Бої на полі права. Кого Захід проштовхує у президенти миру?

Politico пише, що президент України Володимир Зеленський перебуває під дедалі більшим тиском критиків через те, що в умовах наростаючих російських атак по українській енергетиці країна сидить без світла та тепла і, боячись негативної реакції суспільства через імовірні тривалі відключення електроенергії цієї зими, президент України намагається перекласти провину за це на інших.

 

Зокрема, одним із тих, кого призначили цапом-відбувайлом, став колишній голова Укренерго Володимир Кудрицький. Якому, до речі, минулого тижня вручили підозру й арештували.

 

Politico описує деталі справи Кудрицького й називає її сфабрикованою. Ситуація з його арештом подається як яскравий приклад агресивного використання правоохоронних органів українським керівництвом, щоб залякати опонентів, змусити замовкнути критиків та приховати власні помилки.

 

Видання цитує самого Кудрицького, зробивши висновок, що звинувачення проти нього мали би бути схвалені офісом президента й організовані лише за наказом Зеленського. Окрім енергетики, в тексті йдеться і про відступ України від демократії та політичні переслідування. 

 

Друга ілюстрація нинішнього періоду — міжнародні правозахисні організації закликали українську владу припинити тиск на очільника Центру протидії корупції Віталія Шабуніна.

 

Вони розкритикували судові переслідування Шабуніна, спрямовані на те, як вони пишуть, щоб покарати його за законну діяльність у сфері боротьби з корупцією, і закликають українську владу припинити це.

 

Ось так повилізали на шпальтах західних ЗМІ спроби Банкової централізувати владу й розправлятися з тими, кому це не подобається та хто має нахабство про це говорити.

 

Третій момент. Європейська комісія оприлюднила анонсований в Україні звіт про прогрес реформ. Звіт вийшов м’якшим, ніж прогнозували експерти та незалежні журналісти.

 

А в оцінках самої влади — взагалі найкращим за всі «часи й народи», як його назвали в уряді. Але це сильне художнє перебільшення.

 

Єврокомісія не вживала у звіті різних оцінок, типу «стагнація», «згортання реформ». Навпаки, відносно позитивно оцінила хід тих самих реформ в Україні. Лише обмежилась формулюванням: «Україні треба не допустити розвороту в майбутньому».

 

Водночас у звіті дуже багато разів, у кількох розділах та деталях згадано липневий переворот, коли влада хотіла знести НАБУ та САП.

 

Серед четвірки країн, котрі разом з Україною торують шлях до ЄС — Молдова, Албанія, Чорногорія, — Єврокомісія визнала прогрес Чорногорії та Албанії вищим, ніж України.

 

Напевне, саме цим пасажем звіту й можна пояснити відсутність раніше анонсованої жорсткої критики.

А тут й американське ФБР долило оливи у вогонь. За даними «Української правди», товариш Володимира Зеленського і співвласник «95 кварталу» Тимур Міндіч може стати фігурантом розслідувань американського ФБР.

 

Справа нібито стосується відмивання коштів. Ідеться про корупцію на Одеському припортовому заводі. Нагадаємо, це найбільший хімічний завод країни. 

 

Тож навколо Зеленського згущується пітьма чи, навпаки, світло софітів, яке може висвітити корупцію його найближчого оточення все потужніше і безнадійніше для потенційних фігурантів з команди Зеленського.

 

І наїхати на ФБР, як на НАБУ, він уже не зможе. Іронізуючи, можна сказати, що це інша юрисдикція та інші питання. Тож зашморг реально затягується.

 

Не будемо зараз оцінювати, добре це чи погано, адже наразі йдеться про невідворотність покарання, про яку, на жаль, у команді Зеленського забули чи, що реальніше, «забили» на неї давним-давно і живуть останні роки як останній раз — все треба «распіліть і сваліть».

 

І ця історія з Одеським припортовим — одна з них. 

 

У жовтні були оприлюднені соціологічні дослідження, які показують, що 90% українців вважають необхідною критику влади — у сфері корупції та не лише. Це свідчить про глибокий протестний потенціал українського суспільства. Тому «закручувати гайки», як цього хоче ОП, не вийде, тиск може лише зірвати різьбу.

І все це на тлі того, що ми перебуваємо у режимі війни на виснаження, коли обидві сторони вичерпали можливості для активних наступальних дій.

 

Війна на виснаження невигідна обом сторонам — і росії, й Україні. Вона зайшла у глухий позиційний кут, з якого немає виходу.

 

Росія не має потенціалу для серйозних наступальних дій. Заява Зеленського про загрозу повторного наступу з боку білорусі вважається елементом інформаційної війни, спрямованим не лише проти росії, а й на формування міжнародного порядку денного.

 

Ситуація ускладнюється ще й геополітичним глухим кутом. Досить контраверсійними були й заяви міністра закордонних справ Китаю в Європі, де він висунув жорсткі вимоги до ЄС, які фактично збігаються з позицією путіна.

 

У державному бюджеті України на наступний рік дохідна частина — 2,8 трлн грн, видаткова — 4,8 трлн грн. Майже 50% будуть оплачувати наші союзники. Вони ухвалюють рішення по Україні, якщо не всі, то більшість.

 

І ми не можемо спланувати жодного кроку, не обговорюючи їх із союзниками. Це головне, що ми маємо розуміти про власну суб’єктність. Ми не маємо повної суб’єктності. Ми — не Ізраїль.

 

Другий момент — іще важливіший. Коли ми говоримо про те, що маємо завершити війну таким чином, щоб росія розвалилася, ми — «за». І рано чи пізно це станеться: 127 народностей, які живуть за межею цивілізованих можливостей, не витримають.

 

Навіть якщо спецпосланець президента США Стівен Віткофф із путінським перемовником, фінансистом кірілом дмітрієвим збудують тунель через Берінгову протоку.

 

Але проблема — в іншому, і вона набагато складніша. Українська влада, український президент не мають єдиної чіткої стратегії. З одного боку, це стратегія миру і президент Зеленський проводить її з самого початку: глобальні саміти миру, наради радників тощо. З іншого боку — активна оборона.

 

Але це не війна, спрямована на витіснення російських військ із території України. Ми говоримо, що в нас немає для цього фізичних можливостей: немає мобілізаційного ресурсу, техніки, зброї. Дійсно, дві третини техніки нам дають партнери. Це надзвичайно складний процес.

 

Отже, у цій ситуації в нас є дві стратегії, і вони протилежні. Одна — стратегія миру. Президент Зеленський сказав Трампу: «Я погоджуюсь із вами припинити вогонь по лінії фронту і перейти до мирних переговорів».

 

Ба більше, він заявив, що «ми готові визнати де-факто окуповані території, але ніколи не визнаємо їх юридично». І зараз ЄС пропонує 12 пунктів. Завдяки витоку інформації, що опублікували The Guardian та інші газети, видно, що один із пунктів полягає в тому, що Україна погоджується на де-факто окупацію територій.

 

А от питання, хто ними буде управляти і як, іще не вирішене.

 

Президент України веде війну, використовуючи своєрідну стратегію парадоксу. Найімовірніше — інтуїтивно. Очевидно, війна загострила його ментальну здатність на основі величезного обсягу інформації, контактного досвіду у війні швидко знаходити відповіді та ухвалювати часто асиметричні рішення. Особливо, коли часу на логіку немає.

 

Ми не бачимо в його оточенні жодних просунутих стратегів, воєнних і безпекових, дійсно визначних аналітиків і професіоналів, здатних до розробки несподіваних інноваційних ідей, які протистоять і випереджають російську доктрину війни.

Цей воєнний відступ ми зробили недарма. На жаль, він — тло усього, що відбувається в політиці України. Про вибори всі дружно наразі перестали гучно говорити, але насправді ця тема нікуди не зникала, вона живе активно своїм життям. 

 

Нещодавно інтернетом прокотився цікавий відеоролик, у якому йдеться про те, що чинний президент України Володимир Зеленський виконав свою місію і через 18 місяців, тобто в травні 2027 року, його можуть поміняти. Мовляв, Зеленський став символом війни і вже не зможе стати символом миру.

 

Відеоматеріал — агітка, побудований, як пророкування французького філософа Бернара Анрі Леві, який нібито передбачив падіння лівійського диктатора Муаммара Каддафі, розпад Югославії, революцію на Близькому Сході. Передбачив чи отримав черговий витік планів міжнародних ляльководів — також питання.

 

Тож кого просуває це рекламне передбачення? Ідеться, що в грудні 2025 року Брюссель — столицю Бельгії, де-факто столицю Європейського Союзу, де розташовані штаб-квартири НАТО та інші важливі міжнародні організації — мають відвідати радник міністра оборони, колишній заступник голови ОП та куратор «Великого будівництва» (в народі — «велике крадівництво») Кирило Тимошенко та ексміністр закордонних справ України Дмитро Кулеба.

 

Йтиметься про політичний транзит. Нібито саме тоді в Брюсселі складуть список із семи імен — кандидатів у президенти України, але він поступово скорочуватиметься, доки не залишиться один кандидат.

 

За цією версією, Кирило Тимошенко. Мовляв, він уже три роки будує свою мережу в Брюсселі, Вашингтоні, Лондоні. Також Тимошенко очолює Фонд відбудови України. Він має непогані контакти з міжнародними інвесторами.

 

Розробив план залучення 550 мільярдів доларів у нову економіку. Його бачення — не війна, а відбудова: Україна майбутнього — не поле битви, а центр інновацій, технологій, модернізованої інфраструктури.

 

Леві каже, що настане такий момент, коли центром Європи стане Україна, й саме Тимошенко зможе реалізувати цей шанс, бо, за словами Леві, його поважають і розуміють у західних столицях. Він не просить допомоги, він пропонує прибуткові проєкти, — так виглядає камінь у город Зеленського.

 

І загалом, геніальний Кирило Тимошенко бачить Україну, яка заробляє, будує і диктує тренди.

 

Отже, в травні 2027 року Володимир Зеленський на Майдані перед численним натовпом має просто передати владу Тимошенку. 

 

Тож чи не звідси й європейські натяки — нападки на президента Зеленського та ймовірне відкриття кримінальних проваджень на стовпів його оточення? 

 

Щодо прізвищ наступника, ми чули різні й ще почуємо чимало. А от чи перетворився філософ Леві на інформаційного цигана, чи його просто обіграли медійники Тимошенка — також цікаве питання. Як і те, чи використав з користю для себе Тимошенко час після звільнення з офісу президента, щоб зіграти свою велику гру.