Шатдаун і стратегія війни. Чому угода про надра не працює для військової підтримки України?

Щемлива, болюча, по лезу ножа тема ймовірної фактичної, але не юридичної втрати територій. До цього нас тривалий час підштовхують міжнародні партнери: то відкрито, то завуальовано, то словами лідерів держав, дружніх путінському режиму. А тут іще й нова-стара ситуація: поставки американської зброї можуть затриматися через шатдаун у США.

 

Минулого вівторка (30 вересня) українська делегація була у Вашингтоні для зустрічей у Білому домі з метою укладання угоди про обмін технологіями безпілотників, у яких Київ має провідний світовий досвід, в обмін на допомогу від США. 

 

Однак переговори зависли під знаком питання через те, що уряд був закритий, а федеральних службовців попросили залишитись удома.

Що далі? Які реальні кроки для виходу із ситуації? 

 

Отже, ми бачимо феномен парадоксу: продовжувати війну і перемогти росію військовою силою нереально, як і неможливо добитися справедливого миру посередині.

 

Стратегія креативу зазвичай передбачає крок убік: посадити путіна за стіл переговорів — двосторонніх чи за участі Трампа, байдуже. На це був зорієнтований і Глобальний саміт миру, який не вдався.

 

І, наймовірніше, це дасть досить високі шанси зупинити вогонь і бойові дії. Це приведе до того, що нарешті зможуть запрацювати повільні дипломатичні машини. 

 

Приєднаються Європа, Китай, Туреччина, Британія, Бразилія, білорусь і Південна Африка. І, ймовірно, вони всі захочуть перейти в ООН для переговорів під захистом його статуту, де в агресора немає шансів. Компроміси можливі, але путін втратить право на амбіції та ультиматуми.

 

Тому й президент Зеленський постійно сигналить про набір поступок. Скажімо, в серпні він зробив несподівані заяви для іноземних ЗМІ, що повне звільнення українських територій, захоплених росією військовим шляхом, наразі є неможливим.

 

Реальність на полі бою вимагає переосмислення стратегії. Необхідно зосередитися на дипломатичних інструментах для досягнення справедливого миру. Україна не відмовляється від своїх цілей, але повинна діяти раціонально.

 

І вже наприкінці вересня в інтерв’ю агентству Axios Зеленський відкрито погодився в обмін на припинення вогню де-факто залишити на певний термін ці території за росією та повернути їх пізніше дипломатичним шляхом: «Ні, ми ніколи не визнаємо окуповані території як території росії. Ми не можемо цього зробити. Ми готові повернути це назад колись у майбутньому дипломатичним шляхом, а не збройним. І я думаю, що це гарний компроміс для кожного», — сказав Володимир Зеленський.

 

І все це було сказано після несподіваної заяви Трампа, що Україна зможе повернути всі території і «може навіть піти далі». Хоча до цього часу він неодноразово говорив про можливість компромісу з путіним лише на умовах територіальних поступок з боку України.

 

Саме для реалізації цієї стратегії креативу він на полях Генасамблеї попросив у свого ж міністерства війни продати Україні «Томагавки» з дальністю до 2,5 тисячі км. Хоча українська рожева «Фламінго» має значно більшу бойову частину (БЧ) та більш далекобійна.

 

Інсайдери, які чули цю розмову, стверджують, що український лідер переконував учорашнього миротворця про особливу функцію цієї зброї, яка швидко допоможе всадити російського диктатора за стіл перемовин для обговорення мирної угоди (нам вони потрібні, але це не означає, що ми їх застосовуватимемо).

 

Однак Дональд Трамп смертельно боїться ескалації. Тому відмовив, але не остаточно. Його віцепрезидент Джей ді Венс повідомив виданню Fox News, що адміністрація США таки інтенсивно, «саме зараз» обговорює можливість потенційного надання Києву таких ракет.

 

На щастя і на жаль для нас, — те, що Трамп каже в понеділок, не завжди збігається з тим, що він каже у вівторок.

 

Все залежить від настрою Великого Дональда і місця в його емоційному пориві путіна.

 

І, може, в українському напрямку ексблогер, а нині міністр оборони Піт Гегсет збирає на базі Квантіко (штат Вірджинія) майже 800 генералів і адміралів, як пише Reuters, для «мобілізації воїнського духу». Інакше навіщо було міняти назву міністерства оборони на міністерство війни?

 

Китай не хоче і не буде воювати, хоч би як його смикали за хвіст, а путін уже веде й нарощує війну.

 

Можливо, Піт переконає шефа продати застарілі ATACMS на додачу до 3 тис. 350 ракет ERAM із боєприпасами збільшеної дальності 450-460 км і стійких до РЕБів?

Тож — що, угода про надра не працює? Адже під час її підписання під виглядом інсайдерської інформації ходили розмови, що ця угода нам гарантуватиме надання Сполученими Штатами необхідної зброї. 

 

Хоча наша влада продала землі України ще до того, як було підписано угоду про надра зі США. І ще до того, як почалась повномасштабна війна. Ще до того, як ухвалили перше рішення, котре надавало право іноземцям купувати землю в Україні.

 

Але поки — ще вільні землі, адже на інших живуть люди та стоять їхні будинки. Їх бомблять, а вони ніяк не йдуть звідси, не звільнять землі для видобутку ресурсів. Тобто ми живемо на їхніх «бабках».

 

Водночас таке враження, що Зе-влада робить усе для того, щоб війна не закінчувалась, а продовжувалась. Бо лише вона тримає на плаву керманича та його команду. Вона дає владу, гроші й, звісно, виконання поставлених перед ними завдань.

 

Відчуження земель та дати цього процесу були узгоджені ще до повномасштабного вторгнення. Після цього людей почали «викурювати» й убивати, адже для того, щоб добути рідкісноземельні метали, потрібно рознести, розбомбити пів країни. Аби можна було без проблем копати.

 

Тож сталось так, як вісім місяців тому зазначала низка аналітиків: не буде після підписання угоди ніякої зброї. Дональд Трамп не збирався нічого давати. Ресурси він забере за борги. Доні так і заявляв, що США повинні відшкодувати всі гроші, котрі Америка витратила на допомогу Україні.

 

Ми вже не один раз вказували, що всі глобальні катастрофи, війни, теракти — це сплановані дії купки закулісних надвпливових міжнародних гравців. Війна в Україні та війна в секторі Гази видається справою одних і тих самих рук. 

А що ж на низовому рівні — президентів країн, котрі є головними дійовими особами цього трагічного міжнародного спектаклю?

 

Нещодавно в Нью-Йорку Володимир Зеленський заявив, що не має наміру керувати Україною в мирний час. Мовляв, його мета — не вибори, а бажання допомогти своїй країні в дуже важкий період, ну і завершення війни.

 

Однак ми не впевнені, що в ОП є будь-який продуманий, прорахований стратегічний план управління війною та її завершення. Адже єдиним і основним стратегічним публічним гравцем у війні з кремлем і є Володимир Зеленський.

 

Відсутність навколо нього серйозних воєнно-політичних стратегів лише підживлює його креативний двигун. Але, як показують події останнього часу, його одного може виявитись уже недостатньо для протистояння все більшій кількості загроз і викликів — внутрішніх і зовнішніх.

 

Найперше у війні, яка не завжди живе за своїми законами, як це прийнято сприймати, а чималою мірою планами тих, хто тримає віжки перезавантаження світу.

 

Тож чи не вони організували шатдаун у США?

 

Щоправда, обмеженість внутрішніх стратегічних ресурсів — об’єктивних і суб’єктивних — поки що компенсується Заходом. 

 

До президентства Дональда Трампа і в часи головкома Валерія Залужного стратегування, штабування і оперативне управління воєнною логістикою та планування горизонту подій відбувалися безпосередньо і спільно з Пентагоном, військовими центрами НАТО в Європі і контактною групою «Рамштайн».

А тепер перед чолом міністра оборони США Ллойда Остіна президент Дональд Трамп майже вщент зламав цю конструкцію. За мотивами, якими керується й путін: аномалією власного розуму і його надто непередбачуваною грою, нарцистичною самовпевненістю здійснювати особливу місію, яка здатна міняти світ і його метафізичні закони, що не піддаються емпіричному доведенню.

 

На два тижні він «осліпив» ЗСУ, припинивши надання розвідданих, зупинив постачання всієї військової допомоги за рішенням Конгресу і кинув виклик Європі, зупинившись за крок від виходу з Євроатлантичного альянсу.

 

Попри повільний і суперечливий відступ від несподіваної самоізоляції Америки, кремлівський диктатор путін використав слабкість і втечу з поля бою демократій президента «все ще девелопера» Дональда Трампа, як раптово відкрились ворота у неприступну фортецю.

 

Кремль боявся тільки військової й економічної сили США. Європа такою не володіла, а Україна без зброї і щита Америки була приречена. Зеленський це розумів.

 

Його дипломатія, але найбільше страх Європи перед російським вторгненням, рішучість Шольца, Макрона, Стармера, Стубба і Урсули фон дер Ляєн знову мобілізували Захід.

 

Після ганебного саміту з президентом росії владіміром путіним на Алясці й «нокауту» від Дональда Трампа союзники повернулися до спільного розуміння небезпеки путінської росії.

 

Вона все більше стає зрозумілою: путін не може і не планує зупиняти війну, поки переможець не встановить правила і порядок для Європи. Його готовність до миру — позірна, лише для приховування незмінних планів добитися воєнної перемоги в Україні над Заходом.

 

Свого часу Вінстон Черчилль сказав: «Ви завжди можете розраховувати, що американці зроблять правильно після того, як вони перепробують усі методи».

 

Щоправда, доки вони «дегустують» усі ці методи, ми втрачаємо свій народ.