Тіна Пересунько: «Хор Кошиця на кількох континентах славив Україну»

— Тіно, чи коректно казати про культурну дипломатію УНР?

 

— Звичайно, в історичних документах хору не було терміну «культурна дипломатія». У 1919 році жодна країна його не використовувала, у США й країнах Європи цей нині популярний концепт з’явився в обігу лише у 1950-х роках.

 

Але за змістом турне Української республіканської капели було, безумовно, культурною дипломатією. Тому я, власне, й запровадила, першою в українській історіографії, цей термін стосовно місії капели Олександра Кошиця та закордонної політики Симона Петлюри, як і взагалі стосовно історичного минулого України.

 

І дуже тішуся, що нині вже на офіційному рівні Міністерства закордонних справ, Українського інституту й інших наших владних інституцій говоримо про понад 100-річчя традицій культурної дипломатії України.

 

— Чи залишилися письмові згадки, де Українську республіканську капелу,  яка промотувала незалежну державу УНР кількарічним туром у зарубіжних країнах, називають закордонною армією УНР?  

 

— Так. Згадки про це є у спогадах хористів, у різних дипломатичних листуваннях і документах. Приміром, у звіті Українського посольства у Німеччині, яке назвало хор Олександра Кошиця «українською закордонною армією», що виконала свій обов’язок на дипломатичному фронті.

 

Захист української землі від російської окупації і захист української ідентичності від російської ворожої пропаганди в світі — це були тодішні надзавдання. Вони знову є найактуальнішими для України. 

Олександр Кошиць з Українським національним хором. Буенос-Айрес, Аргентина, 1923 р.

 

— Якими були концерти в європейських країнах?

 

— Коли капела гастролювала в Європі за дорученням глави держави під патронатом уряду УНР, — звичайно, це була державна політика, культурна дипломатія, промоція українського мистецтва як окремішнього від росії явища. Всі концерти в Європі починалися з виконання Українського національного гімну та гімну приймаючої країни.

 

А потім звучала програма з творів тисячолітнього українського фольклору: канти, колядки та щедрівки, народні пісні. Усе це, пам’ятаємо, в обробках найвідоміших українських композиторів — Миколи Лисенка, Кирила Стеценка, Миколи Леонтовича, Олександра Кошиця та інших.

 

— Розкажіть про дорогу хору в Париж.

 

— Капела Олександра Кошиця мала доїхати до Парижа за кілька тижнів. Взагалі, згідно з законом про гастролі, співаків за кордон відряджали на два місяці, туди і з поверненням. Втім їхали вони до столиці Франції аж дев’ять місяців. Адже французьке міністерство закордонних справ не видавало співакам візи як представникам невизнаної держави. Така була колізія: хористи їхали в Париж для того, щоб презентувати свою країну, добитися визнання України, а  навіть формально не допускали до можливостей дати там концерти.

 

Утім на одному з виступів українців у Берні побував посол Франції — і справа зрушилась. Хор разом з місіями УНР за кордоном активно запрошував на свої концерти відомих європейських послів і дипломатів. Французький посол, ідеться в джерелах, після відвідин українського концерту написав рекомендаційного листа міністру закордонних справ Стефану Пішону, і той дав дозвіл хору на українські гастролі в Парижі. Лист міністра Франції я знайшла в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України в місті Києві, де зберігається весь фонд хору.

 

— Особливі сподівання були на виступ Капели Олександра Кошиця у Франції, де у 1919-1920 рр. відбувалися засідання Паризької мирної конференції і де вирішувалося питання визнання незалежної України.

 

— Як колишній арткритик, котрий сам писав численні рецензії на різні концерти, Симон Петлюра розумів, що турне Капели УНР викличе резонанс у європейській пресі: музичні критики прийдуть і напишуть не лише про мистецтво, а й про країну, звідки воно прибуло. На хор покладалася місія промоутера відродженої Української держави, що має за собою тисячолітню культурну традицію.

