За давньою доброю традицією події Національної філармонії України відбуваються не лише у відомій усім Колонній залі ім. Миколи Лисенка (а віднедавна — ще й у Музичному салоні) на Володимирському узвозі, 2, а й на численних інших локаціях — у музеях, бібліотеках, різних культурних просторах столиці.
Увага ЗМІ прикута в першу чергу до розкручених фестивалів чи виступів помітних гастролерів саме в Колонній залі.
Але справжні шанувальники музики знають: і «периферійні» концерти здатні принести не менші мистецькі відкриття.
Це підтвердила подія в музеї Марії Заньковецької, де було презентовано цикл романсів на вірші двох провідних романтиків української поезії радянської доби — Володимира Сосюри та Василя Симоненка.
Доля обох поетів була складною. Сосюра, як відомо, замолоду дивом уникнув розстрілу, а в зрілі літа мав статус «класика», включеного до шкільних програм.
Але до кінця життя над ним тяжіло минуле вояка армії УНР і спогади про розправу над віршем «Любіть Україну».
Натомість Симоненко помер від тяжкої хвороби (спричиненої міліцейським побиттям) у 29 років, встигши потримати в руках тільки єдину видану збірочку. І ще майже до часів Перебудови мав статус чи то «напівзабороненого», чи «напівзамовчуваного».
Однак «трудящі в УРСР» вірші Сосюри і Симоненка по-справжньому любили. Ба більше, люди старшого покоління пам’ятають: їх навіть переписували від руки.
Причому йдеться не лише про «крамольні» на той час звернені до України рядки — «Хай мовчать америки й росії, коли я з тобою говорю», — а й про звичайну, але дуже проникливу любовну лірику, яку важко було знайти на полицях книгарень (на відміну від численних «паровозиків» про леніна й партію).
Романси на вірші двох поетів виконували в музеї Заньковецької автор музики, бас Роман Смоляр, і сопрано Єлизавета Ліпітюк.
Для вокаліста Романа Смоляра це вже був зовсім не дебют в іпостасі композитора. Він послідовно кладе на музику вірші корифеїв української поезії — і це виходить у нього цікаво й нестандартно.
А Єлизавета Ліпітюк має славу вдумливої співачки, схильної до пошуку «незаяложених» і несподіваних творів для виконання (напередодні вона представила програму з творів європейських композиторів від доби Відродження й до ХХ століття, об’єднаних... темою квітів).
Виконали твори на тексти віршів «Чекання», «Бабине літо», «Вже скосили гречку», «Облітають квіти», «У синім безгомінні», «Поле», «Такий я ніжний, такий тривожний», «Залило водою луки», «Сині далі» Володимира Сосюри та «Ромашка», «Минуле не вернуть», «Під абажурами», «Пісенька», «Тінь», «Переспів з народної», «Зима», «Лебеді материнства», «Ти знаєш, що ти людина» Василя Симоненка.
Усі твори були не звичайними піснями з куплетною структурою, а саме вишуканими романсами, кожний із яких є закінченим драматичним малюнком. Звісно, це не перше звернення українських композиторів до творчості названих поетів, але одне з художньо найпереконливіших.
Солоспіви у концерті чергувалися з дуетами, але головною була єдність її величності поезії з музикою високого рівня. Адже аранжування романсів лишало простір не лише для показу вокальних та артистичних даних двох дуже професійних співаків, а й для демонстрації майстерності концертмейстерки Анни Поліщук. Вдало обрамлювало концерт і художнє слово у виконанні Олександра Рудька.
Отже, слово двох чудових українських поетів набуло ще однієї адекватної музичної інтерпретації. А це слово має сьогодні особливе значення, — адже саме його прагнуть знищити московські зайди і саме його обороняють героїчні українські солдати.
