Повстанський рух проти московської окупації України, який уособлювався з іменем Симона Петлюри, з початком 1920-х років набув такого розмаху, що вождь російських більшовиків ленін змушений був дати доручення сталіну й своїм чекістам убити провідника українського національно-визвольного руху.
І коли в травні 1926 року на паризький брук пролилася кров Симона Петлюри, то москва кинулася звинувачувати покійного в організації єврейських погромів в Україні.
Зокрема, готуючись до судового процесу над убивцею Шварцбардом, у вересні 1926 року вона видрукувала спеціальний альбом, який мав перекласти всю відповідальність за злочини проти євреїв України винятково на уряд Директорії. Звичайно, з міркувань, аби назавжди скомпрометувати самостійницькі прагнення українців.
До цієї непривабливої акції було втягнуто і значні єврейські маси, які кинулися захищати вбивцю — Самуїла Шварцбарда. Створювали спеціальні комітети, шукали свідків по всьому світу.
І люди, котрі взагалі ніколи не знали і не бачили Петлюри, заявляли, що він вчинив єврейські погроми навіть у тих місцях, де не тільки ніколи не був сам, а й де в той час не перебували навіть відділи армії УНР, йому підпорядковані.
Долучилися до брудної кампанії й російські соціалісти в Другому Інтернаціоналі, які через свого представника Абрамовича внесли пропозицію про виключення з цієї організації українських соціал-демократів, «твердячи, що С. Петлюра та укр. уряд, в склад якого входили українські соціал-демократи, є відповідальні за погроми жидів».
Однак ця російська спроба використати Другий Інтернаціонал на посилення знеславлювання українського національно-визвольного руху зустріла спротив справжніх європейських соціалістів, котрі відмовилися приймати пропозицію Абрамовича без ретельного вивчення цього питання. Тож попросили українців надати свої матеріали для ознайомлення з суттю справи.
Делегати Української соціал-демократичної партії «представили Інтернаціоналові, — як пишеться в еміграційному «Українському інваліді» за 1928 рік, — величезний матеріял, яким доводили, що і С. Петлюра, і цілий уряд український поборювали всіма засобами, які були можливі, погроми, що мали місце в Україні завдяки загальній анархії, що панувала на Україні, коли Україна була тереном діяльности озброєних дезертирів та недисциплінованих збольшевичених банд».
Далі в згаданій публікації, зокрема, зазначалося, що «Комісія меншостей 2-го Інтернаціоналу, ознайомившися детально з представленими обома сторонами матеріялами, ствердила безпідставність скарги, поданої російськими соц.-демократами, а водночас зазначила увагу на загострення міжнаціональних стосунків на Україні і визнала, що партії соціалістичні повинні брати якнайактивнішу участь у визвольних рухах тих народів, які знаходяться в неволі».
Це, до речі, повністю відповідало тому протестному Меморандуму Української соціал-демократичної партії, який вона оприлюднила одразу ж після вбивства Симона Петлюри як відповідь на кампанію знеславлювання його в націоналістичній єврейській і російській пресі.
Після одержання такого висновку Виконавчий комітет Другого Інтернаціоналу зібрався в Цюриху на своє засідання 26 лютого 1928 року. На ньому були присутні від англійських соціалістів Гендерсон, Кремпр, Кернут, від французьких — Льонге, німецьких — Кріспієн, Мюллер, датських — Штаунінг, Мадсен, бельгійських — Вандервельде та представники інших країн.
Голова Комісії з національних меншин бельгієць Дебрукер наголосив: хоч справа вже належить до історії, але він з колегами дуже уважно вивчив матеріали російської й української сторін. Висновок може бути один: ніхто не може звинувачувати Симона Петлюру в організації єврейських погромів в Україні! Відтак рішення Виконавчого комітету було однозначним: делегація Української соціал-демократичної партії залишається в складі Другого Інтернаціоналу!
Почувши це, російський соціаліст Абрамович заявив про те, що забирає своє подання й приєднується до ухвали Виконавчого комітету Другого Інтернаціоналу про відсутність складу злочину в діях Симона Петлюри та його уряду.
Чому повертаємося нині до цього питання? Та тому, що й досі залишається чинним рішення французького суду присяжних про невинуватість Самуїла Шварцбарда, який убив невинну людину. І цим користуються вороги української державності, щоб і далі знеславлювати наш національно-визвольний рух, який знову проявляється нині в кривавій боротьбі проти російських окупантів, що марять пануванням над світом.
Можемо зрозуміти безсилля тодішньої бездержавної української еміграції, до аргументів якої про невинуватість Симона Петлюри не дослухалися французьке правосуддя та влада цієї країни. Але вже більш ніж тридцять років існує відроджена Українська держава, за самостійність якої поклав своє коротке життя Симон Петлюра.
Проте й досі ніхто з керівників її не порушив питання про реабілітацію імені свого попередника на чолі незалежної України, не звернувся до французького правосуддя про перегляд того сумнівного вироку щодо свідомого вбивці.
А наступного року вже минає сто років від дня вбивства Симона Петлюри. Можливо, саме ця дата може стати поштовхом до відновлення історичної й правової справедливості. Скажімо, як відзначення нашою діаспорою в 1983 році 50-річчя Голодомору-геноциду 1932—1933 років.
Тоді Світовий конгрес вільних українців ухвалив резолюцію про створення Міжнародного трибуналу над організаторами цієї страшної трагедії українства. І через 5 років Міжнародна комісія юристів, до складу якої входило семеро авторитетних правників-чужинців, під керівництвом професора міжнародного права Стокгольмського університету Джекоба Сандберга взяла до розгляду цю справу на громадських засадах.
І саме це найбільше налякало москву, яка вже пів століття заперечувала організований нею Великий Голодомор. Саме розголос діяльності вказаної комісії, як і групи Джеймса Мейса при Конгресі США, змусив срср відкривати дозовану правду про цю трагедію. Ще раз наголошую: цього було досягнуто завдяки зусиллям бездержавної української еміграції. Сьогодні незалежна Україна має захистити ім’я свого великого державника.
Володимир СЕРГІЙЧУК, завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор
