Терниста патріарша дорога Володимира, що в державницькому значенні був націоналістом

Часто промовляв владика і на «мирських» акціях — коли йшлося чи то про освячення національного прапора, чи то про вшанування пам’яті про важливу подію або постать нашої історії.

 

Бував він і на зустрічах та нарадах у Київраді, бо саме новообрані депутати демблоку на чолі з заступником голови ради Олександром Мосіюком, усупереч опорові старих апаратників, які ще лишалися скрізь на своїх місцях, намагалися передати УАПЦ храми-пам’ятки, які довгі десятиліття використовувалися не за призначенням або й просто стояли пусткою і занепадали.

 

Владика Володимир часто служив у таких відроджених церквах — Покровській та Миколи Притиска на Подолі, Андріївській та Івана Богослова на Старокиївській горі, дещо пізніше — у Феодосіївському монастирі на Печерську.

 

Політичні події тим часом розгорталися з калейдоскопічною швидкістю. 24 серпня 1991 року Україну було проголошено незалежною. І довголітній керівник екзархату РПЦ в Києві митрополит Філарет теж вирішив отримати автокефалію — на канонічний, як він вважав, спосіб, від москви.

 

Але спробу цю було брутально придушено руками тих, кого владика Філарет раніше сам розставляв на їхні єпархії. З усього чисельного єпископату РПЦ в Україні з ним лишився тільки владика Яків (Панчук), якого промосковські ченці вигнали з Почаєва.

 

Саме за таких умов у червні 1992 року на основі нечисельнної ще УАПЦ і невеликого «філаретівського» крила УПЦ постала УПЦ Київського патріархату. Народжувалася вона за складних умов: патріарх УАПЦ 93-річний Мстислав (Скрипник) перебував у Бавнд-Бруку і надійного зв’язку з ним не було (усе це діялося ще до епохи інтернету й мобільних телефонів).

 

У середовищі самої УАПЦ впливові «ідеологи» з числа священників та мирян категорично не приймали ідеї спілки із «заплямованими» «філаретівцями» (забувши чомусь повчальну історію про Савла, який зробився Павлом). 

 

З іншого боку, народні депутати з національно-демократичного табору квапили, бо вважали (напевно, слушно), що не можна втратити шанс на створення по-справжньому потужної національної православної церкви (а ставленик москви митрополит Володимир (Сабодан) міг от-от увійти «на законних підставах» до Володимирського собору й митрополії на тодішній вулиці Пушкінській (тепер вулиця імені Євгена Чикаленка) — і тоді тема такої церкви надовго втратила б актуальність).

За цих умов багато важила позиція Володимира, — вже архієпископа Білоцерківського (вікарного Київського). Владиці (з його минулим члена ОУН і політв’язня-правозахисника, священника, який охрестив самого В’ячеслава Чорновола, людини, яка в 1976 році публічно зреклася радянського громадянства) не можна було закинути жодних мотивів кар’єризму. І архієпископ Володимир чітко став по боці тих, з чиєї волі об’єднана церква таки відбулася. 

 

Як відомо, це об’єднання не стало тріумфальним та остаточним. Його підтримала тільки мала частина «філаретівських» священників (нещодавно ще усевладний митрополит привів за собою в об’єднану церкву, крім власного кафедрального Володимирського собору, тільки Покровську церкву на Солом’янці та церкву на Байковому кладовищі). Місцева влада чітко стала скрізь по боці ставлеників москви.

 

А в середовищі УАПЦ вже зрів новий церковний розкол, — оскільки позиція самого патріарха Мстислава часто змінювалася залежно від того, кому останньому щастило потрапити протягом дня на авдієнцію до літнього владики. 

 

До того ж, ні для кого не було секретом: митрополит Філарет погоджувався в червні 1992-го саме на таку конструкцію об’єднаної церкви (з рідкісним у церковній практиці титулом «заступника патріарха» для себе), бо твердо розраховував стати невдовзі наступником легендарного небожа Симона Петлюри (об’єктивно жоден з ієрархів УПЦ КП і близько не міг зрівнятися з Філаретом за церковно-адміністративним досвідом).

Але те, що сталося в червні 1993-го, змусило пригадати: в церкві, окрім політичних розрахунів, часом діє і воля Божа. Після того, як патріарх Мстислав упокоївся в Бавнд-Бруку, місцеблюстителем овдовілого престолу було обрано не митрополита Київського (з 1966 р.!) Філарета, а колишнього політв’язня, людину на той час буквально без даху над головою, архієпископа Львівського і Сокальського Володимира — з титулом митрополита Чернігівського і Сумського.

 

Слід віддати належне митрополитові Філарету: він прийняв цей вибір колег-єпископів і вже невдовзі співслужив новому тимчасовому предстоятелеві в Володимирському соборі. Здається, то взагалі була перша служба в соборі українською мовою (до того на службах лунала російська, замаскована під «старослов’янську»).

 

Досі пам’ятаю натхненне обличчя вбраного в блакитні, в народному стилі, митрополичі строї владики Володимира. І мені, й багатьом тим, хто прийшов того дня до собору (споруджуваного за сто років перед тим як твердиня російського православ’я), було зрозуміло: діється щось дуже неординарне, що увійде до нашої історії.

 

А 21 жовтня 1993 року місцеблюстителя митрополита Володимира було обрано на соборі в Святій Софії другим патріархом Київським і всієї Руси-України. Я, хоч і мав офіційний мандат від комісії Київради, чекав за мурами зачиненого храму — всередину пустили тільки учасників собору.

 

Пам’ятаю радісне обличчя когось із членів лічильної комісії, що повідомив нам крізь вікно результати голосування ще до їх офіційного оголошення. Мій колега-депутат тоді сказав: ну хто повірить, що тут обійшлося без втручання Святого Духа? 

Через три дні в тій-таки Софії відбулася інтронізація нового предстоятеля. А ось урочистий прийом з цієї нагоди було зірвано: учасників інтронізації, духовенство, народних депутатів, представників дипломатичного корпусу, відомих письменників, митців, артистів просто не пустили в зачинений будинок урочистих прийомів на вулиці Грушевського. 

 

Не переповідатиму тут чуток щодо того, хто це все організував: версій було кілька, і перевірити їх жодної змоги я вже не маю. Зрозуміло одне: система показала патріарху Володимиру, що вважає його своїм ворогом і ніякого сприяння на тернистій патріаршій дорозі йому не буде.

 

Після того настали будні. Патріарша команда складалася з керуючого справами харизматичного отця Андрія Власенка, настоятеля першої автокефальної парафії Києва в старовинній Михайлівській церкві у музеї просто неба в Пирогові, та ще з кількох радників на громадських засадах. До мене й відомого історика Сергія Білоконя патріарх з підкресленою повагою звертався «пане професоре». 

 

А може, в тій підкресленій повазі звучала й легка добра іронія. Взагалі Його Святість був наділений чудовим почуттям гумору. Пам’ятаю, як під час одного з синодів він зауважив львівському владиці Андрію (Гораку), який зациклився на малозначущому, з погляду патріарха, догматичному питанні: «Владико, не будьте фанатиком!». 

 

Але мав патріарх Володимир тоді на свою церкву, радше, моральний, аніж адміністративний, вплив: жив він фактично у приймах у свого заступника Філарета, в двох кімнатках на третьому поверсі митрополії по тодішній вулиці Пушкінській (тепер — Євгена Чикаленка), 36. І, крім мене з Сергієм Івановичем Білоконем, були у нього й інші порадники, які не втрачали нагоди вказати йому на ненормальність і образливість такого становища. 

Патріарх Володимир був за природою людиною, цілком байдужою до мирських вигод. Йому особисто досить було й закутка з продавленим пружинним ліжком, шафою та книжковою поличкою, з одягу — скромного темного «мирського» костюмчика з чорною сорочкою зі стоячим комірцем, у яких він за доброї погоди виходив сам гуляти до сусіднього парку Шевченка чи трохи дальшого університетського ботсаду, де перестрінути його і переговорити з ним міг кожен охочий.

 

Але неповаги до його статусу предстоятеля церкви він терпіти не хотів. Я далекий від того, щоб вважати, начебто цю неповагу прагнув виказати йому особисто митрополит Філарет (коли конфлікт поглибився і ми з Сергієм Білоконем прагнули його пригасити, заступник патріарха відверто сказав нам: «Невже він не розуміє, що не може без мене, як і я не можу без нього?»).

 

Але і в оточенні Філарета були люди, зацікавлені в розпалюванні конфлікту. Дехто з них просто не терпів усіх тих «зайд-автокефалістів», дехто керувався міркуваннями суто прагматичними, вважаючи, що формування ще одного осередку впливу в будинку на Пушкінській підірве їхні власні позиції.

 

Не можна сказати, що цей конфлікт рухався весь час по висхідній. Часом «миротворчі» зусилля спрацьовували і він пригасав. Але потім розгорався знову. 

 

На липень 1995 року ступінь напруги сягнув найвищої точки. Для патріарха підготували і переконали підписати звернення до міліції з вимогою перевірити фінансово-господарську діяльність Філарета, який начебто перетворив на вільноконвертовану валюту й вивів у 1990-му за кордон активи Київського екзархату в сумі 3 млрд карбованців (сума відверто фантастична, бо весь бюджет Києва лише трохи перевищував того року 1 млрд крб — добре пам’ятаю це як тодішній міський депутат).