— Хору Олександра Кошиця, «Щедрику» й іншим українським пісням вдалося згуртувати навколо України прихильників у всьому світі.  Які складники визначили такий результат на початку ХХ століття, попри дуже складне становище УНР?

 

— Коли вдало поєднані мистецтво та політика — тоді успішна культурна дипломатія. «Щедрик» — це мистецтво. Гастролі хору Олександра Кошиця з 1919 року — це мистецька акція, але задум політичний, і для його здійснення була потрібна політична воля.

 

Симон Петлюра трохи більше ста років тому — політичний і військовий лідер, голова Директорії, верховний головнокомандувач військ Української Народної Республіки. Фактично його сьогодні ми прирівнюємо до статусу президента України.

 

Симон Петлюра мав бекграунд у культурі. Адже до того, як обійняти політичну і військову посади, він тривалий час був арткритиком, медійником, редактором і засновником численних українських видань. Дбав про популяризацію через пресу української національної ідеї та культури не лише в Україні, а й за кордоном. 

 

Він написав велику кількість не лише політичних оглядів, а, що нам цікаво та важливо, — театральних рецензій, літературної критики, музичних оглядів, займався перекладами іноземних творів на українську мову, читав лекції з історії театру. 1918 року як військовий міністр УНР організував видання мільйонного накладу лекції Івана Огієнка «Про українську культуру» для українського війська. Симон Петлюра знав культурне життя і захоплювався ним. І це один з вагомих чинників успіху культурної дипломатії УНР. 

 

До речі, наступного року минатиме 100 літ із часу вбивства Симона Петлюри. У період нинішньої повномасштабної війни, коли росія намагається знову знищити незалежну Україну, варто пам’ятати, що то була російська спецоперація з фізичної ліквідації глави Української Народної Республіки, а ще — дискредитації нашої державності.

 

— У 1941 році мистецтвознавець Олександр Кошиць, професор, у Колумбійському університеті в Нью-Йорку проголошував доповідь «Про українську пісню й культуру», яку наступного року видали у Вінніпегу в Канаді. Загалом Симон Петлюра та Олександр Кошиць, напевно, зустрічалися ще на самому початку ХХ століття на Кубані.

 

— Коли етнограф, диригент і композитор Олександр Кошиць поїхав у 1903—1905 роках за дорученням Миколи Лисенка на Кубань збирати український фольклор, достеменно відомо, що Симон Петлюра як журналіст-початківець написав про це замітку. Перебуваючи на Кубані, де він переховувався від російської жандармерії, вивчаючи козацькі архіви, він також надсилав у львівський «Літературно-науковий вісник» свої перші журналістські публікації про українські театральні та культурні заходи у тому, безумовно, тоді українському регіоні.

Олександр Кошиць на Кубані, 1904 р. (фрагмент фото), та в Римі, 1928 р.

 

Петлюра був надзвичайно інтегрований в українське культурне життя. Був його творцем і рецензентом, а згодом, на посаді очільника УНР, — фундатором культурної дипломатії України. До обрання головою Директорії курирував два міністерства — військове та мистецтв. Сьогодні це так само два крила нашої національної безпеки. 

 

Нападник — рф — із 2022 року чинить жорстоку повномасштабну агресію в Україні. Тож є необхідність виграти війну на обох фронтах — військовому та культурно-інформаційному. Понад 100 років тому було так само. І цей гібридний формат російської війни проти України дуже добре усвідомлював Симон Петлюра. Тож, будучи головнокомандувачем армії і флоту Української Народної Республіки, ініціював гастролі Української республіканської капели, яку назвали «закордонною армією УНР».

 

— Про що листувалися Симон Петлюра та Олександр Кошиць?

