує Рильського зайняти належне йому місце серед класиків української радянської літератури, які, як зазначив Василь Стус, перебували на Голгофі слави: одне необережне слово — і «десятка» заслання, один необдуманий вчинок — і... розстріл.

 

...Ґрунтовну розмову про життя і творчість Максима Тадейовича Рильського підсумував директор Інституту літератури ім. Тараса Шевченка НАН України академік Микола Жулинський: «Визнанням видатної ролі Максима Рильського серед красного письменства став той факт, що буремного 1943 року його було обрано головою Спілки письменників України. Одразу після визволення Києва (листопад того ж року) він, вдивляючись у страшні руїни, зазначає з болем у серці:

 

До пограбованого дому

Вернувшись гостем мовчазним,

Вклоняюсь болеві людському

І всім могилам дорогим...

 

І саме у повоєнний час Рильський виявляє себе як видатний майстер художнього перекладу, доносить до українського читача шедеври світової літератури — такі, як «Пан Тадеуш» Міцкевича, «Ернані» Гюго, «Сірано де Бержерак» Ростана, «Орлеанська діва» Вольтера, «Король Лір», «Дванадцята ніч» Шекспіра. Окремими книжками вони виходили у різних українських видавництвах.

 

І наостанок. Перекладацькі, літературні, наукові, державницькі потенції Максима Тадейовича вивели його за межі України, зробили масштабною постаттю. 

 

Як бачимо, є чим пишатися і нам, шанувальникам його таланту. n

 

Що я ненавиджу і що я люблю

(з маловідомих творів поета)

Я ненавиджу брехню

У всякій одежі,

В розкішній та пишній найбільше,

Самовдоволену тупість,

Хоч би й носила вона

В золотих обідках окуляри,

Метушливість, хапливість, 

крикливість,

Заздрість і себелюбство,

Гучними словами прикриті,

Очі, презирливо змружені,

Жиром огидним заплилі,

Вуха, заткнуті ватою

Супроти вітру і горя людського,

Зраду й підлоту

З очима блудливими,

Фарисейство і ліцемір’я

У личині моральності строгої...

Я ненавиджу!

Речі прості і чисті люблю я:

Серце, для друзів відкрите,

Розум, для інших уважний,

Працю, що світ звеселяє,

Потиск руки мозолястої,

Сині світанки над водами,

Шум у лісі зелений і шум золотий,

Спів солов’їний і пісню людську,

Скромну шипшину і горду троянду,

Мужність і вірність,

Народ і народи — 

Я люблю!