Ще не завершили, а вже руйнується: що не так із бетонкою між Дніпром і Решетилівкою

Колись цю бетонну дорогу називали найінноваційнішою в Україні. На неї витратили колосальні кошти, влаштовували навіть урочисті відкриття, масштабні піар-акції.

 

Але дорогу так і не доробили. І вона стала найбільшим і найдороговартіснішим довгобудом країни. Йдеться про бетонний шлях Дніпро—Решетилівка.

 

На те, що з недобудованим довгобудом (даруйте за тавтологію) треба щось вирішувати, настійливо звертає увагу чиновників Державного агентства відновлення та розвитку інфраструктури України депутатка обласної ради Ольга Усанова з Кременчука.

 

Апелюючи до голови відомства Сергія Сухомлина та Кабміну, депутатка пропонує створити комісію, яка ретельно вивчила б ситуацію безпосередньо на місці, порахувала б дорогі будівельні матеріали, які лежать покинутими просто на дорозі й заважають рухатися автомобілям, наражають людей на небезпеку, та знайшла б для них застосування на інші важливі потреби.

 

А найбільше будівельних матеріалів сьогодні потребує фронт. Фахівці могли б підказати, як їх використати при будівництві оборонних укріплень.

 

 

 

Той, хто хоча б раз проїхався цим шляхом, звертав увагу на надземні переходи у вигляді пішохідних мостів над трасою, які ведуть із чистого поля в... таке ж саме поле.

 

Можливо, тоді, десятки років тому, коли проєктували дорогу, вірили, що навколо вируватиме життя. На жаль, так не сталося. Це було абсолютно бездумним витрачанням коштів.

 

Років три на дорозі вже ніхто нічого не робить. Будівництво покинуте і виглядає жалюгідно. Всі недобудови поросли бур’янами, бетон почав тріскатися, а огороджені саморобними і вицвілими засобами недобудовані небезпечні ділянки наражають водіїв, особливо в нічний час, на страшні аварії. 

 

Досі не дороблено міст-розв’язку біля Решетилівки на перетині з магістраллю Київ—Харків. Її практично завершено, але нею не користуються. ­

 

Фахівці кажуть, що там усе можна було б давно зробити. Та водіям досі доводиться робити зайвий гак у 8 кілометрів. При цьому в момент масових розворотів виникають аварійні ситуації. 

 

«Тим часом дорога розвалюється. І це головна проблема, — каже Ольга Усанова. — Щороку туди щось витрачають, однак на щось незрозуміле. Потрібно негайно зупинити цей безлад! Стан справ на цій горе-дорозі потребує вивчення. Треба терміново зробити коригування, бо, крім власне дороги, тут ще набудували багато різних недоспоруд, на які витратили величезні кошти. Просто в нікуди! Дуже важливо, щоб усі, хто виконував будівельні роботи, а також ті, хто їх приймав, відзвітували про якість цих робіт та гарантії на них. Тож прошу всіх небайдужих людей долучатися і добитися максимального розголосу цієї історії».

Загалом історія з цією дорогою була сумнівною ще з моменту її задумки. Як пригадує колишній голова депутатської райкомісії з екології Петриківського району Дніпропетровської області Віталій Панко, цю велику «авантюру» затіяла ще у 1992 році обласна влада Дніпропетровщини з метою отримати у власність «великих людей» природні залишки Приорілля і Кобеляччини.

 

Нема сумніву, що це було узгоджено з тодішнім керівництвом держави. Ті, хто перебував при владі, мали на меті поділити між собою природні куточки понад майбутньо­ю трасою: набудувати там котеджів, «прихватизувати» річки, озера, ліси, луки тощо.

 

Хоча споконвічний короткий шлях з Дніпра (Катеринослава) на Полтавщину, Харківщину і Київ проходив старим чумацьким шляхом — пологим кряжем західного Донбасу.

 

Та дорога пролягала з Катеринослава через Магдалинівщину, Новосанжарщину. Залишки гранітних мостових переходів тієї дороги досі збереглися біля села Пустовойтове на Глобинщині. 

 

Петриківська райрада під тиском обласної дала добро на прокладання траси по заливних ґрунтах Приорілля. Незважаючи на те, що це потребувало більших капіталовкладень. Але грошей ніхто не рахував. 

 

 

Проєктанти не взяли до уваги й того, що у випадку розриву (підриву) Кременчуцької чи Кам’янської дамб нова автотраса повністю піде під воду. 

 

Суспільство тоді байдуже сприйняло це «крадівництво», яке вилилось у відібрані в народу тисячі гектарів родючих земель, випасів, сінокосів, озер, мисливських, рибних і грибних угідь, на яких збудовані й будуються котеджі «великих» людей, росте кукурудза й соняшник, приносячи їм прибутки.

 

А якби ці капіталовкладення і технології були спрямовані на побудову бункерів Східної стіни, то такого просування ворога на сході не було б.

 

Та й дорога, якби її проклали старим чумацьким шляхом з Дніпра через Самарщину, Магдалинівщину, Новосанжарщину, була б уже давно збудована і зі значно меншими витратами, бо вона набагато коротша, вважає Віталій Панко.

 

Скажімо, з Петриківки до Полтави по прямій 110 км, а з Царичанки — взагалі 70. І не треба було б робити зайвий гак через Кобеляки.

 

До того ж, сільськогосподарські райони двох областей, які примикають один до одного, аж просяться об’єднатись. На жаль, між ними така дорога, що й танком не проїдеш...