 

— У листі до Кошиця, написаному за пів року до прем’єри «Щедрика» в Карнегі-холі 5 жовтня 1922-го, Симон Петлюра писав «милому і дорогому Маестро Олександру Антоновичу»: «коли вас будуть інтерв’ювати, незамітно говоріть — українська музика, пісня незалежна, своя, непохожа, своєрідна, є частиною Незалежної України».

 

От про що йшлося Симону Петлюрі, коли він відряджав за кордон хор Олександра Кошиця. Про це ж ішлося і диригенту, і співакам. Усі мали мету донести світові ідею незалежної України, який тоді був зле поінформований про нашу державу через російську пропаганду.

 

— Світ на початку ХХ сто­ліття вже не згадував про суб’єктність України часів Гетьманщини.

 

Світ був або дуже слабо поінформований про Україну, або дезінформований. Тож виступи хору Олександра Кошиця стали проривом російської інформаційної блокади: співаки змогли виразно заявити на Заході про Україну. Це було дуже ефективно.

— Було дуже багато схвальних публікацій у зарубіжній пресі про закордонні виступи хору Кошиця, незмінно — з виконанням «Щедрика». Як хористи оцінювали свою діяльність?

 

— У звіті уряду Української Республіки диригент Олександр Кошиць після виступу в Барселоні та інших містах Іспанії писав: «Результати цієї маленької подорожі, в смислі пропаганди — надзвичайні. Треба сказати, що тут про Україну абсолютно нічого не знають.

 

І треба було бачити ту зацікавленість і захоплення, з якими слухали наші оповідання про наш край і нарід, про його кількість, про наші природні скарби, про нашу політичну ситуацію тощо. І як шкода, що тут нема нашого представництва і що з нами не було нікого і нічого з того, що зветься пресове бюро».

 

— Давайте процитуємо тих, хто вказував на переваги українських виконавців.

 

— Скажімо, лондонська газета The Manchester Guardian після двох прем’єр українського хору в Королівському театрі Лондона (3, 6 лютого 1920 року) писала: «Головна прикмета Української капели, що дала вчора свій другий концерт, — це виняткова якість її басів. Росіяни, безумовно, були довгий час відомими у цьому напрямі... Українська капела показує тут рівень незрівнянно кращий, ніж хори російської опери».

 

Писала західна преса і про загальну відмінність українського мистецтва від російського. У музиці, у техніці, в менталітеті, зазначали музичні рецензенти, українці відрізняються від росіян. Ті меланхолійні, песимістичні. Українці ж — веселі, життєствердні, оптимістичні.

 

Ось рецензія з Відня: «Темному, богопідданому смуткові росіян давно протиставляє українське мистецтво веселість, оптимізм, повноту свободолюбної мрійливості» (Neue frei press, 26 липня 1919 року). Або читаємо відгук з Берліна: «Характер українських пісень відрізняється від російських. Українці також вживають багато мінору, але тут немає фатального песимізму росіян.

 

Українець бадьорий, повний рішучості, оптимізму. Тож бачимо, як народ, що відчуває в собі силу, рветься на волю й піснею бореться за власне існування. Якби пісня була державою, то Україна ще вчора посіла би перше місце у світі» (Berliner Zeitung am Mittag, 29 квітня 1920 року).

 

Зрештою, і в США багато музичних критиків звертали увагу на відмінність української культури від російської. У виданні The Michigan Daily Ann Arbor за 14 лютого 1923 року читаємо: «У всьому цьому відчувається окремий національних дух, який не має нічого спільного з так званою «російською музикою».

— У США хор Олександра Кошиця у 1920-х роках уже представляли не так, як у Європі.

 

— Коли західний світ так і не підтримав УНР, а композитор Леонтович загинув у січні 1921 року під російською окупацією, — хор Кошиця переїхав до Америки. Співаки не повернулися в окуповану Україну, бо їх чекала б доля Леонтовича. Тож переїхали у 1922 році до Америки.

