Опромінення пам’яттю. Переднє слово до альбому-каталогу до виставки Сергія Мельниченка «Татуювання війни»

Київське видавництво «Creative Publishing» випустило альбом-каталог до виставки Сергія Мельниченка «Татуювання війни».

 

Пропонуємо увазі переднє слово до цієї книжки-презентації, написане редактором книжкової сторінки «УМ» Костянтином Родиком:

 

Обидва попередні альбоми Сергія Мельниченка — номінанти рейтингу «Книжка року» (2022, 2024).

 

Коли порівнюють-оцінюють десятки й десятки «однотипних» новинок, як-от мистецьких видань, — таке не схоже на випадковий збіг. Що ж «забезпечує» сталу експертну прихильність?

 

Саме у крайній книжці, «Conceptual Photography», опубліковано початок проєкту «Татуювання війни». Тепер перед нами його повноформатна виставка. Ризикну припустити, що серіальний «продукт» підсвідомо привабливіший для глядача, ніж вибрана ретроспекція.

 

Серія зраджує непозбутню авторську тривогу від зіткнення з нав’язливою думкою. І ця бентега невідворотно детонує спостерігача. Така природа серії, завжди і всюди — що в «Капрічос» Гойї, а що в «Еквівалентах» Стіґліца.

 

І слово «підсвідомо» тут ключове. Мельниченкове «Татуювання війни» — ніби звіт психоаналітика. 

 

На перший позір, фотограф використовує простий прийом: камера фіксує побутові портрети, освітлені, замість софітів, слайд-проєктором.

 

Та як уявиш собі цей процес на практиці — про «простоту» вже геть не йтиметься: це сотні відкинутих робочих варіантів у пошуках непрогнозованого, вважай, результату.

 

Свідомий пошук отого загадкового Бартового punctum`а, який водночас є «випадковістю, що пронизує» та «впізнанням усім своїм тілом».

 

Саме це ми спостерігаємо на світлинах Мельниченка: впізнавання тілом війни, яку ще недавно усі, починаючи з Фукуями, вважали за маловірогідну випадковість.

 

За всієї очевидности жанру «на реальних подіях» — це ще й фантастика дистопійного регістру; ув’язнені проєкцією руйнувань тіла часом нагадують кінокадри про вилущення різних чужих/інших.

 

Інколи опрозорені проєктором силуети розчиняються на тлі зруйнованих будівель, ніби потопельники, — як оті двоє на фоні Миколаївського морвокзалу. Іноді — виступають з покалічених стін, як привиди готичних романів.

 

Зазвичай людські фігури химерно перебільшені порівняно із задником — саме такими потворно об’ємними увижаються нам нічні кошмари.

 

На інших світлинах реальні люди співмірні зі спроєктованим пейзажем — і тоді увага концентрується на обличчях. Дрібні елементи проєкції витворюють на жіночих лицях переважно шрами, на чоловічих — бойовий макіяж спецпризначенців.

 

Але і там, і там — коли погляд персонажів зустрічається з нашим — відкривається безмірна лють і крижаний спокій. Відкривається прірва, до якої Ніцше радив не зазирати. 

 

Більшість портретів парні, він і вона: символіка останньої зачіпки від сповзання у прірву розпуки й відчаю. Трапляються знімки зі спини і тоді функцію емоційного резонатора перебирають на себе непроникно чорні тіні-силуети персонажів.

 

Тіні Хіросіми.