Аналіз дискусії щодо втрат українців під час Голодомору-геноциду 1932—1933 років привертає увагу до такої цікавої обставини: представники Інституту демографії та соціальних досліджень імені М. Птухи НАН України, які вважають, що саме вони вміють рахувати, чомусь не використовують аргументів цього видатного вченого.
Як і не згадують про напрацювання ще одного авторитетного фахівця в цій галузі науки — Арсена Хоменка, котрий напередодні Голодомору-геноциду підготував так звані гіпотетичні таблиці, де були розрахунки кількості населення на найближчу перспективу.
Цілком імовірно, що наші сучасні академічні демографи не знайомі і з висновками ще одного відомого українського вченого — Юрія Корчака-Чепурківського, який, до речі, підтримував Арсена Хоменка в його оцінці природного руху населення УСРР в 1920-х—1930-х роках.
За його розрахунками, писав Ю. Корчак-Чепурківський, у вікових групах 1-5 років смертність до 1937 року мала впасти на 52,5 відсотка.
У цілому ж у 1937 році тривалість життя для чоловіків мала становити 56,48, для жінок — 58,14 року. До речі, подібні розрахунки академіка М. Птухи рівнялися 56,76 і 59,79 (Корчак-Чепурковский Ю. Избранные демографические исследования. — М. С. 314, 315).
Так от, академік Михайло Птуха ще в роки першої п’ятирічки консультувався з Олександром Богомольцем, Миколою Стражеском та іншими світилами медичної науки в УСРР стосовно зниження смертності населення в зв’язку з досягненнями тогочасної охорони здоров’я.
Відтак у 1932 році він видав у Харкові брошуру «Людність та її розміщення», в якій спрогнозував на другу п’ятирічку зниження смертності в Україні.
Зокрема, мала знизитися смертність усіх вікових груп від деяких гострих хвороб (віспа, сипний тиф, шлункові захворювання), як і від самовбивств, дітовбивств, нещасних випадків, — на 50 відсотків. А смертність дітей (1-4, 5-9 вікових груп) від кору, скарлатини, кашлюку, інфекцій — на 75 відсотків.
Треба наголосити, ці прогнози не були змінені й тоді, коли дану статтю видали російською мовою в москві в 1960 році. Так, у розділі «Населення УСРР у другій п’ятирічці» чітко прописано, що до кінця другої п’ятирічки в 1937 році смертність людей у групі 1-49 років зменшиться на 25 відсотків, 50-54 років — на 20, 55-59 років — на 15, 60-64 роки — на 10, 65-69 років — на 5 (Птуха М. Очерки по статистике населения. — Москва: Госстатиздат, 1960. — С. 451).
Подібна картина дитячої смертності спостерігається і в цілому по Україні. Так, у 1939 році в республіці дітей 15 вікових категорій мало бути 10 690 708 осіб (1919—1933 років народження), а виявилося лише 6 595 527. Тобто, не вистачало 4 095 181.
Додаємо до цієї цифри і дані за 1927—1933 рр. з використанням «обережних» коефіцієнтів доживання Ю. Корчака-Чепурківського, що дозволяє одержати цифру ймовірних жертв Голодомору-геноциду 1932—1933 років у 6 246 405 осіб, яка дещо нижча того мінімального показника, який встановлений нами ще раніше завдяки аналізу відкритих документів, — 7 121 400 (Сергійчук В. Голодомор 1932—1933 років як геноцид українства. — Вишгород: ПП Сергійчук М. І., 2018. — С. 340).
І хоч розрахунок жертв Голодомору-геноциду, за коефіцієнтами Ю. Корчака-Чепурківського, дещо менший 7 мільйонів українців, але і ця цифра аж ніяк не збігається з нав’язуваним нам з москви майже вдвічі меншим результатом.
Проте прикро, що наведені вище напрацювання Ю. Корчака-Чепурківського досі не проаналізовані (його праця «Таблиці доживання і сподіваного життя людности УСРР 1925—1926» навіть не згадується) сучасними українськими демографами, які за ініціативою американського дослідника Олега Воловини взяли на себе місію утвердити цифру втрат від Голодомору-геноциду 1932—1933 років лише у 3 млн 941 тис. осіб, водночас безпідставно розширюються часові рамки цієї трагедії українців, включно з 1934 роком (Гладун О. Нариси з демографічної історії України ХХ століття. — Київ, 2018. — С. 176).