 

Запросив їх у США американський імпресаріо Макс Рабінов. Він побував на кількох концертах хору в Європі і захопився українським співом. В інтерв’ю одній вашингтонській газеті він казав: «Я почув Український національний хор у п’яти різних країнах Європи, і кожного разу вони здобували такі овації, які я рідко бачив. Я вирішив: Америка повинна знати це прекрасне мистецтво».

 

Втім для американського імпресаріо питання промоції української державності не стояло на порядку денному. Він прагнув презентувати Америці цікаве та нове музичне мистецтво. До того ж усе сприймав крізь призму великоросійської культури. Як уродженець російської імперії — привозив у США ансамбль російських балалаєчників, балет Анни Павлової. Тож український хор він також на початку промотував як «рашен вокал арт». У мене є буклети, де зазначається, що український хор презентує в США фольклор Малоросії — «літл Раші».

— Чи використовували для промоції у США слово «Україна»?

 

— Так, але дуже часто американські журналісти замінювали його на поняття «Малоросія». Тож існувала плутанина. В Європі було чітко: хор український, він з України, що бореться за незалежність. Коли співаки здобули в Європі мистецький успіх, то росіяни навіть почали пропонувати їм «федерірованіє».

 

Зокрема відомий антрепренер Сергій Дягілєв і композитор Ігор Стравинський, згадує Кошиць,  пропонували йому в Парижі об’єднати українське мистецтво з російським і виступати разом. Звичайно, Кошиць відмовився. В листі до уряду він звітував: «Ми ухилилися від цього федерірованія».

 

В Америці воно відбулося. Імпресаріо Рабінов додав до українського проєкту двох виконавиць, які співали російський репертуар: Глінки, Мусоргського та інших. Тому на концертах лунали, хоч і в різних відділеннях, українські та російські пісні.

 

— Однак Олександр Кошиць та українські хористи заявляли іноземним журналістам однозначно: «Ми — українці!».

 

— Приблизно пів сотні українських співаків часто в пресі називали росіянами тільки тому, що в колективі були Ніна Кошиць із Вінниччини, яка кілька років виступала на російських сценах, та одна росіянка — Ода Слободська. У багатьох  рецензіях я знайшла згадки, як українські співаки заперечували: «Ми не росіяни. Ми — українці! Ваші газети помиляються, коли називають нас росіянами». Диригент Кошиць також спростовував в інтерв’ю ці речі: «Ярмо Росії вже давно зникло — ми не малороси, ми українці!».

 

— Як до хору Олександра Кошиця у США причетний Андрей Шептицький?

 

— «Дай Боже, щоби на вольній землі Вашингтона виспівали волю України» — це цитата зі статті священника Лева Сембратовича в газеті «Свобода», написаній напередодні приїзду хору Кошиця до США. Діаспора з великим ентузіазмом чекала на українські гастролі, покладала великі сподівання на те, що хор, як і в Європі, відкриє Україну Америці, розповість американцям про існування української нації. Насправді так і відбулося, хоча і тут довелося відбиватися від «великої російської культури», яка весь час нав’язувалася.

 

У кожному місті хористів зустрічала чисельна делегація української діаспори. У Нью-Йорку збереглися цікаві раритети. Українська громада влаштувала співакам у готелі «Пенсильванія» урочистий банкет. Маю меню з того заходу, де подавали «шпарагову зупу Кощиця», «морожене української королеви Анни Ярославни» та інші подібні страви.

 

За перші три місяці американських гастролей хористи дали 60 концертів у 40 містах США: Чикаго, Вашингтоні, Філадельфії тощо. 30 жовтня виступили з прем’єрою в Чикаго. Й одразу на наступний день відбувся бенкет на їхню честь за участі митрополита Шептицького. Зібралось до тисячі гостей. Є знаменита фотографія, що зберігається у фондах Національного українського музею в Чикаго, де Кошиць сидить поруч з митрополитом Шептицьким.

 

До речі, Олександра Кошиця зазвичай дуже дратували промови українців в еміграції, бо кожен тягнув на себе ковдру українськості. А тут, писав диригент у спогадах, об’єдналися навіть православні з католиками. Він був захоплений промовою митрополита Шептицького. З великою шаною згадував про свою з ним зустріч. Потім хористи поїхали ще на приватні гостини до митрополита.

 

— Як багато збереглося документів про хор Кошиця?

 

— У фонді Української республіканської Капели зберігається близько 150 справ, кожна з яких — це іноді тисячі аркушів. Тобто загалом це десятки тисяч документів. Під час своїх гастролей хористи збирали всі свої матеріали — афіші, рецензії, листування — для звіту перед урядом. Їх передали у 1920-х роках до Музею визвольної боротьби України в Празі, в якому зберігався весь УНРівський архів після того, як Україну було окуповано совєтською Росією. Він там проіснував до 1945 року, аж поки Прагу не «визволила» Червона армія.

 

Архів забрали спершу в Харків. А на початку 1950-х його передали до Києва в Центральний державний архів Жовтневої революції, зараз ЦДАВО України. До початку 1990-х, до відновлення Незалежності, архів Української республіканської капели був закритим для доступу дослідників, зберігався в секретних фондах.

 

Совєтська влада берегла ці фонди, аби на їх основі вивчати діяльність української еміграції й арештовувати причетних. Зберігся так архів МЗС та інших міністерств УНР. Вони ж сподівалися, що Совєтський Союз ніколи не розпадеться. Втім він розпався. Так і мрія путіна про підкорення України завершиться крахом. 

 

— Частина архіву хору Олександра Кошиця зберігається у Празі — у Слов’янській бібліотеці Національної бібліотеки Чеської Республіки. 

 

— У Празі є колекція європейських афіш Української республіканської капели. Вони виразно підсвічують державницький аспект цього турне. У спогадах Кошиця є така цитата: «Я сам на власні очі у Женеві бачив наші афіші, розмальовані вздовж і поперек руською лайкою по матері». Я побачила на власні очі ці женевські афіші. Не знаю, на жаль чи на щастя, але без тих російських нецензурних слів.

 

Біснувалися росіяни навіть перед афішами, бо на них зображено тризуб України, а розфарбовані вони у синьо-жовті кольо­ри нашого державного прапора. На них іще згадується «Щедрик». Інша афіша, яка зберігається у Празі, засвідчує, що українці на одній сцені виступали з відомими європейськими колективами. Зокрема, з Бернським симфонічним оркестром.

 

Співак Левко Безручко писав у спогадах, що символіка двох держав навіть на афішах дуже дратувала місцевих росіян, бо це було неформальне визнання швейцарцями української незалежності. Це величезні вуличні афіші, більш ніж метр.

 

У бібліотеці Праги їх зберігається кілька десятків. Їх копії я вперше експонувала в Україні під час своєї виставки. «Я співаю, отже існую» в Музеї видатних діячів української культури в Києві у грудні 2022—січні 2023 рр. Сподіваюсь якось привезти в Україну й оригінали цих афіш. 

 

— Які мають бути дії, щоби творчий поступ Олександра Кошиця та його хору, які є прикладом результативної культурної дипломатії, ввійшли в український канон?

 

— Потенціал «Щедрика» й історії культурної дипломатії УНР іще далеко не вичерпано. Ця тема може докорінно змінити самосвідомість українців і ставлення світу до України. За умови, що буде створено музей «Щедрика», музей Олександра Кошиця, встановлено пам’ятник диригентові у Києві, знято документальний серіал, голлівудський фільм... Я працюю над новою книгою про диригента.

 

Через два роки відзначатимемо 150-річчя Миколи Леонтовича й 125-річчя Пітера Вільговського. І це нагода для нових проєктів в Україні, у США й по всьому світу. За брендом різдвяного дару України світові — колядки Carol of the Bells — стоять пролита кров за українську незалежність і взірець культурної дипломатії Маестро Олександр Кошиць.