А потім настав вечір 14 липня, коли патріарх вийшов на свою традиційну прогулянку до ботсаду, з якої вже не повернувся. Про його хворе серце й аневризму аорти знали багато хто. Для нього це вже був четвертий інфаркт. 

 

Я не схильний вірити конспірологічним чуткам про насильницьку смерть — він справді міг померти будь-якої хвилини. Але обставини конфлікту, в які він був поставлений в останні місяці життя, безсумнівно, цю смерть наближали. І безпосередню відповідальність за неї справді несуть ті, хто цей конфлікт свідомо роздмухував.

 

Про «чорний вівторок» і жорстоке побиття учасників патріаршого похорону «беркутом» писати не буду — про це й так сказано й написано дуже багато. Запізнілою компенсацією для похованого за церковною огорожею патріарха став надгорбок з розкішного карарського мармуру.

 

Втім, як я вже казав, Василь Омелянович Романюк був до такого байдужий, а патріарх Володимир схвалив би пишноту білого мармуру тільки як знак поваги до київського патріаршого престолу.

Моє знайомство з владикою Володимиром тривало трохи більш як п’ять років. Воно не було дуже близьким. Моя найбільша заслуга як радника полягала в написанні проєкту Томосу, яким під Київський омофор приймали «безприв’язні» (і зовсім не українські за складом парафіян) парафії в Західній Європі (як писати томоси, ніхто тоді до ладу в Києві не знав, а в мене була книжка з перекладом Томосу вселенського патріарха про надання автокефалії православній церкві в Польщі у 1924 році, який я і використав за зразок змісту та стилю).

 

Я нечасто мав змогу бачити патріарха Володимира поза офіційними й публічними ситуаціями. Можу сказати лишень, що він був здебільшого дуже приємним у спілкуванні (до жінок — навіть по-галицькому галантним) і часто виказував глибоку освіченість у царині культури, історії та філософії, якої співрозмовники, може, не дуже й очікували від колишнього сільського священника без академічного диплому.

 

Не цурався й суто мирських культурних подій: концертів, театральних вистав, мистецьких виставок.

 

Хоч був я свідком і того, як він гнівався і давав нищівні оцінки тим, хто йому не сподобався. «Подібний до дурного» — так схарактеризував він одного церковного «активіста», який мав звичку отиратися біля всіх без винятку владик по черзі.

 

За політичними поглядами він був переконаним націоналістом — не в етнічному, а в державницькому значенні цього слова. Він товаришував з тодішніми «радикалами» — Степаном Хмарою, Дмитром Корчинським, Анатолієм Лупиносом.

 

Пам’ятаю, як я сам засуджував його пам’ятний рейд до Криму з Хмарою та унсовцями на початку 1992-го. Мені він здавався надміру провокативним. Тепер розумію, що тривала політика цілковитого толерування російського впливу на півострові й призвела врешті-решт до катастрофи 2014 року...

Патріарх Володимир (Романюк) ще на довгі роки, очевидно, лишиться другим у черзі з тих трьох, кому судилося послідовно бути на київському патріаршому престолі (за теперішніх політичних обставин відновлення Царгородом патріаршого статусу ПЦУ відбудеться, очевидно, нескоро, а про різні потенційні «найавтокефальніші відлами» з ніким не визнаними «патріархами» говорити тут не будемо).

 

Попередник, Мстислав (Скрипник), був блискучим церковним політиком та адміністратором (принаймні в США), належав до політичного істеблішменту міжвоєнної Польщі (бо ж був депутатом сейму!), його єпископське служіння тривало понад пів століття.

 

Наступник, Філарет (Денисенко), був блискучим церковним політиком та адміністратором (принаймні до порогу глибокої старості), належав до політичного істеблішменту УРСР (бо ж патріарший екзарх у Києві теж входив тоді до номенклатури московського ЦК), його єпископське служіння триває понад шість десятиліть (щоправда, останні роки в дивному статусі «патріарха окремо взятого Володимирського собору»).

 

Натомість Володимир (Романюк) блискучим церковним політиком і адмінстратором, напевно, не був. Його політичний досвід набувався в радянських концтаборах, а життєвий — на карпатській сільській парафії (щоправда, не можемо скидати з рахівниці років, проведених в Америці по видворенні з СРСР — вони таки показали священнику Василю Романюку ширший світ). Його єпископське служіння тривало лише п’ять років.

 

Але саме він найпершим серед трьох змушує пригадати слова Нагірної проповіді: «Блаженні ті, що плачуть, бо вони будуть утішені. Блаженні смиренні, бо вони успадкують землю. Блаженні голодні та спраглі праведності, бо вони наситяться».