Метод, щоб відрізнити демократичний вибір від нав’язаного з москви: досвід Румунії та Молдови

Польща довгий час була найближчим тилом України — головним логістичним коридором для зброї, пального та гуманітарної допомоги. Але кремль зрозумів: щоб підірвати стійкість українців, достатньо посварити їх із поляками.

 

І антиукраїн­ська кампанія у Польщі сьогодні вже не виглядає як випадкові спалахи невдоволення — це добре структурований процес.

 

Партія «Конфедерація» легалізувала мову ворожнечі у парламенті, роздаючи виборцям гасла на кшталт Stop ukrainizacji Polski чи zamykac granice. Навіть ліберальні медіа змушені визнавати: «антиукраїнські висловлювання Славоміра Менцена... стали паливом для пропаганди кремля» (TVN/konkret24).

 

А в соцмережах ця політична сила множить історії про «загрозу від українців» — від вигаданих конф­ліктів у селах до роликів Ukraincy groza polskiemu rolnikowi....

 

Протести перевізників і фермерів, що мали цілком практичні причини, перетворилися на політичний мітинг під брендом радикалів. Коли блокували переходи в Дорогуську чи Медиках, акції тривали «навіть до початку весни».

 

Паралельно «Конфедерація» виводила на вулиці своїх активістів під гаслами zamykac granice. У підсумку увага змістилася з питання логістики для фронту на дискусію про krzywdy rolnika.

 

Моніторинг Demagog і IMM зафіксував: у 2024 році було створено понад 327 тисяч негативних постів і коментарів про українців. Фонд Геремека додає ще одну тривожну цифру: «симпатія до українців... упала в 2025 році до 30%».

 

Нормалізація зневажливої лексики — це прямий політичний ресурс для ультраправих, які на хвилі ненависті збирають голоси.

 

Російські атаки БпЛА стали додатковою сировиною для істерії. Після нічної атаки 9-10 вересня 2025-го польські ЗМІ писали про «безпрецедентний напад дронів» і «19 перетинів кордону».

 

Уламки впали у п’ятнадцяти місцях, і цього вистачило, щоб радикали почали доводити, що «це війна, яка затягує Польщу». Страх швидко конвертувався у політичні гасла.

 

Найбільш тривожний висновок дає офіційний звіт парламентської комісії: «Протидія дезінформації була недостатньою, несистемною, часто лише удаваною» (cyberdefence24.pl).

 

Урядовий Raport Zespolu ds. Dezinformacji прямо говорить про «конгломерат дезінформації», де політики, соцмережі й маргінальні медіа діють синхронно.

 

Польська антиукраїнська хвиля — не стихія, а інженерія. Політичні радикали, блокади кордону, інформаційні атаки й нервові тригери від російських дронів працюють як елементи одного пазлу.

 

Завдання просте: зрушити рамку від союзництва до «виснаженої солідарності» й зробити антиукраїнські вето новою політичною нормою. Для кремля це шанс зламати тил України, для Польщі — небезпечний шлях у власну пастку.

Віктор Орбан зробив з Угорщини троянського коня в самому серці Європи. Там, де інші столиці шукають шляхів позбутися залежності від москви, Будапешт, навпаки, цементує її. Корупційна модель влади перетворилася на механізм російського впливу, а Фідес — на політичний сервіс кремля в ЄС.

 

Символом цієї залежності стали атомна станція «Пакш» і мегапроєкт «Пакш-2». Більш ніж 80% коштів — російські кредити «Росатому». Підряди розподіляються серед наближених до Орбана компаній.

 

Це не енергетика, це — корупційна валюта, яка прив’язує угорську еліту до кремля. Ті самі ланцюги — на нафтопереробному комбінаті MOL, що роками працює на нафті «Лукойлу».

 

Політичний ландшафт так само заражений. Радикальний «Йоббік» давно перетворився на молодшого партнера Фідес: він постачає вулицю, молодь, шовіністичні гасла. В результаті весь спектр — від цент­ру до крайніх правих — працює на збереження російської присутності.

 

Медіапростір в Угорщині майже повністю під контролем. Незалежні редакції закриваються, телеканали скуплені людьми з оточення Орбана.

 

Брюссель заморозив мільярдні виплати, прямо вказавши: це розкладена корупцією держава з придушеною свободою слова. Та прем’єра це не турбує: він торгується, демонстративно використовуючи «російську карту».

 

Шовінізм у країні набув гіпертрофованих форм. Орбан заграє з фантомом «Великої Угорщини», а теза про «падіння України» як шанс повернути Закарпаття звучить цілком серйозно. Невипадково Будапешт найпослідовніше блокує європейські рішення на користь Києва.

 

Дійшло до того, що навіть Дональд Трамп — союзник Орбана у багатьох тезах — пригрозив санкціями, вимагаючи скоротити закупівлі російської нафти.

 

Але проблема не лише в Орбані. Україна занадто мало працює з угорським суспільством. Тим часом головний конкурент Орбана Петер Мадяр неодноразово бував у Києві, показуючи: альтернатива існує.

 

Ще один шанс — Роберт Броуді, командувач українських сил безпілотних систем, «найвідоміший угорець у світі» сьогодні. Це символ нової епохи, який може стати містком між Києвом і угорськими громадянами.

 

Угорщина нині — лідер проросійської деструкції в ЄС. Але суспільство втомлене від корупції та пропаганди. Київ має шанс говорити напряму з угорцями й підтримувати тих, хто прагне повернути Будапешт у європейський курс. Інакше отримаємо не просто опонента, а хронічний проросій­ський анклав у центрі Європи.

Роберт Фіцо — не просто політичний довгожитель у словацькій еліті. Він, радше, «учень Орбана», який перейняв не лише стиль керування, а й економічні ­інструменти залежності від москви.

 

Як і в сусідній Угорщині, у Словаччині атомні станції працюють на російських ТВЕЛах, а нафтопереробка прив’язана до сировини «Лукойлу» через концерн MOL. кремль давно навчився контролювати словацьких «ліваків»: ще у 1990-х через них гальмувалися реформи, які могли вирвати країну з радянської тіні.

 

Фіцо став політиком, що завжди грав на межі: він і євроскептик, і прагматик, і популіст водночас. Його партія «Смер» зберегла чіткі канали з москвою, і тому навіть сьогодні він виглядає як посередник між кремлем і Брюсселем.

 

Характерний епізод: після візиту до Китаю Фіцо зустрівся з Володимиром Зеленським в Ужгороді. За кулісами словацькі коментатори вважають, що він «передавав меседжі», почуті від путіна. Це дипломатія в стилі Орбана — балансування між союзами і залежностями.

 

Та попри те, що кремль системно працює у Словаччині через підкуп еліт, суспільна ситуація тут відмінна від угорської. Рівень солідарності словаків з Україною залишається високим.

 

Навіть коли пробували запустити «польський сценарій» блокади кордону руками фермерів, ініціатива не прижилася. Словаки, на відміну від поляків, не дозволили зробити зі своїх протестів трибуну для антиукраїнської істерії. Це принципова різниця: там, де Орбан заграє з радикалами, Фіцо мусить рахуватися із суспільним настроєм.

 

Але це не скасовує небезпеки. Росій­ська стратегія тут — не масова пропаганда, як у Польщі чи Румунії, а «робота з верхами». кремль інвестує у залежність енергетичного сектору, виводить на орбіту бізнес-групи, прив’язані до москви, і скуповує лояльність політичних функціонерів. Це тихий, але глибокий вплив, який менш помітний для вулиці, але небезпечніший для держави.

 

Словаччина сьогодні живе у подвійній реальності. З одного боку — суспільство, яке добре розуміє ціну солідарності з Україною і не хоче «повернення в радянське минуле». З іншого — прем’єр, який грає у власну гру, використовуючи росій­ські важелі як аргумент у переговорах із Брюсселем.

 

Для України це означає: у Словаччині треба працювати не лише з громадською думкою, яка здебільшого на нашому боці, а й з елітами, які стали об’єктом системного підкупу кремля. Бо у випадку Фіцо головна битва відбувається не на вулиці, а у закритих кабінетах, де вирішується, чи залишиться Словаччина союзником у війні за Європу.

Молдова стоїть на порозі парламент­ських виборів 28 вересня 2025 року. І знову країна розривається між проєвропейським курсом Маї Санду та «радянською ностальгією», яку кремль уміло конвертує у голоси.

