«Торф» — не перша книга цього Поета, яку беру до рук, щоб «напитися» спокою.
Є у тих віршах щось високе й незвідане, якому дивуєшся.
Де беруться слова про Бога і світобудову?
Звідки натхнення до матерій, які формують світогляд?
Усі ті роздуми-сенси, почуття-емоції?
Насправді спокою немає. Майже у кожній поезії — боротьба за виживання і погляд у минуле, що стало основою сьогодення і запрограмувало майбутнє. Автор ніби знаходиться на фронтирі добра і зла.
Часто ці два світи схрещуються, й утворюється особистісний космос, який визнає закони природи, але й протистоїть їм. У цьому певна приреченість або ж самонавіювання ліричного героя.
Він рідко буває «у собі», здебільшого — «понад собою». Така відокремленість пояснюється глибокою вірою у Всевишнього, який править світом, і ним — «самотнім вовком», який «мріяв стати ангелом... / А став поетом».
У поезії Ігоря Павлюка ліричний герой то надіває, то скидає маски, «як жовтневий клен». Та він не боїться осуду й образ, зате іронізує, говорячи: «Стежку до неба / У глибину / Люди йому / Копали». І таких «тонких натяків» у книзі назбирується цілий пучок.
Не для жалости, а для сповіди.
Душа потребує очищення, а очищення приходить через правду, бо «Хто обмане себе, той щасливий тут / А хто чесний — щасливий там...».
Не ілюзія — життя після смерті.
А ще — це можливість зустрітися з предками. Тому — «все здається, що кудись пора».
Ходити до храму й будувати храм у собі — тотожні поняття, які є частиною особистісного простору автора («Я радію, / Що прийшов із храмом у душі / В храм оцей сільський, / Старий, мов гроші»).
Храм як місце для Бога, для сповіді і внутрішнього самопізнання. Тут можна бути вільним, не боятися скверни, не піддаватися гріху.
Саме у храмі поет чує «голос далекого предка, мов пісню зорі». У храмі припадає до хреста, що символізує світло. Усі ці концепти роблять збірку екзистенційною.
«Торф» індивідуалізує автора як поета Вічности. Його творче «Я» відкриває широкі горизонти самозаглиблення. Він сам у собі і з собою — попри відстань і час. Все, що відбувається навколо, є лише доповненням.
Поет окреслює свій внутрішній стан за допомогою тої ж таки самоіронії, постаючи водночас провісником змін і дегустатором нововведень.
Ось пригадує свою «першу Музу», яка була «наче скрипка біла, / Що нашептала вірш із болю й вір, / Поцілувала — і кудись побігла, / Мов ангел ножовий чи ніжний звір». Відтоді він «зостався із самим собою... / Молився щиро, / Ворогів прощав».
Привертає увагу символізм, який найчастіше проявляється через опис природи: «Моя печаль, як лісова дорога, / Невидима із неба до зими»; «Люди відкриті — як неба, / Світлі й наївні — як діти. / Кругом — на полях — каміння: / Мабуть, скидають із душ». Або й так: «Вдягаю ялинку, як доньку колись в дитсадок, / Чи бабцю мою одягали у вічність сусідки».
«Торф» — книга-відгомін, книга-спогад, книга-враження.
«Ігор Павлюк — чудодій перетворення звичайної глини слів на довершені поетичні амфори для мудрої метафоричної мислі», — погоджуємося зі словами Василя Пазинича з його передмови «Зоряний торф».
Час на боці Павлюка. Перебувати в одному часі і просторі з Ігорем Зиновійовичем — пізнавати світ крізь призму вічного.
Альона РАДЕЦЬКА