Водночас важливо зазначити, що при аналізі природного руху дитячих вікових груп загальні результати обох підсумків, як можна переконатися з нижче поданої таблиці, не відрізняються суттєво — різниця всього 116 291:
Дану різницю ймовірних втрат між двома методиками дослідження можемо пояснити тим, що Юрій Корчак-Чепурківський остаточно не «пригладив», як він висловлюється, свої коефіцієнти смертності (як і не міг передбачити того масового завезення робочої сили в УСРР з-поза її меж із початку індустріалізації), тому розрахунки деяких показників за його методикою дещо нижчі, а інші вищі в порівнянні не тільки з очікуванням Держплану УСРР (там мали можливість одразу ж використовувати оперативні дані про рух населення, з якими не поспішали ділитися з науковцями).
З цього приводу директор Демографічного інституту ВУАН академік Михайло Птуха в своїй пояснювальній записці про необхідні матеріали щодо «перспективних обчислень людности за другої п’ятирічки по 5 областях УСРР, Донбасу та МАСРР, виготовлених для УНГО УСРР» в червні 1932 року, зазначав: «Ми без рукописних матеріялів УНГО, що їх нам не надіслано, могли би довести обчислення тільки-но до 1.1.1929 р. Відомостей про повікову еволюцію смертности і дальших роках у нас нема, а робити будь-які припущення без наявности певних матеріялів не можна» (Інститут архівознавства Національної бібліотеки України імені В. Вернадського: Ф. 22. — Оп. 2. — Спр. 67. — Арк. 4).
До речі, завдяки тодішньому завідувачу відділом демографії УНГО УСРР Арсену Хоменку академік М. Птуха зміг одержати від нього необхідні матеріали, за що висловив йому щиру подяку (там само. — Оп. 1. — Спр. 26. — Арк. 37).
Щоправда, вказана різниця між двома результатами дослідження збільшиться, коли на таблицю Держплану УСРР поширити поправки академіка М. Птухи щодо зниження смертності з другої п’ятирічки. Відтак прогноз доживання дитячих вікових груп, що рахувалися в 1932—1933 роках, станом на 1939 рік зросте з 10 763 751 осіб до 10 916 494. Відповідно цифра втрат дитячих груп підніметься з 4 095 181 до 4 320 967.
Щодо різниці між документально підтвердженою мною мінімальною чисельністю втрат від Голодомору-геноциду 1932—1933 років у понад 7 млн українців, із встановленими комплексними судовими експертизами у 10,5 млн українців (9 млн 108 тис. 500 українців в УСРР та 1 млн 391 тис. 500 українців у Північно-Кавказькому краю), то необхідно взяти до уваги, що завезені в 1932—1938 роках з-поза меж України особи продуктивного віку, та ще значна чисельність дітей з ними, а також народжені ними діти вже в Україні, під час перепису 1939 року зафіксовані на місці знищених голодом українців.
(Вічний біль Таращі й України // Україна молода. — 2024. — 20 листопада).
Прогнози Арсена Хоменка й Михайла Птухи щодо розрахунків природного руху населення УСРР у 1930-х роках, як відомо, не сповнились. Але це не було виною вказаних учених, оскільки такі наслідки «сталися результатом факторів, які не піддаються прогнозуванню» (Корчак-Чепурковский Ю. Избранные демографические исследования. — С. 320).
Так, «виною» цього був Голодомор-геноцид 1932—1933 років. І аналіз матеріалів Всесоюзного перепису населення СРСР 1939 року по Україні дає підставу стверджувати про його відверту фальсифікацію з метою приховати чисельність жертв злочинів кремля.
Тож подавати 3,5-3,9 мільйона як чисельність жертв Голодомору-геноциду 1932—1933 років, бо тоді, мовляв, світ визнає вказану трагедію українства геноцидом, — це не науковий підхід, а виконання звичайного політичного замовлення, яке надійшло з москви ще в 1989 році.
Володимир СЕРГІЙЧУК,завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор
