Коли дипломатія — ширма. Сі та путін готують нову логістику для нового світопорядку

У новому холодному подиху війни, що котиться Європою, проглядаються і нові зони впливу.

 

13 вересня польська влада вкотре повідомила про підйом у повітря військової авіації через загрозу російських дронів.

 

Незадовго до першої (10 вересня) дронової атаки Польщі президент Кароль Навроцький їздив до очільника Білого дому Дональда Трампа. І це був не звичайний візит ввічливості.

 

Польща просила захисту США під час можливого розгортання справжньої війни.

 

Тобто свою безпеку Посполита пов’язує не з Європою, а з Америкою.

 

Таким чином Польща буде передовою лінією США у Європі. Це важливий момент. А як же Україна?

Американський президент після дронової атаки московитів на Польщу та імовірних обіцянок президенту Навроцькому зробив вигляд, що він нічого не знав заздалегідь. Доні написав у соцмережі: «Почалось!».

 

Хоча чим далі, тим більше доказів, що все, що відбувається, — це спланований спектакль. Публіку охоплює шок. НАТО отримує привід для мобілізації. А Трамп відіграє роль того, хто бачить усе наперед. 

 

Урсула фон дер Ляєн заявила про нові рубежі НАТО. Євросоюз отримав те, що давно хотів для прискорення мілітаризації та втягування Європи у війну напряму. 

 

На даному етапі роль Польщі — жертва та привід для НАТО активуватись. Росія — агресор, котра й виконує у цьому сценарії роль м’ясника. Трамп виконує роль режисера, котрий демонстративно робить вигляд, що прокинувся. Однак ми знаємо, що реальний режисер не він. 

 

П’ята стаття НАТО не спрацювала, це і є «договорняк». Кожна сторона дотримується сценарію: москва тисне, НАТО відповідає гучними заявами, але пряме зіткнення наразі не допускається. 

А тим часом увесь уряд Франції пішов у відставку. Цей процес супроводжується жорсткими протестами. Першим вийшов Париж. Офіційно французи невдоволені економічною політикою влади, яка відмовилась індексувати пенсії та соціальні виплати.

 

Однак серед закликів лунало: протистояти владі глобалістів. Зокрема, «Макрон — глобаліст, він втягує французів у війну! А для чого воювати простому люду, якщо все належить олігархам та іноземним компаніям?».

 

Події у Франції — не звичайне невдоволення соціальними проблемами, а частина великого політичного процесу, що стосується не лише її, а й усієї Європи.

 

Зазвичай уряд посилають на всі чотири сторони, аби вивести на подіум нових персоналій, більш зручних для еліт та для зовнішніх гравців. А політична криза та нестабільність дозволяють виправдати будь-які рішення — від нових податків та обмежень до воєнної мобілізації.

 

Франція та Німеччина активно готуються до воєнного сценарію. Призначення нового прем’єра — це шанс поставити біля керма людину, котра без зайвих слів поведе країну до прямого конфлікту з росією чи в коаліцію бажаючих допомагати Україні.

 

Це не просто відставка уряду, це крок до перебудови політичної системи ЄС. Європа готується не до миру, а до затяжної війни та жорсткої внутрішньої дисципліни. І найближче завдання влади Франції — погасити народні протести.

 

Президент Франції Еммануель Макрон новим главою уряду може призначити військового або того, хто пов’язаний із жорсткою безпековою повісткою, щоб підготувати країну до мобілізації.

 

Ним може стати й технократ, наприклад банкір, завдання котрого — контролювати нові фінансові потоки під час кризи. Адже війна — це гігантські витрати, борги та кредити. 

 

Також новим урядом Франції може керувати й проамериканський політик, котрий буде повністю на лінії Вашингтона, навіть якщо це не відповідатиме інтересам французів. Завдання полягає в тому, аби повністю втягнути Францію в антиросійську та антикитайську політику НАТО.

 

Чому саме у Франції таке глобальне перезавантаження уряду? Тому що США потрібно, щоб вона стала головним рушієм війни в Європі поряд з Польщею. 

Політика Іспанії різко відрізняється від Ізраїлю та США. Майже всі країни мовчать або обережно підтримують Ізраїль. А Мадрид відкрито й жорстко б’є по Тель-Авіву: повне ембарго на поставки зброї, заборона проходу воєнних суден та літаків до Ізраїлю через територію Іспанії. Також Іспанія відкликала посла.

 

А це вже дипломатична ескалація, на котру Іспанія зважилась у відповідь на криваві дії Ізраїлю в Катарі. Також Іспанія збільшила допомогу Палестині, котру Мадрид визнав як самостійну державу в минулому, 2024-му, році.

 

Ізраїль у відповідь заборонив в’їзд двом іспанським міністрам, звинувативши уряд в антисемітизмі та відволіканні уваги від інших проблем.

 

Усередині НАТО та в Євросоюзі позиція Іспанії створює напругу як для США, так і для Британії. Іспанія не вписується у сценарій війни, в якому блок НАТО та ЄС — проти росії, ірану, Китаю. Іспанія вибиває Ізраїль з гри, руйнує єдність, а такі кроки зазвичай не прощають.

 

Вочевидь, Іспанія навмисне веде таку політику, аби виправдати те, що має відбуватись надалі. 

 

З іншого боку, Мадриду, схоже, готують урок, щоб іншим не кортіло виходити зі строю. Це може бути все що завгодно: різкий економічний стрибок або масові протести, організовані ззовні; серія терактів або рукотворні катастрофи, щоб суспільство само почало вимагати зміни курсу.

 

Іспанію можуть використати як жертву, символ, — вона може стати першою країною хаосу в Західній Європі, через котру запустять ефект доміно. Кризи, мігранти, бунти, словом, іще одна театральна постановка.

 

Усі моменти — створення ілюзії демократії та боротьби інтересів, підготовка виправдання катастроф, терактів, війни — звісно, обговорюються нагорі. І завжди можна буде сказати, що колапс відбувся тому, що Іспанія пішла проти Ізраїлю, США, НАТО.

 

Жертва створюється для виправдання нового курсу. Тож Іспанія готується стати сценою для показового удару. 

 

Водночас Ізраїль сам опосередковано воює з Європою через США та НАТО. Ізраїль вмонтований в американську систему оборони. Вашингтон завжди прикриє Тель-Авів, а значить, будь-який конфлікт з Ізраїлем швидко перетворюється на конфлікт зі США через спецоперації та точкові удари.

 

Ізраїльські спецслужби Моссад працюють по всьому світу. Саботаж, теракти, кібератаки — у цьому всьому можна звинуватити терористів, але координують їх із різновекторного Тель-Авіва. 

Не менш цікаві події й на Близькому Сході — змагання монстрів за вплив над меншими, але важливими в провідних галузях країнами. Скажімо, Китай має величезний інтерес до Тайваню. Без нього КНР не зможе замкнути ланцюжок технологій. Йдеться про мікрочипи.

 

Компанія Taiwan Semiconductor Manufacturing Company (TSMC) — найбільший у світі лідер з виробництва напівпровідників. Айфони, військова електроніка США й навіть суперкомп’ютери не обходяться без цих елементів.

 

Китай від Тайваню в цьому виробництві відстає на два-три покоління. Тому для військової техніки, штучного інтелекту, квантових проєктів та безпілотників Піднебесної потрібні відповідні технології та інженери світового рівня Тайваню.

 

Знаючи це, США тисне на Китай санкціями та забороняє поставки чипів. Якщо Вашингтон повністю відріже Пекін від передових чипів, виробництво смартфонів, військових засобів тощо впаде. Отже, Тайвань — ключ Китаю до світового ринку електроніки.

 

Звісно, росія розуміє: якщо США застрягнуть у конфлікті з Китаєм, то Європа залишиться без сильного американського щита. А це полегшує шлях для російської ескалації в Європі.

 

Також візити владіміра путіна до Китаю — не просто дипломатична дружба, а вибудовування технологічної та військової взаємозалежності. 

 

Китай отримує від росії рідкісноземельні метали, уран, нафту, газ, а натомість допомагає «сірим» імпортом — обладнанням для виробництва електроніки. Усе це для того, аби допомогти рф обійти західні санкції.

 

Росія стала сировинним придатком Китаю, посилюючи поставки газу, нафти та вугілля. При цьому путін, підписавши з Китаєм на 30 років контракт, залишає росіян без газу.

 

Далекий Схід та Сибір уже попереджені про дефіцит газу до 2030 року. Газифікації не буде, бо кремль збирається поставляти в Китай 106 мільярдів кубів газу щороку протягом трьох десятиліть.

І ще один цікавий момент — міст на Аляску. Розмови з’єднати Чукотку та Аляску через протоку Берінга точаться вже понад сто років. У царській Росії, потім в СРСР. Путін згадав про це в 2007 році, й от тепер він знову актуалізував тему моста.

 

Старий план заграв новими фарбами після того, як путін на Алясці зустрівся з Трампом, де й були досягнуті нові домовленості. Це не міст дружби між росією та Америкою, це проєкт майбутнього контролю. Якщо Китай та росія зруйнують старий світовий порядок, то їм потрібно буде створювати нові логістичні артерії.

 

З’єднання Азії та росії суходолом через міст стане символом нової економічної системи, де НАТО та Європа вже не відіграватимуть вирішальних ролей у світі.

 

Ми бачимо лише удари — ознаки тіні Третьої світової, а на стіл уже кладуть проєкти майбутнього об’єднаного світу, котрий сформується після війни. Просто все спеціально руйнується, щоб потім вибудувалось нове. Логістика, енергетика, контроль цифрових потоків, об’єднані ринки.

 

Отже, стара система — долар, НАТО, ЄС як центр сили — мають бути зламані. А для цього потрібен конфлікт, хаос, саме ці чинники завжди були швидким імпульсом змін.

 

Спектакль еліт продовжується. США зроблять вигляд, що борються з Китаєм та росією. Китай демонструватиме боротьбу за Тайвань. Росія нібито чинитиме спротив НАТО. Але насправді всі гратимуть відповідно до спільного плану заради єдиного результату: перезапуску світової системи з явним скороченням чисельності населення. 

 

Нову економічну архітектуру контролюватиме зв’язка наднаціональних структур. Тих, хто тримає світові фінанси, технології та медіа.

 

І лише тепер більшості з нас стало ясно: жодні регіональні посередники більше не гратимуть ролі, лише США та Ізраїль вирішують, кому і як жити.

 

Це посил для всього світу: перемовини, дипломатія, перемир’я — ширма. Справжня політика — це силові удари та керований хаос.