 

Мая Санду свого часу перемогла завдяки голосам трудових мігрантів, які стали найпотужнішою європейською силою. Але нинішні рейтинги показують майже рівність PAS і Патріотичного блоку — суміші комуністів, соціалістів та імперців на чолі з Ігорем Додоном (Reuters). Фактично доля виборів знову залежить від діаспори.

 

Росія робить ставку на кілька проєктів. Найгучніший — Ілан Шор та його блок «Победа», який прямо обіцяє «звільнити країну від фашистського режиму» (The Kyiv Independent). Навіть після заборони партії «Шор» мережа купівлі голосів і «соціальних подарунків» залишилася.

 

Ще один приклад — Євгенія Гуцул, башкан Гагаузії. У серпні 2025-го її засудили до семи років ув’язнення за систематичне отримання російських грошей на партію Шора (European Interest).

 

Суд ви­знав: близько 2,5 млн доларів надходили від кримінальних структур (Novaya Gazeta Europe). Це пряма інвестиція кремля у «сепаратистський сценарій».

 

А ще є Придністров’я. Аналітики наголошують: паради і демонстрації російських військ у Тирасполі виконують роль гібридної загрози — нагадування, що «силовий варіант» завжди поруч (ISW).

 

Слабкість влади Санду полягає у поєднанні: економічні труднощі, інформаційні атаки, невдоволення людей. Recorded Future зафіксувала кампанії Operation Overload, які працюють через фейки та ботоферми для дискредитації влади (RecordedFuture.com).

 

Для України ці вибори — питання безпеки. Розворот Молдови до москви означатиме руйнування добросусідства й ризик нового «проросійського кордону». Тому українська дипломатія має активніше звертатися до молдовського суспільства, пояснюючи: вибір «ЄС чи рф» — це не лише курс Кишинева, це майбутнє усього регіону.

Кремль роками випробовує одну й ту ж стратегію — розгойдувати суспільства Східної Європи, сіяти хаос під час виборів і паралізувати довіру до інституцій.

 

У Польщі чи Словаччині ці методи принесли видимі дивіденди радикалам. Та Румунія виявилася не такою простою мішенню. Тут держава не лише витримала гібридний удар, а й ви­будувала технологічну карту протидії.

 

Президентські вибори 2024 року стали іспитом. На сцену вивели кандидата-аутсайдера Келіна Георґеску — «нове обличчя», яке нібито втілювало народне невдоволення.

 

Насправді кампанія трималася на тіньових грошах і бот-мережах. Служби безпеки прямо констатували: «Румунія є мішенню агресивних гібридних дій з боку Росії, включно з кібератаками й витоками та саботажами».

 

TikTok став головною зброєю. Спецслужби зафіксували 25 тисяч акаунтів, що «раптом стали надзвичайно активними за два тижні до виборів». Короткі ролики з простими, але емоційними гаслами створювали ілюзію масового «народного руху».

 

Паралельно виявили «чорну касу»: хоча кандидат декларував нульовий бюджет, перевірки відкрили недекларовані внески на мільйон євро.

 

Але тут Румунія зіграла інакше, ніж її сусіди. Служби безпеки не сховали звіти у шухляду, а винесли проблему в публічний простір. Конституційний суд і виборчі органи діяли швидко й чітко.

 

Журналісти розкопували схеми пропаганди, викривали зв’язки з кремлем, виводили на світ відомих рупорів російських наративів. У центрі уваги опинилися й рекламні мережі з російським слідом, що живили не лише політичний популізм, а й фінансові шахрайства.

 

Могло скластися враження, що країна стоїть на межі громадянського розколу. Але цього не сталося. Громадські організації, медіа, суди та урядові інституції відпрацювали як єдина система стримування. Саме цей момент і став головним уроком: недостатньо виявити втручання, треба зробити його очевидним для суспільства.

 

Румунія не просто відбила атаку — вона показала метод. Раннє документування зовнішніх впливів. Прозорість і публічність замість кулуарних домовленостей. Юридичні інструменти проти «чорних грошей». І активне громадянське суспільство, яке не дозволяє маніпулювати своїм вибором.

 

Сьогодні москва не знімає Бухарест зі списку цілей. Але тепер у Румунії є досвід, який вартий наслідування. Протиотрута від кремлівської «чорної магії» існує. І вона полягає в компетентності інституцій, прозорості процесів та політичній культурі, що здатна відрізнити демократичний вибір від нав’язаного сценарію з москви.