Коли сірий кардинал стає «воювакою». Єрмак пішов емоційно, театрально і з пафосом
У кожного політичного режиму є мить, коли блискучий фасад раптом починає тьмяніти — не від фанфар, а від ударів антикорупційних обшуків. >>
Трампкутник. Витримати дипломатичну зиму
22.10.2025
Зустріч Трампа і Зеленського 17 жовтня. (Фото з сайту www.rbc.ua.)
Трамп малює кути, путін шукає тіні, а Києву доводиться бути центром рівноваги.
У сучасній політиці прямих ліній майже не лишилося.
Кожен рух у Вашингтоні відлунює в Брюсселі, Пекіні й Делі.
Коли ж кермо дипломатії бере до рук Дональд Трамп, ця конструкція набуває складнішої форми — трампкутника.
Це не просто модель відносин між США, Україною та росією. Це архітектура тиску, де кожен кут — не країна, а інструмент впливу: на москву — через Пекін і Делі; на Київ — через Брюссель; на Європу — через енергетичні та торговельні важелі; а на весь світ — через сигнал: «Америка знову вирішує».
Трамп як геополітичний метр розставляє вершини так, щоб жодна не перетворилася на самостійний центр сили.
Коли потрібно притиснути кремль — лунають натяки у бік Китаю чи Індії.
Коли треба «остудити» Київ — активізується Брюссель із черговими «закликами до реалістичності».
Вашингтонські контрасти
Під час візиту Володимира Зеленського до США ця геометрія проявилася у всій динаміці. Reuters зафіксував: «Президент України прибув до Вашингтона з очікуванням отримати ракети Tomahawk, але Трамп уже змістив фокус до дипломатії після розмови з путіним».
AP News уточнив, що після телефонної розмови з президентом росії «Трамп зосередився на швидкому завершенні війни й закликав обидві сторони зупинитися на нинішніх позиціях».
Коли український літак торкнувся злітної смуги у Вашингтоні, американський сценарій уже був переписаний. І це не збіг, а логіка трампівської політики — постійна зміна векторів, де кожен рух має кілька сенсів. Символом цієї нової фази став не Білий дім, а Будапешт.
The Guardian зауважив: «Очікуваний саміт Трампа і путіна в Угорщині нависає над переговорами із Зеленським, створюючи відчуття, що США прагнуть прямого діалогу з москвою навіть ціною замороження війни».
Україна знову опинилася між центрами сили — не як прохач, а як індикатор стійкості системи. Київ став випробуванням: чи здатна світова геометрія витримати тиск одночасно з усіх боків — москви, Вашингтона, Брюсселя й Пекіна.
Президент Зеленський, попри нервову атмосферу, не відійшов від своєї лінії. AP News цитує його слова: «Ми хочемо миру. Путін — ні. Тому нам потрібен тиск на нього».
У відповідь Трамп заявив журналістам: «Достатньо крові пролито. Вони мають зупинитися там, де вони є».
Між цими двома позиціями — вся суть «трампкутника»: прагнення Вашингтона залишити контроль за миром у власних руках, навіть якщо для цього треба зупинити не лише війну, а й рух самої історії.
Вашингтон більше довіряє жінкам
На тлі напруженого діалогу в Білому домі візит прем’єр-міністерки Юлії Свириденко став свіжим ковтком повітря. Американські медіа зазначили, що тон розмов був «теплим і прагматичним».
Reuters повідомив: «Українська делегація на чолі з прем’єр-міністеркою Юлією Свириденко прибула до Вашингтона для переговорів про зміцнення обороноздатності та енергетичної стійкості Києва».
Наступного дня агентство додало: «Прем’єр-міністерка України заявила, що під час переговорів у Вашингтоні зосередилася на енергетиці, санкціях і розвитку нових форматів співпраці зі США, які можуть зміцнити обидві держави».
The Washington Post у своєму дипломатичному огляді підкреслила: «Її спокійна й зібрана манера контрастувала з емоційністю президента Зеленського. Американська адміністрація відзначила професійність українського уряду».
Axios звернув увагу на підтекст: «Візит прем’єр-міністерки виглядає успішним, а тон зустрічей — теплішим. Це може бути сигналом, що Вашингтон очікує більш інституційного підходу в Києві».
Для аналітиків це не лише дипломатичний успіх, а й натяк Зеленському: баланс влади має повернутися до конституційної моделі, де уряд і парламент діють незалежно від президентського офісу.
Основні результати візиту Свириденко
Фінансова підтримка: домовленість про нову лінію кредитного страхування для українського бізнесу через US International Development Finance Corporation (DFC).
Енергетика: консультації з Мінфіном США щодо захисту енергосистеми взимку й участі американських інвесторів у модернізації генерацій.
Санкційна політика: спільна робота з Казначейством США для запобігання обходу санкцій росією через треті країни.
Відбудова: меморандуми з енергетичними корпораціями про участь у проєктах відновлення інфраструктури.
Критичні мінерали: погоджено дорожню карту співпраці у сфері рідкісноземельних ресурсів.
Тож, коли Зеленський повернувся без ракет, Свириденко повернулася з контрактами.
Американська преса резюмувала: «Цього разу успіх українського візиту вимірювався не аплодисментами, а результатами».
Дует чи два окремі соло
Чому візит Зеленського не став поразкою, а місія Свириденко — логічним доповненням? Бо прем’єрка працювала на міжінституційному рівні, тоді як президент — на політичному й емоційному.
На рівні міністерств США продемонстрували стабільність: «Вашингтон залишається відданим стабілізації енергосистеми України й продовжить співпрацю у сфері оборонної промисловості».
Свириденко у Мінфіні, МВФ та DFC закріпила цю лінію — відновлення, інвестиції, санкційна координація. Вона створила основу, на якій президент міг говорити з позиції партнера, а не прохача.
Дзвінок, що змінив сценарій
Коли літак із Зеленським приземлився у Вашингтоні, тон переговорів уже був іншим.
Axios зазначив: «Зеленський прибув, сподіваючись переконати Трампа передати Україні ракети Tomahawk, але на початку зустрічі Трамп заявив, що сподівається, що в цьому не буде потреби».
Причиною стала довга телефонна розмова з владіміром путіним напередодні.
The Washington Post повідомила: «Після дзвінка путіна президент США вже говорив не про зброю, а про мир, якого, на його думку, можна досягти до кінця місяця».
Фокус змістився від оборонної теми до дипломатії.
Та Зеленський не потрапив у пастку: він скористався паузою, щоб озвучити власну логіку — мир можливий лише через силу.
Дисонанс без розриву
Трамп прагнув виглядати миротворцем: «Я думаю, що президент Зеленський хоче, щоб це було зроблено, і президент путін теж. Їм потрібно лише трохи порозумітися».
І додав із посмішкою: «Мене все життя обманювали найкращі з них, але я завжди виходив успішним», — натякаючи, що й путін може блефувати.
Зеленський відповів твердо, наголосивши, що якщо США передадуть ракети, здатні вражати цілі глибоко на території росії, це «змусить путіна сісти за стіл переговорів».
Український лідер навіть запропонував символічний «обмін»: українські дрони — на американські Tomahawk.
Ідея не була прийнята, але стала сигналом: Київ приїхав не просити, а торгуватися.
Поки Зеленський вів складну розмову з Білим домом, Свириденко паралельно працювала з американськими відомствами, формуючи довгострокову інституційну основу.
Її спокійна манера викликала симпатію: «Наші пріоритети — енергетика, санкції та розвиток співпраці зі США новими способами, які зміцнять обидві держави», — сказала вона.
Не поразка, а рівновага
Так, Трамп не передав Tomahawk. Але й не закрив тему. Вона залишилася на столі переговорів як елемент тиску на путіна.
Це дипломатичний результат — вікно можливостей не зачинено. Ба більше, візит Зеленського розвіяв чутки про «втому Вашингтона».
На рівні міністерств підтримка України залишається системною — від енергетики до фінансів. А візит Свириденко лише підкреслив, що Київ має не одного співрозмовника, а цілу мережу партнерів.
Axios підсумував: «Україна хотіла чітких рішень — США запропонували гнучкість. Це не кінець історії, це зміна темпу».
Візит Зеленського не став тріумфом, але й не був поразкою. Це був момент рівноваги, коли Вашингтон демонстрував обережність, а Київ — витримку.
Свириденко забезпечила економічний фундамент, Зеленський — політичну рамку.
Разом вони сформували нову траєкторію: Україна перестала виглядати прохачем і знову стала партнером, здатним діяти на кількох рівнях — політичному, військовому й економічному.
Чого чекати від Будапешта, якщо він відбудеться?
Будапешт знову стає символом політичного експерименту — цього разу не з гарантіями безпеки, а з межами терпіння.
Якщо зустріч путіна й Трампа справді відбудеться, це буде не про мир, а про випробування світової системи — хто кого змусить зробити перший крок.
Після візиту Зеленського лінії розмежування змінилися не лише на фронті, а й у дипломатії. Трамп отримав свою «мирну паузу», але Кремль сприйняв її як сигнал, що можна торгуватися.
І тепер Будапешт — ідеальна сцена для політичного театру: один хоче виглядати рятівником, інший — переможцем.
Американські аналітики попереджають: Трамп прагне повторити ефект Рейк’явіка-1986 — великого жесту без великого змісту.
Але путін — не Горбачов. Він прийде не домовлятися, а вивчати слабкі місця. Його мета — не мир, а пауза під виглядом миру, можливість виграти час.
Європейці це розуміють. Саме тому одразу після вашингтонської зустрічі вони синхронно підтвердили безумовну підтримку України — превентивно, щоб не дозволити перетворити Будапешт на новий формат капітуляції.
У військовому вимірі ситуація стабільна, але виснажлива: фронт стоїть, удари по енергетиці тривають, великі прориви малоймовірні. Тому головна битва переноситься в площину дипломатії.
Світ втомився від війни, але ще більше — від компромісів за рахунок чужої території.
Якщо Київ витримає цю дипломатичну зиму, весна може стати стратегічним переломом — не на картах, а у свідомості союзників. Бо головне питання Будапешта — не те, чи домовляться Трамп і путін, а чи вистоїть Україна між ними.
Володимир ЦИБУЛЬКО
